Емілі в пошуках веселки - Сторінка 11

Жодної ночі? Жодної зірки та її яскравого сяйва? Жодної таємниці в оксамитових тінях і темряві? Жодного дивовижного світанку? Ніч видавалась їй такою ж прекрасною як і день, і небеса не могли б бути такими привабливими, якби її не існувало.

Однак зараз, у ці прокляті дні болю і суму вона щиро вірила у сказане Патмійським провидцем. Ночі тепер були сповнені страждань.

Люди казали, що Емілі Стар дуже мужня, терпляча і цілеспрямована. Та вона такою не почувалась. Вони всі й не підозрювали про муки спротиву, відчаю і страху, які причаїлися під її зовнішньою незворушністю Мурреївської гордості. Навіть Дін не знав усього цього, хоча либонь здогадувався.

Вона чемно всміхалася, коли це було необхідно, але не сміялась. Навіть Дінові не вдавалося її розсмішити, як би він не спрямовував на це весь свій гумор і дотепність.

"Дні мого сміху минули", — сказала собі Емілі. Те саме відбулось і з днями її творчості. Вона більше не могла писати. "Промінчик" більше не приходив. Веселки не урівноважували її похмурості тієї страхітливої зими. Знайомі часом приходили провідати її, хоч вона насправді воліла, аби вони забиралися геть. Особливо дядько Воллес і тітка Рут, які були переконані, що вона вже ніколи не зможе ходити, і говорили це щоразу, навідуючи її. Хоча вони все-таки були не такими бридкими як люди, які запевняли, що за якийсь час вона зовсім одужає, й самі не вірили в жодне своє слово. В неї не було близьких друзів, окрім Діна, Ільзи і Тедді. Ільза щотижня писала листи, в яких занадто банально намагалася підбадьорити Емілі. Тедді написав лише раз — коли довідався про те, що з нею трапилося. Його лист був неймовірно добрим, тактовним, навіть співчутливим. Емілі вважала, що це лише лист від доброзичливо налаштованого знайомого, не більше, тому не відповіла на нього, хоча Тедді й попросив відписати про її самопочуття. Більше від нього листів не було. Поруч також нікого не було, крім Діна. Він так і не покинув її — і не покине. Поволі минали нібито нескінченні дні негоди і сутінків у її душі — і вона поверталась до нього. Тієї по вінця сповненої болем зими вона, здавалося, постаршала й помудрішала на добрий десяток років, і тепер, зрештою, вони були на рівних. Без нього життя було неначе сіра блякла пустка, позбавлена кольору та звуків. Коли він з'являвся, ця пустка бодай ненадовго розквітала трояндою втіхи і тисячі квітників фантазій, надій та ілюзій розхитували навколо них свої гірлянди.

З настанням весни Емілі поліпшало настільки швидко й несподівано, що навіть найбільший оптиміст з-поміж тих трьох лікарів був ошелешений. Щоправда, декілька тижнів вона ще мусила спиратися на милиці, однак згодом змогла крокувати й без них — ходила садом і дивилася на прегарний світ поглядом, що не був уже обмежений віконною рамою. Життя знову стало таким прекрасним! Зелений дерен так м'яко стелився під її ногами… Вона залишила біль і страх позаду, як стару одіж, і відчувала щастя. Хоча це було не воно: дівчина відчувала в собі радше здатність знову бути щасливою.

Вартувало все ж таки занедужати, аби відчути насолоду від повернення здоров'я та гарного самопочуття на ранок, подібний до цього, коли морський вітерець ніжно дмухає на довгі зелені поля. Життя, либонь, складається з різних шматочків і клаптиків, кожен з яких увесь час змінює своє розташування або ж зовсім зникає. І лише братки та світанкові хмаринки залишаються незмінними. Вона знову відчула свою колишню втіху, що полягала в простому захопленні красою.

— Світло — це справді чарівна річ, а яка насолода для ока споглядати сонце, — мрійливо зауважила вона.

Колишній сміх також повернувся до неї. Вперше, коли в Місячному Серпі знову залунав сміх Емілі, Лаура Муррей, чиє волосся тієї зими з попелястого стало сніжно-білим, вийшла до своєї кімнати й опустилася на коліна біля ліжка, аби подякувати Богові. І саме коли вона стояла навколішки, Емілі була з Діном у саду й говорила з ним про Бога, милуючись найгарнішими, які лиш можна уявити, весняними сутінками з крихітним місяцем всередині, який усе збільшувався.

— Цієї зими були часи, коли я почувалася так, неначе Бог ненавидить мене. Але зараз я знову впевнена: Він любить мене, — м'яко сказала вона.

— Аж так упевнена? — сухо перепитав Дін. — Я гадаю, що ми цікаві Богові, але не сказав би, що Він нас любить. Йому подобається спостерігати за нами. Можливо, Його розважає те, як ми корчимося в агонії.

— Яке жахливе бачення Бога! — вигукнула Емілі, здригнувшись. — Насправді ти не віриш у те, що Він такий, Діне.

— Чому ж?

— Бо тоді Він був би гіршим за диявола — Бог, який думає лиш про власне дозвілля, навіть без звичайної ненависті диявола до нас.

— Хто протягом усієї зими мучив тебе фізичним болем і душевними стражданнями? — спитав Дін.

— Не Бог. Він послав мені тебе, — впевнено відказала Емілі. Вона не дивилася на нього. Вона підняла личко до Трьох Принцес, які стояли по-травневому прекрасні — саме до них було спрямоване її слабо-рожевувате обличчя, ще досі бліде від пережитого взимку болю. Позаду неї, творячи для неї гарне тло, розпускалася червневим снігом крислата спірея, яка була предметом гордості кузена Джиммі. — Діне, як я можу віддячити тобі за те, що ти зробив для мене? За те, що був зі мною від жовтня. Я ніколи не зможу виразити цього словами. Але я дуже хотіла б, аби ти знав, що я відчуваю.

— Я не зробив нічого, хіба тільки вхопився за власне щастя. Знаєш, яким щастям було робити щось для тебе, Зіронько? Допомагати тобі будь-чим; бачити, як ти звертаєшся до мене, коли тобі боляче, за тим, що можу дати тобі лише я; щось, чому я сам навчився в роки власної самотності… А ще дозволити собі трохи помріяти про те, чому ніколи не статись… що, я точно знаю, ніколи не повинно статись…

Емілі дрібно затремтіла. Навіщо вагатися і відсувати те, що вона давно вже вирішила зробити?

— Ти такий упевнений, Діне, — понизивши голос, спитала вона, — що твоїй мрії не суджено здійснитись?

Розділ 8

Переживання і пристрасті

Для родини Мурреїв стало жахливою новиною, коли Емілі оголосила, що збирається виходити заміж за Діна Пріста. В Місячному Серпі досить довго панувало напруження. Тітка Лаура плакала, кузен Джиммі хитав головою, тітка Елізабет була похмура як ніколи. Зрештою, вони змусили себе прийняти вибір Емілі. Що ж їм ще залишалося? До цього часу вже навіть тітка Елізабет звиклася з думкою, що Емілі обов'язково зробить те, про що сказала.

— Ви б здійняли значно гіршу бучу, якби я сказала, що хочу побратися з Перрі з Пічного містечка, — відказала Емілі, вислухавши все, що сказала їй тітка Елізабет.

— А й справді, — визнала тітка Елізабет, коли Емілі вийшла. — Та й зрештою, Дін непоганий чоловік, а Прісти — гарна родина.

— Але такий… такий Прістівський… — зітхнула тітка Лаура. — І Дін набагато, набагато старший від Емілі. До речі, його прапрадід збожеволів.

— Дін не збожеволіє.

– Їхні діти можуть.

— Лауро, — суворо сказала тітка Елізабет, закриваючи тему.

— Ти точно впевнена, що кохаєш його, Емілі? — спитала того вечора тітка Лаура.

— Так… у якомусь значенні, — підтвердила Емілі.

Тітка Лаура склала руки на колінах і зненацька заговорила із зовсім їй невластивою пристрастю:

— Але кохати можна лише в одному значенні.

— О ні, мої найдорожчі вікторіанські тітоньки, — пустотливо відповіла Емілі. — Цих значень декілька. Вам відомо, що я вже випробувала одне чи два з них. І в мене тоді нічого не вийшло. Але зараз не варто турбуватися за нас із Діном. Ми чудово розуміємо одне одного.

— Я лише хочу, щоб ти була щасливою, дорогенька.

– І я буду. Я вже щаслива. Я більше вже не маленька романтична мрійниця. Минула зима вилікувала мене від цього. Я збираюся вийти заміж за чоловіка, чиє товариство цілком задовольняє мене, і він також задоволений тим, що я можу йому дати — справжньою любов'ю і дружбою. Я більш ніж упевнена, що це найкраща основа для щасливого шлюбу. Зрештою, я потрібна Дінові. Я можу зробити його щасливим. Він ніколи ще таким не почувався. Це так неймовірно — відчувати, що тримаєш щастя у своїх руках, неначе дорогоцінну перлину, і можеш віддати його тому, хто його потребує.

— Ти ще надто молода, — вже вкотре за цей день повторила тітка Лаура.

— Молоде лише моє тіло. Моїй душі вже з сотню років. Минула зима змусила мене почуватися такою старою і мудрою. Ти знаєш.

— Так, знаю.

Однак тітка Лаура знала також, що таке сильне відчуття старості і мудрості лиш доводить, що Емілі ще справді надто юна. По-справжньому старі й мудрі люди ніколи цього не відчувають. Та й усі ці розмови про вік душі не усували того факту, що Емілі, стрункій променистій Емілі зі сповненими незбагненної таємниці очима ще не було двадцяти, тоді як Дінові Прісту сорок два. Буде. За десять років. Однак тітка Лаура не думала про такі дрібниці.

І, зрештою, Дін же не забере її геть. І траплялися щасливі шлюби між людьми з такою ж великою різницею у віці.

Треба визнати, ніхто не вважав це рішення вдалим. Емілі пережила декілька огидних тижнів, перш ніж усе вляглося. Лікар Барнлі все буркотів про сердечні справи та щоразу при нагоді ображав Діна. Тітка Рут, довідавшись, примчала і влаштувала сцену.

— Він безбожник, Емілі.

— Він не безбожник! — обурено вигукнула Емілі.

— Гаразд, але він не вірить у те, у що віримо ми, — оголосила тітка Рут так, ніби одне вже це мало все вирішувати для кожного Муррея.

Тітка Едді, яка так ніколи й не пробачила Емілі, що та згордувала її сином, навіть незважаючи на те, що Ендрю вступив у щасливий і вдалий — найбільш вдалий з усіх можливих — шлюб, не могла сердитись. Вона вирішила дати Емілі відчути свій поблажливий жаль. Дівчина втратила Ендрю, тож тепер має втішатися поєднанням із тим калікою Горбанем Прістом. Авжеж, тітка Едді не стала вкладати свої думки у таку величезну кількість незграбних слів, однак вона недвозначно показувала це своїми діями. Емілі чудово її зрозуміла.

— Звісно, він заможніший за молодих людей, — визнала тітка Едді.

– І цікавіший, — додала Емілі. — Більшість молодих парубків такі зануди… Їхнє життя не таке довге, аби вони встигли зрозуміти, що для цього світу вони не такі дивовижні як для їхніх матерів.

Гордість необхідно було захищати навіть тепер.

Прістам ця новина сподобалася не більше ніж Мурреям.