Еміль і троє близнюків - Сторінка 12

Лаючись, він виліз із каюти і спитав:

— То що, ми вже тонемо?

— Ні,— відказав Ганс.— Ми сіли на мілину. Густав обдивився навкруги.

— Ну й шипучки ви! Не могли обминути цієї купи піску? Якби ж то був справжній острів, як Рюген.

Він виліз із човна.

— Сісти посеред Балтійського моря на отакий клапоть мілини — це ж треба зуміти!

— Я тільки хотів роздивитися пальму,— збентежено промимрив Шмаух.

— Тепер можеш роздивлятися донесхочу! — озвався Густав і підійшов до дивовижної рослини.— Рідкісний вид, пане досліднику,— пальма в діжці! Це було б саме для Еміля, нашого ботаніка!

Професор глянув на годинник:

— Припніть язики! Нам треба вертати до Корлсбютеля.

Гуртом вони налягли на вітрильник, силкуючися зіпхнути його в воду. Від натуги обличчя в них поробилися червоно-сині. Але човен не зрушив з місця ані на сантиметр.

Густав скинув черевики та шкарпетки і ступив у воду.

— Берись! — командував він.— Усі ра-зом!

Аж тут він послизнувся на мокрих водоростях, що стелилися під ногами, упав у воду і довгий час не виринав.

Нарешті Густав виринув і став випльовувати солону воду.

— Таке свинство! — сердився він.

Потім хлопець стяг із себе мокрий тренувальний костюм і повісив його на пальму сушитися.

— Бач, і пальма на щось придатна,— посміхнувся Професор.

Вони знов узялися пхати човен і з півгодини працювали, як вантажники, що доправляють сходами нагору рояль.

Але вітрильник — не рояль. Він і не думав рушати з місця.

— От тварюка! — бурмотів малий Шмаух.— Хлопці, ра-зом! Ра-зом!

Дарма! Всі зусилля були марні. Геть стомлені, хлопці посідали на пісок, щоб трохи віддихатись.

— Стає весело! — сказав Густав.— Що будемо робити, коли не пощастить зіпхнути наш пароплав у воду?

Шмаух ліг горілиць і заплющив очі.

— Згорнемо вітрила і станемо остров'янами,— сказав він.— Добре, що ми взяли із собою консерви.

Густав підвівся поглянути, чи сохне костюм, і мовив:

— Ось тепер ніщо не заважає нашому самовдосконаленню. Тут немає ні телефону, ні поштової скриньки. Справжні робінзони!

Професор ударив кулаком по піску.

— Ми повинні вернутися! — заволав він.— Повинні! Бо містер Байрон утече!

Густав оглядівся. Навкруг — тільки вода і хмари. Він сердито засміявся:

— Ходімо пішки, Професоре?

Розділ одинадцятий ПЕРЕВІРКА ПАСПОРТІВ

Уже бралося на вечір, поволі сутеніло. Сонце сідало за хмару, заливаючи небо й море рожевими барвами.

Еміль і малий Вівторок понад годину стояли у Корлсбютелі на причалі й терпеливо чекали своїх приятелів. Вівторок тримав у руках бутерброди, що їх наготував Еміль. Малий нетямився з радощів, уявляючи, які цікаві пригоди ждуть їх попереду.

У гавань один за одним поверталися вітрильники, більші й менші, але той, якого виглядали, ніяк не повертався.

— Це вони! — вигукнув Вівторок, показуючи на вітрильника, що йшов до причалу.

Але то знову були не вони.

— Ти щось розумієш? — спитав у Вівторка Еміль.— Але будемо сподіватися, що нічого лихого з хлопцями не сталося.

— Та що могло статися? Не було ж ніякого шторму і взагалі нічого. Мабуть, вони надто далеко^ запливли в море. І зворотна путь виявилася довшою/ ніж вони гадали. <

Еміль крикнув людям на вітрильнику, який щойно причалив:

— Ви часом не бачили "Кунігунди"?

— Ні, ми ніяких дівчат там не бачили,— озвався чоловік із корми, а інші голосно засміялися.

— От дурноверхий! — буркнув Вівторок.

— Зачекаймо ще півгодини,— сказав Еміль.— Як і тоді їх не буде, то нам доведеться йти до Грааля пішки, а не їхати із Густавом на мотоциклеті.

І вони зачекали.

А потім Еміль дістав із кишені аркуш паперу й написав:

"Ми пішли до Грааля без вас. Поспішайте, щоб бути вчасно в Гайдекрузі та Варнемюнде!"

— Хвилинку, малий,— крикнув Еміль і побіг до води. Він прикріпив папірець на стовпі, до якого завжди

прив'язували "Кунігунду-ІУ", щоб хлопці відразу його помітили. Прикріпив шпилькою, бо після зустрічі з паном Грундайсом Еміль тепер завжди мав при собі шпильку. А тоді побіг нагору до малого Вівторка.

— І досі ще немає? — спитав Еміль.

— Немає.

— От волоцюги! Нічого не вдієш. Доведеться нам узяти ноги в руки та й чалапати пішки.

І хлопці подалися до Грааля. То йшли, то бігли. Вівторок міцно тримав пакет із бутербродами.

У лісі було похмуро й задушно. Навколо слалися болота. Малих подорожніх гризли комарі. Через дорогу стрибали жаби. Десь далеко кувала зозуля.

Приблизно за годину хлопці вийшли на луку, де паслися чорно-білі корови. Одна — а може, то був бик! — побігла, наставивши роги, просто на них. Хлопці дременули щодуху геть. Вони добігли до якоїсь огорожі, перелізли через неї й опинилися на дорозі, що вела до берега. Корова — а може, й бик! — поважно подивилася на них, повернулась і пішла назад до череди.

— Оце худобина! — сказав малий Вівторок.— Насилу втекли. І я мало не загубив бутербродів.

А в цей час на маленькому острові посеред моря Професор глянув на годинник.

— Зараз пароплав відходить до Грааля,— сказав він.— Здуріти можна!

У Ганса Шмауха, що сидів біля пальми, на очі набігли сльози.

— То я в усьому винен. Чи ви мені пробачите?

— Не мели дурниць,— урвав його Густав.— Шановне панство, тільки в стражданні виявляється справжня велич людини. Крім того, Еміль і без нашої допомоги впорається з тим містером Пахульке. Еміль і Вівторок — хлопці метиковані.

— Вони не зможуть без нас почати погоню,— сказав Професор.— Тільки двоє детективів — Еміль і Вівторок, цього замало. Крім того, вони, мабуть, і досі стоять у Корлсбютелі на причалі й чекають нас. Може, саме зараз вони повідомляють поліцію в гавані, що наш вітрильник не повернувся.

Густав був інакшої думки.

— Чого раптом Еміль повідомлятиме поліцію? Що може з нами тут статися? Ми заночуємо в каюті, харчів у нас досить. А завтра повз цей нещасний острівець пройде якийсь рибальський човен або пароплав.

— Ти все бачиш із свого сідала,— заперечив Професор.— Але звідки Еміль може знати, що ми сидимо на цьому острові? Йому ж відтіля не видно.

Густав розгубився.

— Правда! Він, звісно, нічого не знає. Даруйте мені, часом я буваю справжнім бовдуром.

— Еміль, певне, думає, що ми перекинулися,— сумно мовив Ганс.— І що ми з останніх сил чіпляємось за кіль човна. І що от-от потонемо.— Він розчулено витер носа.— А завтра вранці мій дядько повертається із Швеції.

— Ну, то дістанеш, старий, по шиї,— сказав Густав.— Може, нам краще назавжди залишитись на цьому острові? Ловитимемо рибу й сяк-так прогодуємося. Не вірите? А з вітрил зробимо намет, як у кочовиків. Може, на цьому ідіотському архіпелазі знайдемо кремені? Тоді станемо виловлювати всяку деревину, сушити її і на вогнищі смажити рибу. Вранці, на обід і ввечері. Як вам подобається така ідея?

— Вона гідна тебе,— глузливо озвався Професор.— Може, на пальмі виростуть кокосові горіхи. В їхній шкаралупі ми будемо смажити чаїні яйця. А з кокосовим молоком питимемо вранці каву.

— Хіба ж у нас є кава? — здивувався Густав.

— Ні, кави немає, як і в тебе розуму,— глузував Професор.— Гансе, чи надовго вистачить нам питної води?

— Як питимемо потроху, то стане на день.

— То треба пити ще менше, щоб вистачило на два дні,— суворо сказав Професор.— Є надія, що завтра піде дощ. Тоді ми поставимо порожні консервні бляшанки й наберемо дощової води.

— Клас! — вигукнув Густав.— Професоре, ти, як завжди, справжній стратег.

— А харчі я замкну,— сказав Професор.— І сам їх розподілятиму.

Густав затулив собі вуха.

— Будь ласка, не балакайте весь час про харчі. А то мені відразу закортить їсти.

Професор підійшов до берега і став дивитися на море. Густав штовхнув у бік Ганса і тихо спитав:

— Знаєш, як він стоїть?

— Ні.

— Як Наполеон на острові Святої Єлени,— прошепотів Густав і захихотів.

Коли пароплав пристав до Корлсбютеля, Еміль і Вівторок, що сиділи в каюті, прикипіли до ілюмінатора. Вівторок аж притулив носа до скла.

— А що, як Байрок не сяде? — спитав він.

— Тоді ми вибіжимо на палубу й зіскочимо, перш ніж вони встигнуть відчалити,— пояснив Еміль.— Але он він уже йде!

Містер Байрон і менший близнюк, Маккі, піднялися на палубу. В них було чимало всяких валізок. Нарешті вони все розмістили, Байрон підійшов до поручнів, а Маккі сів на лаву. Черговий на причалі звільнив линву й кинув її одному з матросів. Двигун загурчав, і пароплав рушив далі.

Обидва хлопці дивилися в ілюмінатор на берег. Освітлені вікна будинків Корлсбютеля ставали дедалі менші. За бортом плюскотіла вода.

— Тхне нафтою,— прошепотів Вівторок.— Мене нудить.

Еміль відчинив ілюмінатор.

У каюту ввірвалося холодне вечірнє повітря. Бризки солоної води зросили їм обличчя. Вівторок вистромив голову і став глибоко дихати. Потім сів на лаву, всміхнувся Емілеві й сказав:

— Якби тато й мама знали!

Еміль теж подумав про свою маму у Нойштадті і про бабусю в Копенгагені. Але перемігся і поплескав Вівторка по коліну.

— Все буде гаразд, малий. У Гайдекрузі має сісти на пароплав Ганс Шмаух. Тоді ми знатимемо, що всі на своїх місцях. А решта — дрібниці.

Та Еміль помилився. У Гайдекрузі Ганс Шмаух не сів на пароплав!

Це здивувало Еміля й Вівторка. Та ще дужче здивувався містер Байрон. Він сів біля Маккі й почухав собі потилицю.

На березі темнів Ростокський ліс.

Еміль підвівся. Вівторок злякано схопився теж.

— Ти куди? — прошепотів він.

— Настав час діяти. Хлопці чомусь затрималися. Ми повинні самі все зробити. Ходімо!

Вони піднялися нагору й пішли палубою, шукаючи Байрона.

Він сидів разом із хлопцем посеред своїх валізок за трубою, з якої клубочився дим.

Еміль підійшов до них, а Віторок став позаду, й досі тримаючи в руках пакунок із бутербродами, які призначалися для їхніх приятелів.

— Містере Байрон, мені треба з вами поговорити,— сказав Еміль.

Чоловік здивовано глянув на нього:

— Що таке?

— Я прийшов за дорученням моїх друзів. Нам відомо, що ви чекали у Гайдекрузі на Ганса ІІІмауха, кельнеро-вого учня, з яким ви збиралися тікати.

У містера Байрона гнівно заблищали очі.

— А чого хлопець не прийшов? Це ви, шибеники, його підмовили?

— Будь ласка, стежте за своїми словами. Я ж вас не обзиваю, хоч мені дуже кортить.

— То й обзивай! — озвався Вівторок.

— А, тут іще один! — буркнув Байрон.

— Добривечір, пане Пахульке! — сказав малий Вівторок.

Байрон сердито посміхнувся.

— Ми прийшли сюди заради Джеккі,— пояснив Еміль.— Чи вам не соромно кидати бідолашного хлопця напризволяще?

— Він мені більше не потрібен.