Едем - Сторінка 40

Вузькою вуличкою в натовпі одна за одною проїжджали довгасті, схожі на домовини, брили, але вони були накриті чимось світлим, що звисало аж до самої поверхні й волочилося по ній, наче товста тканина. Зображення змістилося, й на екрані з'явився пустир, який з одного боку впирався в похилий мур; під ним стирчали купи кущів, уздовж борозни, яка бігла через весь екран, дибав самотній дуплекс; нараз, ніби чогось злякавшись, він сахнувся вбік і повільним величезним стрибком злетів у повітря; уздовж борозни прокотилася дзига, щось сліпуче блиснуло, й екран немовби затягло туманом; коли туман розійшовся, дуплекс непорушно лежав на боці. Його тіло раптом стало майже чорним. Усе це занурювалося в темряву, яка дедалі густішала; здавалося, дуплекс здригнувся, поповз, на екрані заметушилися темні смуги, потім він спалахнув білим світлом. На цьому плівка закінчилася.

Коли увімкнули світло, Хімік забрав котушку й пішов зробити збільшені фотографи з відібраних кадрів. Решта залишилися в лабораторії.

— Ну, а тепер спробуємо все це якось інтерпретувати, — озвався Лікар. — Я зразу можу дати двоє, навіть троє різних тлумачень.

— Ти неодмінно хочеш довести нас до відчаю? — раптом розсердившись, кинув Інженер. — Якби ти був серйозно взявся за фізіологію дуплекса, перш за все фізіологію органів чуттів, то ми, напевне, знали б сьогодні вже набагато більше!

— Коли я міг цим зайнятися? — здивувався Лікар.

— Колеги! — підвищив голос Координатор. — Схоже, що тут починається засідання Космологічного інституту! Певна річ, нас усіх шокувала ця людська статуя, — а це, без сумніву, була статуя, нерухома копія, залита, як здається, в якусь масу. Цілком імовірно, що через свою інформаційну мережу вони розіслали наші зображення у всі населені пункти, де на підставі одержаних даних було виготовлено людиноподібні ляльки.

— Звідки вони взяли наші портрети? — запитав Лікар.

— Звідки? Два дні тому вони добрих кілька годин крутилися довкола ракети й могли здійснити якнайдокладніші спостереження.

— А навіщо їм робити такі "портрети"?

— З науковою чи релігійною метою, — цього ми, мабуть, не вирішимо, хоч би хтозна-як довго дискутували. В кожному разі, це не якийсь непоясненний феномен. Ми бачили, очевидно, не дуже великий центр, де ведуться роботи, мабуть, якогось виробничого характеру. Можливо, ми спостерігали також їхні розваги, може, функціонування їхнього "мистецтва", звичайний собі "вуличний рух", потім працю на пристані й біля тих предметів, що сипалися — щоправда, не дуже зрозумілу.

— Досить чітке визначення, — зіронізував упертий Лікар,

— Там було ще щось на зразок "сцен з армійського життя" — в нас чимало підстав для висновку, що одягнені в срібні "мундири" дуплекси — воїни. От тільки кінець сцени неясний: це могло бути, звичайно, якесь покарання індивіда, що, гуляючи шляхом, призначеним для дзиг, порушив установлений в них закон.

— Екзекуція на місці, як штраф за неправильний перехід вулиці — це, мабуть, жорстоко, тобі не здається? — запитав Лікар.

— Чому ти намагаєшся обернути все на нонсенс?

— Тому, що я й далі вважаю: ми побачили рівно стільки, скільки могли б побачити сліпі.

— Хто ще хоче висловитися? — запитав Координатор. — Тільки, прошу вас, не в антагоністичному кредо.

— Я, — озвався Фізик. — Схоже на те, що дуплекси пересуваються пішки тільки у виняткових випадках; про це зрештою свідчать їхні великі розміри й диспропорція кінцівок, особливо рук, до маси тіла. Мені здається, що спроби змалювати можливе еволюційне дерево, яке дало таких сформованих індивідів, були б вельми повчальними. Ви всі помітили їхню жваву жестикуляцію. Так от: цими своїми ручками жоден з них не підіймав якогось тягаря, нічого не ніс, не волік за собою, а такі картини в земному місті цілком нормальні. То, може, ті руки їм служать для зовсім інших цілей?

— Для яких саме? — з цікавістю запитав Лікар.

— Не знаю, це твоя сфера. В усякому разі, тут є над чим попрацювати. Можливо, ми надто поквапилися зрозуміти архітектоніку їхнього суспільства — замість того щоб узятися за сумлінне вивчення окремих його цеглин.

— Це правда, — притакнув Лікар. — Руки — так, це, без сумніву, дуже важлива проблема. Еволюційне дерево теж. Ми навіть не знаємо, чи вони ссавці. Протягом кількох днів я міг би відповісти на такі запитання, але боюся, що не зможу з'ясувати того, що мене в усьому цьому видовищі найбільше вразило.

— А саме? — запитав Інженер.

— Я не бачив жодного самотнього пішохода. Жодного. Ви не звернули на це уваги?

— Та... був один... у самому кінці, — відповів Фізик.

— Отож-бо й воно. Ніхто довго не озивався.

— Треба ще раз подивитися цей фільм, — неквапливо мовив Координатор. — Мені здається, що Лікар має рацію. Самотніх пішоходів не було — вони пересувалися як мінімум парами. Хоча на самому початку... Так! Один таки стояв на пристані.

— Сидів у тому конусоподібному пристрої, — уточнив Лікар. — У дисках вони теж сидять по одному. Я говорив про пішоходів. Тільки про пішоходів.

— Їх було небагато.

— Кілька сотень напевно. Уяви собі вулицю земного міста з висоти пташиного лету. Процент самотніх пішоходів, без сумніву, буде великий. У деякі години їх навіть більшість, а тут їх немає взагалі.

— Що це могло б означати? — запитав Інженер.

— Даруй, — похитав головою Лікар, — але зараз питаю я.

— Один самотній дуплекс приїхав з вами, — сказав Інженер.

— А тобі відомі обставини, за яких це сталося?

Інженер не відповів.

— Послухайте, колеги, — втрутився Координатор, — така дискусія відразу обертається на пусту балачку. Ми не вели там систематичних досліджень, бо ми не науково-дослідна експедиція — в нас були інші клопоти типу "боротьба за існування". Треба обміркувати плани подальших наших дій. Завтра почне працювати екскаватор — це вже напевне. Всього в нас буде два автомати, два напівавтомати, екскаватор і Захисник, який при дотриманні необхідної обережності теж може допомогти витягти ракету. Не знаю, чи відомий вам план, який ми склали з Інженером. Первісна ідея базувалася на тому, щоб перевести ракету в горизонтальне положення, а відтак поставити її вертикально, підіймаючи корпус і підтримуючи його утрамбованим грунтом. Цей метод використовували ще будівничі пірамід. Отож тепер ми хочемо розбити наш "скляний мур" на шматки потрібних розмірів і збудувати з них систему риштування. Матеріалу вистачить, і ми вже знаємо, що цю речовину можна плавити й зварювати при високій температурі. Реалізація цього проекту, при використанні будівельного матеріалу, який нам нехотячи постачили жителі Едема, дозволить нам радикально скоротити весь процес. Не виключено, що через три дні ми зможемо стартувати. Почекайте, — сказав він, побачивши, що всі присутні заворушилися, — в зв'язку з цим я хочу вас запитати: чи будемо ми стартувати?

— Так, — відповів Фізик.

— Ні! — майже одночасно відгукнувся Хімік.

— Ще ні, — кинув Кібернетик.

Запала коротка тиша. Ні Інженер, ні Лікар іще не висловилися.

— Я гадаю, що треба летіти, — заявив нарешті Лікар. Усі вражено глянули на нього.

Коли мовчанка затяглася, він заговорив, немовби від нього чекали якихось особливих пояснень:

— Раніше я міркував інакше. Але йдеться про ціну. Просто про ціну. Без сумніву, ми могли б іще багато чого довідатися, проте здобуття цієї інформації може обійтися надто дорого. Для обох сторін. Після того, що сталося, мирні спроби порозуміння, встановлення контакту я вважаю нереальними. Крім того, що ми тут один одному наговорили, кожен, мабуть, хотів він цього чи ні, змалював якусь власну концепцію цього світу. В мене теж була така концепція. Мені здавалося, що тут відбуваються жахливі речі й що в зв'язку з цим ми повинні втрутитися. Поки ми були робінзонами й переносили кожен уламок власними руками, я нічого про це не говорив. Я хотів почекати, поки довідаюся більше й ми матимемо в своєму розпорядженні технічні засоби. Так от: тепер я признаюся, що більше не бачу переконливих підстав, які примусили б мене відмовитися від моєї концепції Едема, але будь-яке втручання на захист того, що ми вважаємо добрим і справедливим, будь-яка подібна спроба скінчиться, найімовірніше, так само, як наша сьогоднішня експедиція — застосуванням анігілятора. Певна річ, ми завжди знайдемо виправдання, що це була вимушена оборона і так далі, але замість допомоги ми принесемо знищення. Тепер ви знаєте більш-менш усе.

— Якби ми краще розбиралися в тому, що діється тут насправді... — зітхнув Хімік.

Інженер похитав головою:

— Тоді напевне виявилося б, що кожна із сторін по-своєму в чомусь права.

— Ну й що з того, що вбивці "по-своєму" були б праві? — запитав Хімік. — Нас цікавила б не їхня правота, а врятування жертв.

— Але що ми можемо їм подарувати, крім анігілятора Захисника? Припустимо, ми обернемо півпланети на згарище, щоб зупинити ці їхні якісь каральні акції, це незрозуміле "виробництво", облави, отруєння, — а що далі?

— Відповідь на це запитання ми знали б, якби мали більше відомостей, — уперто правив своєї Хімік.

— Це не так просто, — втрутився в суперечку Координатор. — Усе, що тут діється, — одна з ланок тривалого історичного процесу. Думка про допомогу випливає з переконання, що тутешнє суспільство ділиться на "добрих" і "поганих".

— Зовсім ні, — урвав його Хімік. — Краще скажи: на переслідуваних і переслідувачів. Це не одне й те саме.

— Гаразд. Уяви собі, що якась високорозвинена раса прибуває на Землю кількасот років тому, під час релігійних воєн, і хоче втрутитися в конфлікт на боці слабких. Спираючись на свою силу, вона забороняє спалювати єретиків, переслідувати іновірців тощо. І ти думаєш, їм удалося б поширити на Землі свій раціоналізм? Адже майже все людство було тоді віруючим, тож їм довелося б винищити його до останньої людини, й вони залишилися б самі зі своїми раціоналістичними ідеями.

— То що, тичсправді вважаєш, що ніяка допомога неможлива?! — обурився Хімік.

Координатор довго дивився на нього, перш ніж відповісти.

— Допомога? Боже мій, що означає допомога? Все, що тут відбувається, що ми тут бачимо, — це плоди певно" суспільної формації. Нам довелося б її зламати й створити нову, кращу, — а як нам це зробити? Адже це істоти з іншою, ніж у нас, фізіологією, психологією, історією.