Емілі в пошуках веселки - Сторінка 9

Емілі зачаїлася, відхекуючись: майже весь шлях вона бігла. Невже вона спізнилася? О, що як вона спізнилася?

"Міра Лі" — замріяне судно, осипане останнім промінням заходу сонця — вже відчалювала. Вона проминула пурпурові буї та поволі віддалялася, схожа на казку, що полишає загадковий берег. Емілі стояла й дивилась, як вона обминала останні перешкоди на шляху з затоки. Стояла й дивилась на неї, доки "Міра Лі" не зникла з-перед очей у синій темряві близької ночі. У свідомості блимало лиш одне нестерпне бажання ще раз побачити Тедді — ще один останній раз. Попрощатися так, як належало.

Тедді пішов. Тепер вони житимуть у різних світах. Веселки не було. Та й чим була Вега з сузір'я Ліри, як не дражливим палаючим і неможливо далеким сонцем?

Вона сповзла у траву під ногами й лежала в ній, ридаючи у холоді місячного світла, який несподівано зайняв у її душі місце дружнього посвисту.

У своїй агонії вона втратила віру. Цього не мало статися. Тедді не міг піти після того бездушного холодно ввічливого прощання. Після стількох років їхнього товаришування, якщо не чогось більшого. О, як вона могла дозволити собі сьогодні впасти у настрій третьої години ночі?

— Я безнадійна дурепа, — прошепотіла вона. — Він забув мене. Я для нього ніхто. І я на це заслуговую. Хіба я не забула його так само у ті божевільні кілька тижнів, коли уявляла, буцім я закохана в Елмера Вінсента? Авжеж, якийсь добродій розповів йому про все. Я втратила свій шанс на справжнє щастя через ту безглузду інтрижку. Де ж моя гордість? Так побиватися через хлопця, який забув мене. Але… але… це ж таке полегшення — плакати після тих страхітливих двох тижнів, у які я мусила удавано сміятись.

* * *

Після того як Тедді пішов, Емілі з головою занурилась у роботу. Довгими літніми днями і ночами вона писала, доки під її очима не з'явилися пурпурові кола, а ніжно-рожевий рум'янець не зник з її щічок. Тітка Елізабет вважала, що вона вбиває себе, і навіть уперше змирилася з її близькістю з огидним Прістом, відколи він став єдиним, хто міг відірвати Емілі від письмового столу хоча б задля вечірніх прогулянок і спілкування на свіжому повітрі. Того літа Емілі "своєю писаниною" виплатила останній борг дядькові Воллесу та тітці Рут.

Однак це була не просто писанина. Вперше, коли, лежачи без сну о третій годині ночі, вона страждала від самотності, Емілі пригадала далеку страшну зимову ніч, коли їх з Ільзою, Перрі і Тедді замело в будинку старого Джона неподалік від дороги на Гусячий Став[10], пригадала скандал і його наслідки, пригадала також саму ту ніч, сповнену несподіваної насолоди роздумів над історією, яка назавжди залишилась у її голові, розказана весело і водночас урочисто, в манері Тедді. Принаймні, згодом вона вважала це урочистим. Гаразд, це було урочистим. Та чи ніде нема в неї тієї історії? Вона наступного ж дня занотувала у "книзі Джиммі" нарис того файного химерного оповідання. Емілі скочила з ліжка, освітлена літнім сяйвом місяця, запалила одну з легендарних свічок Місячного Серпа і почала ритись у стопках старих "книг Джиммі". Так, вона була тут. "Торговець мріями". Емілі присіла навпочіпки та пробігла оповідання очима. Воно було гарним. Воно знову утримувало її уяву й прикликало всю її творчу силу. Вона мусить написати це. Мусить розпочати негайно. Накинувши на свої молочно-білі плечі пеньюар, аби захиститися від холодного вітру з затоки, вона сіла біля відчиненого вікна й почала писати. Все було забуто — принаймні, на якийсь час — у витонченому всеохоплюючому шалі творчості.

Тедді став лише туманним спогадом: кохання згасло, неначе задмухнута свічка. Ніщо не мало значення, крім її оповідання. Персонажі оживали під її рукою і юрмились у її голові — яскраві, привабливі, чарівні. Кпини, сльози і сміх рікою лилися з її пера. Вона жила і дихала в іншому світі й повернулася до Місячного Серпа лише на світанку, побачивши догорілу свічу та стіл, завалений десятками списаних аркушів — першими чотирма розділами її книги. Її книги! Ці слова на смак такі чарівні й радісні, і страшні… і неймовірні.

Не один тиждень здавалося, що Емілі живе по-справжньому лиш тоді, коли пише свою книгу. Дін відзначив, що вона різко стала віддаленою й ніби чужою, її думки були десь-інде, та й сама вона не була вже колишньою Емілі. Все, що він казав, було незграбним як ніколи, а коли тіло Емілі сиділо чи йшло поряд з ним, її душа була… де? У якомусь загадковому місці, куди йому доступу не було. Там йому не було місця.

Емілі дописала свою книгу за шість тижнів — вранці, на світанку. Вона поклала перо й підійшла до вікна, підіймаючи своє бліде, втомлене, проте сповнене тріумфу личко до вранішнього неба.

Крізь тишу листя кущиків у гайку Високого Джона просипалася музика. Трохи далі простяглися світанково-рожеві луки та сад Місячного Серпа, зачаровано спокійний, ще сплячий. Танок вітерцю навколо пагорбів засвідчував існування і красу музики листя. Пагорби, море, тіні — усе озивалося до неї тисячами ельфійських голосів розуміння та визнання. Стара затока співала. На очах Емілі зблискували сльози гордості. Вона написала книгу — о, яка ж вона щаслива! Ця мить була варта всього.

Дописала — закінчила! Ось він лежить — "Торговець мріями" — її перша книга. Не значуща книга — о, ні! Але її, її власна. Щось, чому вона подарувала життя, те, що існуватиме завдяки їй. І ця книга була гарною. Вона знала це, відчувала. Запальна й лагідна водночас казка, в якій було місце і романтиці, й пафосові, й гумору. Раптовість створення досі ніби освітлювала книгу зсередини. Емілі погортала сторінки, почитала трохи тут, трохи там, питаючи себе, чи справді могла вона написати це. Вона перебувала просто під кінцем веселки. Чи могла вона не торкнутися магії, такої мінливої і привабливої?.. Її пальці вже стискали горщик із золотом…

Тітка Елізабет увійшла, з її звичайним спокоєм, цілковито ігноруючи всі дріб'язкові формальності на кшталт стуку в двері.

— Емілі, — суворо проказала вона, — ти знову сиділа отак цілу ніч?

Емілі повернулася з небес на землю з цим мерзенним моральним поштовхом, який може бути правдиво описаний лише як копняк — бридкий копняк… Дуже бридкий. Вона стояла, неначе висварена школярка. А "Торговець мріями" перетворився на звичайну купу списаного паперу.

— Я… я не помітила, як пролетів час, тітко Елізабет, — промурмотіла вона.

— Ти вже достатньо доросла, щоб усвідомлювати все, що робиш, — відказала тітка Елізабет. — Я не вважаю твоє писання аж таким важливим на даний момент. Ти переконала мене, що, залишаючись гідною панянкою, можеш заробляти собі на прожиття своїми творами. Однак, якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, ти геть занедбаєш своє здоров'я. Чи ти забула, що твоя мати померла від сухот? В будь-якому разі не забудь сьогодні полущити боби. Стільки днів ти їх ще ніколи не лущила.

Емілі зібрала всі аркуші рукопису, відчуваючи, як раптово благоговіння до цієї праці здиміло. Процес творіння завершений, тепер залишилася тільки огидна робота домагання видання її книги. Емілі передрукувала свій твір на маленькій друкарській машинці, яку вже використовували щонайменше двоє власників. Перрі купив їй цю машинку на аукціоні. Від неї можна було домогтися лише половини всіх великих літер, а буква "М" на ній не працювала взагалі. Вона дописала великі літери та всі "М" пізніше пером і відіслала свій твір у видавництво. Видавництво ж повернуло його з довгим і нудним друкованим приписом про те, що їхні редактори "знайшли у цій повісті деякі родзинки, проте їх недостатньо для прийняття до друку".

Ця "похмура слабка похвала" вибила Емілі з колії, гірше їй не було навіть тоді, коли її твори публікували з помилками. Що й казати про третю годину тієї ночі! Ні, милосердніше буде не говорити про неї, як і про багато-багато наступних.

"Амбітність! — почерком з макове зерно мережила свій щоденник Емілі. — Це ж просто смішно! Де тепер мої амбіції? Що взагалі значить бути амбітним? Відчувати, що все життя попереду є чисто-білим несписаним аркушем, на якому ти можеш вписати своє ім'я літерами успіху? Відчувати, що ти маєш як бажання, так і сили домогтися корони першості? Чи відчувати, як прийдешні роки з'юрмлюються навколо тебе і своєю величчю встеляють дорогу в тебе під ногами? Колись я знала, як це".

Усі подібні записи лише показували, що Емілі ще досі залишалася дитиною. Однак це не означає, що її відчай не був сильним, хоч за багато років ми й приходимо до розуміння того, що все в житті скороминуще, і питаємо самих себе, над чим ми могли тоді так побиватись. Вона перебувала в безодні розпуки довгих три тижні. Після цього вона наважилася знову відіслати свою повість. Цього разу видавець відповів їй, що прийме книгу до друку в тому разі, якщо вона внесе туди деякі зміни. Книга виявилася "занадто спокійною". Варто "зробити її більш динамічною". А останній розділ має бути змінений кардинально. Ніколи!

Емілі розлючено порвала цього листа на дрібні клаптики й пожбурила у кошик для сміття. Перекрутити, скалічити свою повість? Нізащо! Ця пропозиція була справжнісінькою образою.

Коли вже третій видавець повернув рукопис із друкованою відмовою, віра Емілі у власну книгу вмерла. Вона сховала свого рукописа і понуро взялася за перо.

"Що ж, я принаймні вмію писати невеликі оповідання. Мушу продовжити цю справу".

Проте книга не полишила її. За декілька тижнів Емілі дістала її та перечитала — холоднокровно, критично, без оманливого захвату першого прочитання і такого ж оманливого смутку внаслідок відмов. І знову книга здалася їй гарною. Не такою чарівною казкою, якою Емілі її задумала, однак усе-таки це була гарна робота. То й що? Їй казали, що жоден письменник не може об'єктивно оцінювати власні твори. Якби б лиш пан Карпентер був живий! Він би сказав їй усю правду. Раптово Емілі ухвалила рішення, яке жахнуло її саму. Вона покаже книгу Дінові. Вона попросить, щоб він спокійно висловив свою неупереджену думку, й надалі спиратиметься на неї.

Це буде важко. Завжди важко показувати будь-кому власні творіння, а особливо Діну, який так багато знав і прочитав мабуть геть усе у своєму житті. Але вона мусить знати. І вона була впевнена, що Дін скаже їй правду, приємною вона буде чи гіркою.