Емілі в пошуках веселки - Сторінка 14

Якесь тонке чуття досі підказувало йому, що вона ще не готова до поцілунку. Він мав усміхатись у такі чарівливі миттєвості, які все перетворювали на магію і романтику. Тоді він рано чи пізно переможе її всю. Але він завагався — і чар цієї миті розвіявся. Десь з-поза ялинок над туманною дорогою долинав сміх. Наївний невинний дитячий сміх. Але в ньому було якесь сплетіння добрих заклять.

— Давай зайдемо всередину й оглянемо наш дім повністю, — запропонував Дін. Він проклав крізь дикі трави шлях до дверей, які вели до вітальні. Ключ важко прокрутився в іржавому замку. Дін узяв Емілі за руку й увів її всередину.

— Вітаю, ти переступила свій поріг…

Він засвітив свого ліхтарика, і мерехтливе коло освітило незавершену кімнату, її голі стіни з нічим не прикритими планками, зачинені вікна, навстіж прочинені двері, порожній комин — хоча ні, не зовсім порожній. Емілі побачила там маленьку купку білого попелу — попелу, що залишився від вогню, який вона розпалила разом із Тедді багато років тому в один сповнений дитячих пригод літній вечір. Побіля цього вогнища вони сиділи та снували мрії про своє майбутнє спільне життя. Вона з легким тремом повернулася до дверей.

— Діне… все це здається таким примарним і проклятим… Мені здається, краще оглянути тут усе при денному світлі. Привиди того, що ніколи не сталося, страшніші за привидів подій, які здійснилися.

* * *

Дін запропонував провести літо за ремонтом і вмеблюванням їхнього нового дому, і вони робили все, щоб Розчарована Оселя стала домівкою їхньої мрії.

— Зрештою, ми можемо побратися навесні і протягом усього літа насолоджуватися дзвонами, звуки яких долинають з храмів у пісках на Сході, милуватися філами[14] у світлі місяця, слухати стогін Ніла неподалік від Мемфіса… А восени ми повернемося, вставимо ключ у замок у дверях і будемо вдома.

Емілі вважала ці плани прекрасними, однак її тітки сумнівались у цьому: такі дії не здавались їм поважними та й узагалі нормальними, адже люди либонь говоритимуть жахливі речі. Тітку Лауру також непокоїв старезний забобон: умебльовувати дім перед одруженням — не до добра. Однак Діна й Емілі не турбувало, чи було все це поважним а чи до добра. Вони обрали свій шлях і йшли ним.

Вони були буквально завалені порадами, які вважав своїм обов'язком дати кожен з Прістів і Мурреїв, але не дослухалися до жодної з них. Наприклад, вони вирішили не фарбувати Розчаровану Оселю, а лише обклали її бітумною черепицею й залишили, аби вона набула сірувато-дерев'яного кольору. Тітка Елізабет, побачивши це, жахнулася:

— Будинки не фарбують хіба тільки мешканці Пічного містечка!

Вони перенесли стару невикористовувану дощану драбину, яку тридцять років тому, разом із принесеними з узбережжя червоними каменями піщанику залишили теслі. Дін вставив у порожні віконниці скло з мило поцяцькованими панелями. Тітка Елізабет тим часом застерегла Емілі, що чистити їх буде пекельною працею. Також Дін зробив маленьке зворушливе віконце над парадним входом, а зверху прибив крихітного піддашка, подібного до кошлатої брови. У вітальні вони облаштували французьке вікно, з якого повністю було видно ялицевий гайок.

Також Дін приніс до нової оселі справжнісінький скарб — безліч шафок і полиць, які вони встановили в кожній кімнаті.

— Я не такий дурень, щоб гадати, буцім дівчина може кохати чоловіка, який не здатен забезпечити її нормальними полицями, — прокоментував він.

Тітка Елізабет полички схвалила, однак дійшла висновку, що вони здаються досить похмурими на тлі шпалер. Особливо на тлі шпалер у вітальні. Адже вони б мали поклеїти там щось веселе — квіти, золоті смужки або хоча б, роблячи величезну поступку сучасності, якісь "пейзажні шпалери", які саме увійшли в моду. Однак Емілі наполягала на темно-сірих шпалерах із білосніжними сосновими гілочками. Тітка Елізабет заявила, що так вона незабаром уже житиме в лісі, а не в нормальній кімнаті. Але Емілі в цьому питанні, як і в усіх інших, що стосувалися її любого будиночка, була "така ж дурна як завжди", як розгнівано ствердила тітка Елізабет, майже божеволіючи, що вона, Мурреївна запозичила один з виразів старого Келлі.

Але тітка Елізабет насправді дуже допомагала. З-поміж неторканих ящиків і скринь вона відкопала китайський та срібний набори столового приладдя, які дісталися їй від мачухи. Джулієт Муррей одержала б їх, якби вийшла заміж за загальноприйнятою традицією, обравши чоловіка, якого схвалила б уся її родина. Тепер ці два набори перейшли до Емілі. Серед них були дуже милі речі: наприклад, безцінний лискучий рожевий глечик або чарівливий сервіз із вимальованою на кожній деталі вербою. Це був весільний сервіз бабусі Емілі. Жодна річ не була загублена. Ні неглибокі тоненькі філіжанки, ані глибокі соусники, ні розцяцьковані тарілки, ані товсті круглі вилискуючі супниці. Емілі акуратно заповнила ними вбудований у вітальню кабінетик і милувалася ними. Вона вже захоплювалася й іншими речами, які вони розмістили у себе вдома. Однією з цих речей було невелике овальне люстерко з позолоченою рамою та намальованою зверху чорною кицькою. В цьому люстрі так часто відбивалися прекрасні жіночі обличчя, що тепер кожна, зазираючи в нього, бачила себе красунею. Також вона любила старий годинник із розмальованим верхом та двома позолоченими шпилями, які спиналися над ним з обох боків. Цей годинник завжди давав попередження за десять хвилин до того як відбивати час. Це був дуже чемний годинник, який ніколи не заставав людей зненацька. Дін уже встановив його, але ще не запускав.

— Коли ми повернемося сюди з подорожі, коли я на руках внесу тебе сюди як свою наречену і королеву, ти сама запустиш його, — пояснив він.

Вирішили, що Чіппендейлівський[15] сервант і стіл червоного дерева з ніжками у формі лап із кігтями з Місячного Серпа також будуть посагом Емілі. Дін натомість приносив без ліку вишуканих оригінальних речей, зібраних з усього світу: оббиту золотим шовком софу, яка стояла раніше в салоні котроїсь маркізи Старого режиму; ліхтар із кованими візерунками зі старовинного Венеційського палацу, який висів тепер у вітальні; Ширазький килим; килимок для молитов із Дамаску; латунні решітки з Італії; китайські вироби з нефриту і слонової кістки; японські лаковані каганці; прегарну маленьку зелену сову з японської порцеляни; розмальовані китайські агатові слоїки для парфумів, які він знайшов у якомусь дивному місці в Монголії, з налитими туди східними парфумами — тягучими, якими ніколи не бувають парфуми західні; китайський горщик для заварювання чаю, на якому були зображені страшні золоті дракони, що ніби оперізували його — п'ятипалі дракони, завдяки яким знавець міг визначити, що цей горщик використовувався в Імператорському кабінеті. Як розповів Емілі Дін, цей горщик був серед речей, награбованих повстанцями у Літньому палаці. Але він не сказав, як ця річ потрапила до його рук.

— Не зараз. Ще не час. Колись пізніше. Ця історія повторюється майже з усіма речами, що їх я приніс до цього будинку.

Вони чудово провели день, розставляючи меблі у вітальні. Вони спробували декілька різних варіантів і залишилися задоволеними, лише від найшовши єдиний досконалий. Часом вони не могли дійти згоди стосовно чогось. Тоді сідали просто на підлогу і довго сперечались. Якщо їм все-таки не вдавалося вирішити своє питання, то діставали соломинки й давали Даффі витягти одну з них зубами. Даффі завжди крутився десь поруч. Зухвала Сел померла від старості, Даффі вже теж ставав млявим і хворобливим, а під час сну страхітливо хропів, але Емілі його обожнювала й не бажала навіть до Розчарованої Оселі ходити без нього. Він завжди ковзав звивистою стежиною позад неї, немов сіра поцяткована чорним тінь.

— Цього старого кота ти любиш більше ніж мене, Емілі, — сказав одного разу Дін. Сказав нібито жартівливо, але з ноткою серйозності.

— Я мушу любити його, — захищалась Емілі. — Він уже геть постарів. А в тебе ще стільки років нашого спільного життя попереду. І в мене завжди має бути кіт. Будинок не може стати повноцінною домівкою, доки в ньому нема того цілковитого задоволення, яке випромінює кіт, обвивши свої лапки хвостом. Кіт додає таємниці, чару, родзинки. А в тебе має бути собака.

— Після смерті Твіда я ніколи вже не хотів іншого собаки. Але, можливо, одного я таки заведу… зовсім іншої породи. Ми потребуватимемо собаки, щоб тримати твоїх котів у залізному кулаку. О, хіба ж не чарівно усвідомлювати, що певне місце належить тобі?

— Значно краще усвідомлення того, що ти належиш місцю, — відповіла Емілі, пестливо дивлячись на їхній дім.

— Ми з нашим домом станемо близькими друзями, — погодився Дін.

Одного дня вони розвісили картини. Емілі взяла з собою до їхнього дому свої улюблені полотна, в тому числі Леді Джованну та Мону Лізу. Ці дві картини вона повісила в кутку між вікнами.

— Тут же буде і твій письмовий стіл, — сказав Дін. — І Мона Ліза нашіптуватиме тобі безсмертний секрет своєї усмішки, а ти запишеш його в оповіданні.

— Я гадала, ти не хочеш, аби я надалі писала, — промовила Емілі. — Мені здавалося, тобі ніколи не подобались мої твори.

— Так і було, коли я боявся, що вони можуть відібрати тебе в мене. А зараз це вже не має значення. Я хочу, щоб ти робила все, що приносить тобі задоволення.

Емілі почувалася досить дивно. Вона ще жодного разу не взяла до рук пера, відколи занедужала. Минали дні, і відраза до самої думки про це зростала. Думати про писання означало думати й про спалену нею книгу, а це завдавало сильного болю, який межував із божевіллям. Вона припинила шукати влучних слів, її було вигнано з її старого зоряного королівства.

— Хочу повісити стареньку Елізабет Бас над комином, — перервав її роздуми Дін. — "Гравюра з портрету Рембрандта". Хіба не розкішна літня пані, Зіронько, в цьому білому капелюшку і з величезним білим коміром? А чи бачила ти коли-небудь таке кмітливе, насмішкувате, самовдоволене й трохи навіть презирливе старече обличчя?

— Не думаю, що я могла б сперечатися з Елізабет, — задумливо відказала Емілі, — відчувши бодай, що вона великим зусиллям волі тримає руки складеними й може дати тобі у вухо, якщо ти з нею не погодишся.

— Вона більше сторіччя була вкрита порохом, — мрійливо промовив Дін. — А зараз вона знов живе на цій дешевій репродукції Рембрандтового полотна.