Емілі в пошуках веселки - Сторінка 33

Як же на такому тлі сяятиме твоє шовковисте чорне волосся!

Моя весільна сукня буде з оксамиту кольору слонової кістки. А моя двоюрідна бабця Едіт із Шотландії надіслала мені свого рожевого серпанка. А двоюрідна бабця Тереза з того ж славного краю надсилає мені цілу скриню срібної східної вишивки, яку її чоловік колись привіз з самого Костянтинополя. Я вдягатиму це все під тюль. О, я буду сліпучою. Не думаю, що любі літні родичі знають, що я жила повноцінним життя до того як тато сповістив їх про моє "прийдешнє весілля". Тато від цієї метушні у більшому захваті ніж я.

Ми з Тедді збираємося провести наш медовий місяць по старовинних готелях у куточках Європи "поза шляхом" — у тих місцях, куди більше ніхто не хоче їхати, наприклад у Валламброзо. Мені завжди подобався той рядок з Мільтона: "Як товсті шари осіннього листя, що перекривають струмки Валламброзо". Якщо не зважати на його жахливий контекст, то можна уявити собі чисту красу.

Я прибуду у травні, щоб усе остаточно підготувати, а Тедді приїде першого червня, щоб побути ці два тижні з матір'ю. Як вонаце сприймає, Емілі? Маєш якісь припущення? З Тедді я не можу витягти жодного слова з цього приводу, тож гадаю, їй це не подобається. Я знаю, вона завжди ненавиділа мене. Хоча, здається, вона всіх ненавидить, а до тебе в неї взагалі особливе ставлення. Не дуже мені пощастило з майбутньою свекрухою. В мене завжди буде моторошне відчуття, що вона таємно посилає прокляття на мою голову. Втім, Тедді чудовий, навіть якщо зважати на неї. Справді. Я й гадки не мала, наскільки він може бути чудовим, і тепер з кожним днем люблю його все сильніше. Чесно. Коли дивлюсь на нього й усвідомлюю, який він вродливий і чарівливий, я не можу зрозуміти, чому досі не закохана в нього до божевілля. Але насправді значно спокійніше не бути в нього закоханою. Якби я його кохала, моє серце розбивалось би при кожній сварці. А ми постійно сваримось, ти ж мене знаєш. І завжди сваритимемось. Ми будь-яку чудову мить можемо зіпсувати сваркою. Але для мене після цього життя не буде похмурим".

Емілі здригнулася. Її власне життя тепер здавалось їй бляклим і млявим. О, як же… прекрасно… буде, коли весілля… врешті скінчиться… весілля, на якому вона має бути нареченою… так, має… а натомість буде дружкою… і люди говорять про це. "Синя газова сукня поверх кремової тафти"! Радше вже мішковина і попіл.

— Емілі. Емілі Стар.

Емілі ледь не підскочила. Вона не бачила пані Кент у темряві на вузькій стежині, що тяглася до Пижмової Ділянки, незважаючи на те, що вони стали обличчям до обличчя. Вона стояла простоволоса, хоча ніч була зимною, з простягнутою до Емілі рукою.

— Емілі, я хочу з тобою поговорити. Я бачила, як ти прийшла сюди на заході сонця, і спостерігала за тобою до цієї миті. Ходімо в дім.

Емілі дуже хотіла б відмовитись. Та вона тихо попрямувала крутою стежкою, яку перетинали велетенські корені, слідом за пані Кент, що пурхала подібно до мертвого листочка, що його носить вітром. Повз занедбаний старий сад, у якому ніколи нічого не росло, крім пижма, просто до будиночка — обшарпаного, як і колись. Люди казали, якщо Тедді Кент справді заробляв стільки грошей, як ходили чутки, то мав би вже облаштувати як слід материн дім. Та Емілі знала, що пані Кент не дозволила б йому — воліла б залишити все як є.

Вона з цікавістю роззирнулася по малій кімнатчині. Вона не була тут уже багато років — відколи вони з Ільзою і Тедді бавилися тут дітьми. Здавалося, зовсім нічого не змінилось. Як і раніше, дім немов боявся сміху. Неначе в ньому постійно хтось молився. Сама атмосфера в ньому наштовхувала на думки про молитву. Стара верба, що росла трохи західніше будинку, досі стукала у вікно своїми примарними пальцями-гілками. На коминній полиці стояла фотографія Тедді у рамці — цілком гарна. На ній він, здається, розмовляв. А може, просто казав щось тріумфальне, радісне. "Емілі, я знайшов золото веселки. Славу… і любов".

Вона відвернулася від фотографії й сіла. Пані Кент сіла навпроти. Й без того маленька жінка, що стрімко зменшувалася з віком. Довгий червоний шрам, який перекреслював бліде обличчя з нахилом до губ. Це обличчя мало колись бути дуже вродливим. Вона пильно дивилась на Емілі, немов вивчаючи її. Та, як миттєво зауважила Емілі, з її очей зник вираз тліючої ненависті. Тепер вони були просто втомленими, а колись же мали бути молодими, нетерплячими, сміхотливими. Вона нахилилася вперед і торкнулася руки Емілі своїми тонкими, схожими на кігті пальцями.

— Тобі відомо, що Тедді збирається одружитися з Ільзою Барнлі, — мовила вона.

— Так.

– І що ти відчуваєш?

Емілі нетерпляче поворухнулась.

— Яка різниця, що я відчуваю, пані Кент? Тедді кохає Ільзу. Вона приваблива, вродлива, добра дівчина. Я певна, що вони будуть дуже щасливі разом.

— Ти досі кохаєш його?

Емілі подивувалася, що не відчуває ані найменшого обурення. Але про пані Кент не можна було судити за загальноприйнятими правилами. А зараз вона мала можливість зберегти обличчя маленькою невинною брехнею: варто лише замінити декілька слів у тому, що вона насправді думала. "Більше ні, пані Кент. О, знаю, колись я уявляла, ніби кохаю його. На жаль, уявлення подібних речей — це одна з моїх слабких сторін. Але потім я зрозуміла, що мене це зовсім не турбує".

Чому вона не може нікому розповісти? Зрештою, вона просто не може, і все. Але вона ніколи й ніяк не змогла б спростувати своє кохання до Тедді. Воно стало такою невід'ємною частиною її самої, що мало божественне право на чесне визнання. І хіба не було таємної полегкості у відчутті, що є бодай одна людина, поряд з якою вона може бути собою, нічого не вдавати й не приховувати?

— Я вважаю, що ви не маєте права ставити мені такі питання, пані Кент. Але так, кохаю.

Пані Кент тихо розсміялася.

— Раніше я тебе ненавиділа. Тепер уже ні. Тепер ми з тобою стали одним цілим. Ми обидві любимо його. І він забув нас обох. Тепер ми для нього нічого не значимо. Він пішов до неї.

— Ви багато значите для нього, пані Кент. І так було завжди. Я певна, що ви розумієте, що любов буває різною. І сподіваюся, ви не зненавидите Ільзу через те, що Тедді кохає її.

— Ні, в мене нема до неї ненависті. Вона вродливіша за тебе, та в ній нема нічого таємничого. Його серце ніколи не належатиме їй повністю, як належало тобі. Це зовсім інше. Та я хочу знати, ти почуваєшся через усе це нещасною?

— Ні. Я так почувалася лише декілька хвилин, одразу потому як довідалася. Зрештою, я занадто занурена у свою роботу, щоб журитися через те, що не може бути моїм.

Пані Кент уважно слухала.

— Так… так… точно. Я так і думала. Мурреї такі чутливі. Колись… колись… ти будеш навіть рада, що все так сталося… рада, що не була потрібна Тедді. Чи ти так не думаєш?

— Хтозна.

— О, я певна, що так і буде. Так буде значно краще для тебе ж. О, ти й не уявляєш, яких страждань і мук позбавлена. Занадто сильна любов призводить до божевілля. Бог ревнивий. Якби ти побралася з Тедді, він розбив би тобі серце. Вони завжди так чинять. Це все на краще, і чим довше ти житимеш, тим ясніше це відчуватимеш.

"Стук-стук-стук", — відповіла стара верба.

— Ми муситимемо далі про це говорити, пані Кент?

— Пам'ятаєш ту ніч, коли я застукала вас із Тедді на подвір'ї церкви? — спитала пані Кент, вочевидь пропустивши повз вуха слова Емілі.

— Так, — Емілі раптом зрозуміла, що пригадує кожну деталь тієї дивовижної ночі, коли Тедді порятував її від божевільного пана Морісона і промовив до неї ті солодкі незабутні слова.

— О, як же я ненавиділа тебе тієї ночі! — вигукнула пані Кент. — Та я не мала казати тобі всього того. Усе своє життя я говорила те, чого не слід було говорити. Якось я сказала дещо жахливе, зовсім жахливе. Я б не витримала, якби коли-небудь почула бодай відлуння тих своїх слів. А пам'ятаєш, що ти тоді мені відповіла? Саме через це я відпустила Тедді. Це сталося завдяки тобі. Якби тоді він не поїхав, ти б його не втратила. Шкодуєш про ті свої слова?

— Ні. Якщо щось зі сказаного мною полегшило його шлях, я цьому рада. Рада.

– І ти б зробила це ще раз?

— Так.

– І ти анітрохи не зненавиділа Ільзу? Вона ж відібрала в тебе те, чого ти так хотіла. Ти мусиш її ненавидіти.

— Ні. Я щиро люблю Ільзу, як і раніше. Вона не відібрала в мене нічого, що мені належало.

— Не розумію… не розумію, — ледь не шепотіла пані Кент. — Моя любов не така. Може, через це вона завжди змушувала мене почуватися такою нещасною. Ні, більше я не відчуваю до тебе ненависті. Але ж як ненавиділа раніше! Я знала, що ти для Тедді була ближчою за мене. Ви з ним мене обговорювали? Засуджували?

— Ні, ніколи.

— А я гадала, засуджували. Люди завжди шепотілися про мене, завжди.

Пані Кент зненацька гнівно вдарила однією маленькою сухою ручкою об іншу.

— Чому ти ніколи не казала мені, що більше його не кохаєш? Чому, навіть якби це була брехня? Я так хотіла це почути. І я б тобі повірила. Бо Мурреї ніколи не брешуть.

— О, та яка різниця? — скрикнула змучена Емілі. — Моя любов нічого для нього не значить. Він тепер належить Ільзі. І ви більше не маєте причин ревнувати його до мене, пані Кент.

— Ні… ні… я не ревную, — пані Кент скинула на неї незбагненним поглядом. — О, якби б я лише насмілилась… але ні… але ні, вже запізно. Це вже не має значення. Я сама не розумію, що кажу. Тільки… Емілі… ти приходитимеш інколи до мене? Тут так самотньо… дуже самотньо… особливо тепер, коли він належить Ільзі. В середу — ні, в четвер — прийшла його картинка. Сама розумієш: живучи тут, неважко сплутати дні між собою. Його роботу я повісила тут, але від неї стало ще гірше. Коли він це малював, він думав про неї: це легко зрозуміти з очей на портреті. Тепер я йому не потрібна. Я нікому не потрібна.

— Коли я до вас приходитиму… ви не будете говорити про нього… і про них, — трохи жалібно сказала Емілі.

— Не буду. О ні, не буду. Хоча це не завадить нам думати про них, чи не так? Ти сидітимеш там, а я тут, ми говоритимемо про погоду, а самі думатимемо про нього. Чарівно! Але… коли ти справді забудеш його… коли він перестане для тебе щось значити… ти скажеш мені, правда?

Емілі кивнула і встала, збираючись іти. Вона вже не витримувала.

– І якщо я ще щось можу зробити для вас, пані Кент…

— Я хочу спочинку, спочинку, — дико сміючись, відказала пані Кент. — Ти можеш мені його подарувати? Хіба ти не знаєш, що я лише привид, Емілі? Я померла багато років тому.