Емілі в пошуках веселки - Сторінка 13

Але як на мене, то Господь підготував тебе для чогось іншого. У будь-якому разі, сподіваюся, всі ми будемо щасливими рано чи пізно. Але він таки знає забагато, цей Горбань Пріст, він знає забагато…

Старий Келлі від'їхав, аби опинитися на такій відстані, що Емілі його не почула, й замурмотів:

— Хіба він не виродок з пекла? Та й на вигляд такий, неначе кіт з розкосими очима!

Емілі декілька хвилин стояла, спостерігаючи, як віддаляється від неї старий Келлі. Він віднайшов слабке місце у її броні, й удар влучив у ціль. Її пронизав раптовий холодок, схожий на вітер, що подув з могили і пройшов крізь усе її єство. У її спогадах воскресла одна стара-престара історія, що її колись давно тітка Ненсі розповідала Каролін Пріст. Вона казала, що Дін бачив шабаш темних сил.

Емілі квапливо відштовхнула від себе цей спогад. Усе це було нісенітницею — дурними злими заздрісними вигадками тих, хто жодного разу за поріг свого дому не виходив. Але Дін справді знав забагато. Його очі багато чого бачили. Якщо мати на увазі виразний захват, то Емілі завжди належала йому. Але зараз він лякав її. Хіба вона ніколи не відчувала, хіба досі не відчуває того, що він неначе сміється над усім світом, маючи якісь загадкові потойбічні знання — знання, що вона їх не мала, не могла мати, не могла відкритися до самих кісток, аби отримати ці знання? Адже він заради цього втратив щось нематеріальне, невагоме, якусь часточку віри та світла у своїй душі. Десь на самісінькому дні серця в Емілі жив невикорінний осуд, який повсякчас штрикав її, хоч як вона намагалася заштовхнути його якнайдалі. На мить вона навіть погодилася з Ільзиним твердженням, що бути жінкою диявольськи складно.

"Це все перевірка на міцність, яку мені влаштував своїми висловами завзятий старий Келлі", — зі злістю подумала вона.

Близькі Емілі все ніяк не могли дійти згоди у зв'язку з її майбутнім одруженням. Однак зрештою всі мовчки прийняли це. Дін був заможним. Прісти мали й шанували родові традиції, включаючи започатковані їхньою бабцею, яка колись танцювала на відомому балу в Шарлоттетауні з самим принцом Уельським. Зрештою, вони матимуть бодай якийсь спокій з того, що Емілі буде заміжньою за надійним чоловіком.

— Він же не забере її далеко від нас, — казала тітка Лаура, яка примирилася вже майже з усім, окрім цього питання. Хіба ж вони можуть втратити єдиний яскравий промінчик, який освітлює їхній тьмяний дім?

"Скажіть Емілі, — писала стара тітка Ненсі, — що у Прістів часто народжуються близнята". Але тітка Елізабет не сказала.

Лікар Барнлі, який здійняв найбільше метушні, дізнавшись, що Елізабет Муррей перебирає скрині з ковдрами на горищі Місячного Серпа, а Лаура квапливо прикрашає парадний стіл, зрештою покірно пробурчав:

– І це ті, хто вирішив, що поміж ними не буде жодного чоловіка.

Тітка Лаура наостанок узяла обличчя Емілі у свої м'які долоні й зазирнула глибоко в її очі:

— Благослови тебе Господь, Емілі, люба моя дитинко.

— Дуже по-вікторіанськи, — прокоментувала згодом Емілі, розповідаючи це Дінові, — але мені сподобалось.

Розділ 9

Щасливе літо із Розчарованою Оселею

Незважаючи на покірність долі, тітка Елізабет була непохитна у думці, що Емілі не може вийти заміж, доки їй не виповниться двадцять років. Дінові, який мріяв про осіннє весілля та зимову подорож до Японії, про відпочинок удвох у японському саду неподалік західного моря, не надто сподобалася ця непохитність. Емілі також хотіла якнайскорішого весілля. У найдальших куточках свідомості, про які вона й не здогадувалася, що чим швидше вона відріже собі всі шляхи до відступу, тим краще.

Зараз вона була щасливою, як дуже часто і дуже щиро казала самій собі. Можливо, траплялася мить, коли її обличчя тьмяніло від тривожних думок: це було скалічене щастя з поламаними крилами, а не те дике й вільне щастя, про яке вона мріяла. Але все намріяне, як вона нагадувала собі, було для неї втрачене.

Одного дня Дін виринув побіля неї, шаріючись від хлоп'ячого захвату.

— Емілі, нещодавно я дещо зробив. Ти схвалиш це? О Господи, що ж я робитиму, якщо ні?

— Що ти зробив?

— Я купив нам дім.

— Дім!

— Дім! Я, Дін Пріст, тепер землевласник: дім, сад і ялиновий гай на п'ять акрів. Я, котрий ще цього ранку не мав і квадратного дюйму землі, яку міг би назвати своєю. Я, котрий усе своє життя жадав бодай шматочка землі.

— Гаразд. Який дім ти купив, Діне?

— Фреда Кліффорда. Той будинок, яким він завжди формально володів. А насправді це наш дім, який чекав на нас, який був призначений для нас від самого початку світу.

— Розчарована Оселя?

— Так, ти її здавна так називала. Але більше вона не буде розчарованою жодної хвильки. Якщо, звісно… Емілі, ти схвалюєш те, що я зробив?

— Схвалюю? Діне, ти просто чарівний! Я завжди любила той дім. Це один з тих будинків, у які закохуєшся тієї ж миті, як бачиш їх. Деякі бувають такими, знаєш, сповненими магії. А інші не мають у собі нічого, що б чіпляло за душу. Я завжди хотіла, щоб у тому домі жили. А мені казали, що ти збирався купити той страхітливий великий будинок у Шрусбері. Я боялася навіть спитати, чи це правда.

— Емілі, візьми свої слова назад. Ти від початку відчувала, що це неправда. Ти знаєш мене краще, ніж інші. Звісно, всі Прісти наполягали, щоб я купив той будинок. Моя люба сестра ледь не плакала через те, що я не хотів цього робити. Я почувався наче на базарі. І це був такий елегантний дім…

— Він елегантний в усіх значеннях, — погодилась Емілі. — Але він неможливий. Не через свої розміри чи елегантність, а просто через свою неможливість.

— Точно. Будь-яка нормальна жінка відчувала б те саме. Я такий радий, що ти задоволена, Емілі. Власне, я вирішив купити Фредів дім іще вчора ввечері, у Шарлоттетауні, не чекаючи, щоб порадитися з тобою. Його хотів купити хтось іще, тому я одразу ж телеграфував Фредові. Ажеж, якби ти не вподобала його, я б його продав. Але я відчував, що ти вподобаєш. Ми зробимо з нього домівку, кохана. Я так хочу домівку. Я мав багато притулків, але домівки в мене не було ніколи. Я його відбудую й облаштую так гарно, як тільки зможу. Для тебе, Зіронько, моя Зіронько, яка створена для того, щоб сяяти в королівських палацах.

— Давай піднімемось і поглянемо на нього, — попросила Емілі. — Я хочу розповісти йому, що відбувається. Я хочу йому розповісти, що він нарешті житиме.

— Ми підіймемось і подивимось на нього. І на все в ньому. Я маю з собою ключа. Мені його віддала Фредова сестра. Емілі, я почуваюся так, наче зріс до небес і зірвав звідти місяця.

— О, а я дістала цілу гору з зірок, — весело вигукнула Емілі.

Вони пішли до Розчарованої Оселі — повз старий сад із орликами, вздовж Завтрашньої Стежки, через пасовище та невеликий схил, всіяний золотавою папороттю, повз стару звивисту огорожу, стовпці якої вилискували сріблясто-сірим, над якою пишалися суцвіття безсмертника, а в кутах квітли блакитні айстри. Потім вони піднялися примхливо звивистою довгою стежиною на порослий ялицями пагорб. Стежка була такою вузькою, що вони мусили йти поодинці, але воно того вартувало: повітря на вершині пагорба завжди було ніби насиченим милими тихими звуками.

Наприкінці шляху було поцятковане крихітними ялинками поле з чітким схилом — вітряне, трав'янисте, розкішне. А на верхній точці цього поля, оточений чарівливими вершинами і мудрими низинами, під величними освітленими західнім сонцем хмарами височів дім — їхній дім. Дім, позаду і навколо якого були таємниці лісів, за винятком хіба лиш південного боку, де був розташований високий пагорб, що ніби дивився на Чорноводдя, яке було зараз подібне до кулі з тьмяного золота. Цей пагорб простягався аж до луків під зоряним небом та пагорбів Гусячого Ставу — таких же блакитних і романтичних як і славнозвісні Ельзаські гори. Між домом і цим видом, ніяк не перекриваючи його, розташувався рядок чудових осокорів.

Вони піднялися на пагорб і пройшли через відчинені ворітця маленького садочку — садочку значно старшого за дім, який звели на місці невеликого різьбленого будиночка, що в ньому жили перші мешканці цих країв.

— Це вид, яким я милувався б протягом усього свого життя, — радісно мовив Дін. — О, це таке гарне місце! Цей пагорб полюбляють білки, Емілі. І, до речі, тут водяться кролики. Ти ж любиш білок і кроликів? А навесні на околицях без ліку соромливих фіалок. Попід тими молодими ялинками є поросла мохом улоговина, яка у травні вся аж лілова від фіалок –

фіалок, солодших за подих Емілі

Та за блиск її оченяток.

Я гадаю, Емілі — гарніше ім'я, ніж Афродіта або Юнона. Я хочу, щоб ти також зауважила он ту маленьку хвіртку. Вона насправді не потрібна. Вона веде лиш у жаб'ячі співи десь там, за лісом. Але хіба від цього вона перестає бути хвірткою? Мені подобаються двері й ворота на кшталт цієї хвіртки — проходи, позбавлені сенсу. Вони сповнені обіцянок. За ними може виявитися щось неймовірне. Хвіртка це в будь-якому разі завжди таємниця, яка спокушає, як символ чогось незбагненного. А дослухайся до того дзвону, який бринить десь у сутінках над затокою. Дзвін у сутінках завжди звучить якось магічно, немов долинає з якоїсь "далекої казкової країни". У найдальшому кутку ростуть троянди — старомодні троянди, немов старовинні солодкі пісні, втілені у квітах. Білі троянди певно створені для того, щоб спочивати на твоїх білосніжних грудях, а червоні — для того, щоб зоріти у м'якій темній хмарі твого волосся. Знаєш, Емілі, цієї ночі я трохи сп'янів від вина життя. Не чудуйся, якщо я казатиму божевільні речі.

Емілі була щаслива. Старий чудовий сад, здавалося, як друг розмовляв з нею у сонному мерехтливому світлі. Вона врешті-решт капітулювала перед чаром цієї місцини. Вона з обожнюванням дивилася на Розчаровану Оселю. Такий милий і сповнений думок будиночок. Не старий дім — за це вона особливо любила його: старий будинок знав би забагато, пам'ятав би забагато ніг, які переступали його поріжок, забагато стражденних а чи перестрашених очей, які визирали з його вікон. Цей дім був недосвідченим і невинним як і вона сама. Він чекав на щастя. Він мусив врешті-решт мати його. Вони з Діном проженуть привидів подій, які не відбулися. Як же чудово буде мати власну домівку!

— Цей дім потребує нас так само розпачливо як і ми його, — проказала вона.

— Я так люблю, коли ти говориш таким тихим і м'яким голосом, Зіронько, — сказав Дін. — Ніколи не говори так з жодним іншим чоловіком, Емілі.

Емілі кинула на нього кокетливий погляд, який ледь не змусив його поцілувати її.