Емілі в пошуках веселки - Сторінка 12

Можливо, через те, що вони не бажали дивитись, як через одруження Діна багатства його дядька витікають крізь їхні пальці. Вони заявили, що Емілі Стар виходить за Діна лише через його гроші. Мурреї ж подбали про те, щоб сказане Прістами дійшло до вух Емілі. Та ж постійно відчувала, що Прісти злостиво пліткують про неї за її спиною.

— Мені ніколи не буде добре з твоїми родичами, — бунтівничо сказала вона якось Дінові.

— Ніхто й не вимагає, щоб ти жила з ними. Ми з тобою, Зіронько, житимемо окремо. Ми не будемо ходити, говорити, думати чи дихати так, як цього вимагає рідня, будуть це Прісти чи Мурреї. Якщо Прісти не визнаю́ть тебе моєю дружиною, то Мурреї ще рішучіше не сприймають мене за твого чоловіка. Не зважай на них. Звісно ж, Прістам складно буде повірити, що ти виходиш за мене через те, що хочеш бути зі мною. Як так? Мені й самому важко в це повірити.

— Але ти віриш, Діне? Насправді ти потрібен мені більше, ніж будь-хто інший у цілому світі. Хоча, як я вже й казала, я не закохана в тебе як нерозумне романтичне дівчисько.

— Ти кохаєш когось іще? — тихо спитав Дін. Відколи Емілі погодилася побратися з ним, він уперше наважився поставити їй питання.

— Ні. Звісно, ти ж знаєш, в мене було одне чи два захоплення — дурні мрії школярки. Усе це залишилося позаду. Минула зима видається зараз цілим життям, яке на століття віддалило мене від того глупства. Я вся твоя, Діне.

Дін підніс до губ руку, яку тримав у своїй, і поцілував її. Він іще жодного разу не торкався її вуст.

— Я зроблю тебе щасливою, Зіронько. Я точно це знаю. Нехай застарий для тебе і скалічений, та я зроблю тебе щасливою. Все своє життя я чекав на тебе, моя зірко. Саме зіркою ти мені завжди й видавалась, Емілі. Досконалою недосяжною зіркою. А зараз я маю тебе, тримаю тебе за руку, ти поселилась у моєму серці. І ти ще покохаєш мене. Одного дня ти відчуєш до мене щось сильніше за приязнь.

Пристрасть, із якою він говорив, трохи налякала Емілі. Тепер їй уже видавалося, що Дін вимагає від неї більше, ніж вона може йому дати. Ільза, яка на тиждень приїхала додому зі Школи ораторського мистецтва перед початком літнього концертного туру, посіяла в її душі ще одне зерно сумнівів і змусила якийсь час тривожитись.

— У певному сенсі, дорогенька, Дін для тебе просто чоловік. Він розумний і захопливий і не такий до жаху свідомий власної значущості як більшість Прістів. Але ти належатимеш йому тілом і душею. Дін не стерпить, якщо ти будеш цікавитися кимось або чимось, опріч нього. Він мусить бути єдиним володарем, якщо ти цього ще не усвідомила…

— Гадаю, усвідомила.

— Те, що ти пишеш…

— О, з цим я покінчила. Відтоді як я занедужала, це припинило мене цікавити. Саме лежачи зі скаліченою ногою, я врешті-решт зрозуміла, яким недолугим усе це було, наскільки важливіші речі існують у світі…

— Допоки ти думатимеш і відчуватимеш так, ти будеш щасливою з Діном. Ех, — Ільза зітхнула й почала обскубувати пелюстки з червоної як кров троянди, прикріпленої до її талії. — О Емілі, ці розмови про твоє близьке весілля змушують мене почуватися страшнюче старою і мудрою. Інколи це здається таким… абсурдним… Ще вчора ми були школярками. Сьогодні ти заручена. Завтра станеш бабусею.

— А ти хіба ні? Чи нема в тебе когось, Ільзо?

— Послухатися лисицю, яка втратила свого хвоста? Ні, дякую. Хоча, зрештою, мушу бодай раз бути відвертою. Зараз мене розриває на шматки бажання чесної та щирої сповіді. Мені не потрібен ніхто, окрім Перрі Міллера. Але ти першою встигла встромити в нього свої кігті.

Перрі Міллер. Емілі не повірила власним вухам.

– Ільзо Барнлі! Ти ж завжди насміхалася з нього, лютувала на нього…

— Звісно, я робила це. Я любила його так сильно, що ставала подібною до фурії, бачачи, як він клеїть з себе дурня. Я хотіла пишатися ним, а натомість мені завжди було за нього соромно. О, були випадки, коли я скаженіла через те, що, наприклад, він вдарився ногою об стілець. Якби я не старалася так для нього, як гадаєш, яким віслюком він був би? І я не можу переступити через себе: я й надалі щоразу ставатиму "Сатаною Барнлі". Люди ніколи не змінюються. О, знаєш, я б вийшла за нього, не роздумуючи. Хай би що там на мене чекало: бочки з оселедцями, Пічне містечко — що завгодно. Хоча ні. Життя без нього надто славне.

— Можливо, колись…

— Навіть і не мрій, Емілі, я не хочу, щоб ти дбала про те, аби я мала сірники. Перрі ніколи не навідувало більше однієї думки про мене. І не навідає. Я не збираюся мріяти про нього. Пам'ятаєш, я надсилала тобі того старого вірша, над яким ми торік сміялись у школі? Гадаєш, він був нісенітницею?

"Той самий" тобі даний спочатку

Чи коли вже згасає твій вік,

Не вдається життя так прожити,

Щоб з тобою був твій чоловік —

Той, якого не можна

Чи то вкрасти, чи взяти на час,

Але мріють про те всі дівчата,

Та безсилі Олімп і Парнас.

Що ж, наступного року я стану випускницею. Минуть іще роки, і я матиму успішну кар'єру. О, я навіть насмілюся припустити, що одного дня вийду заміж.

— За Тедді? — спитала Емілі, перш ніж встигла саму себе зупинити. Мала би прикусити язика за мить до того як це ім'я з нього зірвалося.

Ільза подивилася на неї довгим гострим поглядом, який Емілі блискуче витримала з усією Мурреївською гордістю. Можливо, навіть неймовірно блискуче.

— Ні, не за Тедді. Тедді про мене ніколи навіть не думав. Я навіть сумніваюсь, що він взагалі думає про когось, окрім себе. Тедді баран, але він такий пихатий власник, Емілі, такий пихатий власник…

— Ні, ні! — обурено заперечила Емілі. Вона не могла слухати це.

— Добре, ми не сваритимемось через таке. Загалом, яка різниця? Він у будь-якому разі вже пішов з наших життів. Він має намір стати найкращим. У Монреалі його вважають страх яким талановитим. Він стане геніальним портретистом, якщо тільки позбудеться своєї старої звички надавати кожному портрету твого обличчя.

— Нісенітниця. Він не надає…

— Надає. Я спостерігала це безліч разів. Звісно, він це заперечує. Насправді я гадаю, що він робить це несвідомо. Мені здається, це пережиток якихось давніх неусвідомлених емоцій, виражаючись мовою сучасних психологів. Незбагненно. То, як я вже й казала, я маю на меті вийти заміж. Колись, коли мені вже набридне кар'єра. Зараз це звучить кумедно, але колись… Я вийду заміж продумано, так само як ти: щоб у мого обранця було золоте серце і повний срібла гаманець. Хіба ж не кумедно говорити про шлюб із чоловіком, якого ще навіть жодного разу не бачила? Цікаво, що ж він робить цієї самої миті? Голиться? Лається? Побивається через іншу дівчину? Байдуже, він усе одно одружиться зі мною. О, ми будемо такими щасливими! І ми з тобою навідуватимемо одна одну, будемо порівнювати наших дітей. Ти ж назвеш свою першу дівчинку Ільзою, правда, моя люба подруго? І… і яка ж це диявольська штука — бути жінкою, хіба ні, Емілі?

Старий Келлі, продавець бляшанок, який багато років був другом Емілі, також висловив свою думку про близький шлюб. Одне не давало старому Келлі спокою.

— Люба дівчино, чи це правда, що ти збираєшся за Горбаня Пріста?

— Чиста правда, — Емілі знала, що ніщо не змусить старого Келлі перестати називати Діна Горбанем, однак усе одно щоразу здригалася.

Старий Келлі почухав підборіддя.

— Надто ти ще необізнана у мистецтві життя, щоб виходити за когось, а тим паче за Пріста.

— А хіба це не ви всі ці роки дражнили мене через те, що я все не маю сталого залицяльника? — знічено спитала Емілі.

— Любе дівчатко, жарти жартами, але це вже не смішки. Не будь же зараз дурною, це важливо. Спинись на хвильку й поміркуй над цим. Неважко зав'язати міцного вузла, але розв'язати його буде не так просто. Я завжди застерігав тебе від шлюбу з Прістом. Вийшло удвічі безглуздіше, а я мав би запобігти цьому. Я мусив навчити тебе вийти за когось іншого, й біди не було б.

— Дін не такий як інші Прісти, пане Келлі. Я буду щасливою з ним.

Старий Келлі недовірливо похитав рудувато-сивою головою.

— Тоді ти станеш першою Прістівською жінкою після старої пані з Садиби. Але їй до вподоби були щоденні сутички. Тебе ж вони вб'ють.

— Ми з Діном не плануємо сутичок. Принаймні, не щодня, — Емілі ця розмова навіть трохи веселила. Похмурі прогнози старого Келлі не турбували її. Вона відчувала якесь пустотливе задоволення від того, що під'юджувала його.

— Не в тому випадку, якщо ти дозволиш йому вирішувати. А якщо не дозволиш, він лютуватиме. Усі Прісти завжди лютують, якщо не можуть чогось отримати. І він буде таким ревнивим, що ти ніколи не наважишся заговорити з іншим чоловіком. О, Прісти повністю підкорюють собі своїх дружин. Старий Аарон Пріст змушував свою дружину ставати на коліна, коли в неї було бодай крихітне прохання. Мій батько сам бачив це на власні очі.

— Пане Келлі, ви справді гадаєте, буцім котрийсь чоловік може змусити мене до такого?

Старий Келлі блимнув очима з досади на себе.

— Коліна Мурреївни справді трохи затверді для такого, — визнав він. — Але є й інші можливі ситуації. Чи відомо тобі, що його дядько Джим замість говорити завжди бурчав, а коли його дружина заперечувала йому, він казав їй: "Ти дурепа"?

— Але, можливо, вона справді була дурепою, пане Келлі.

— Можливо. Але хіба слід так казати? Я лише розповідаю тобі, щоб ти поміркувала над цим. А його батько, лютуючи на свою дружину, кидав у неї тарілки. І це чиста правда. Хоч старий диявол і каявся, коли знову був у гарному гуморі.

— Такі речі трапляються в кожному роді, — відказала Емілі. — А якщо щось подібне станеться і з нами, я впораюся з цим.

— Любе дівчатко, можуть скоїтись і страшніші речі, аніж кинута в тебе таріль або дві. З ними ти можеш упоратися. Але існують речі, з якими ти не зможеш дати раду., скажи мені, чи знаєш ти, — старий Келлі зловісно понизив голос, — що кажуть Прісти, втомившись від шлюбу з уже виснаженою жінкою?

Емілі відчувала провину, несвідомо посміхаючись панові Келлі однією з тих посмішок, які ніколи не схвалювала тітка Елізабет.

— Ви справді вважаєте, що я можу набриднути Діну? Я не красуня, пане Келлі, але йому зі мною цікаво.

Старий Келлі зробив глибокий вдих людини, готової здатися.

— Ну що ж, люба дівчино, у всякому разі маєш гарного ротика для поцілунків. Бачу, на це ти й покладаєшся.