Емілі з Місячного Серпа - Сторінка 5

- Люсі Мод Монтгомері -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Маю надію, тепер він мені не ставить цього на карб. Фактом є те, Еміліє Стар, що ти – чудна, а люди не люблять чудних дітей.

– Чому це я чудна? – спитала Емілі.

– Ти кажеш чудні речі, поводишся дивно, а інколи дивно виглядаєш. До того ж, як на свої літа, ти надміру поважна. Втім, то вже не твоя провина. Це походить від того, що ти не буваєш у дитячому товаристві. Я завжди набридала твоєму батькові з тим, щоб віддав тебе до школи… адже домашнє навчання не може бути повноцінним… проте, звісна річ, він не послухав мене – аякже! Ти, може, й володієш добрими книжковими знаннями, однак не вмієш поводитись, як інші діти. Отож, було б добре, якби тебе взяв до своєї оселі твій дядько Олівер – він має численну, вельми численну родину. Та він не такий заможний, як інші Мурреї. Тебе міг би прихистити і дядько Воллес, адже він є главою роду, і цього ніхто з Мурреїв не заперечує. Він має одну дочку, вже дорослу. Однак дружина його немічна і до того ж вередлива.

– Я хочу, щоб мене взяла до себе тітка Лаура, – мовила Емілі. Вона пам'ятала батькові слова, що тітка Лаура деякими рисами подібна до її матері.

– Тітка Лаура! У цій справі вона, либонь, не матиме права голосу – в Місячному Серпі порядкує Елізабет. Джиммі Муррей клопочеться в господарстві, але не думаю, щоб він оддавався тим клопотам всією душею… Бачиш-но, дитино, у нього з головою не все гаразд. Якийсь він дурнуватий, далебі. Замолоду з ним стався лихий випадок, так мені говорили, однак достеменно не знаю, що саме за випадок. Відомо лишень, шо до того якимсь боком причетна Елізабет, але подробиць я не змогла довідатись. Не думаю, щоб мешканці Мі

сячного Серпа мали бажання опікуватися тобою. Надто вони віддані своїм звичкам. Послухай-но моєї ради, старайся сподобатись тітці Рут. Будь чемною, покажи гарне виховання – може, вона тебе вподобає. Ну, всі тарілки вже вимито. А зараз іди нагору і не крутись мені тут під ногами.

– Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел і Майка? – спитала Емілі.

– Ні, не можна.

– Я мала б компанію, – просила Емілі.

– Компанію, компанію… Я не дозволяю тобі брати їх до своєї кімнати. Зараз вони коло хати, нехай там і залишаються. Ще бракувало, щоб вони гасали по всій оселі. Таж годину тому я вишурувала підлогу.

– Чого ж ти не шурувала підлог за життя батька? – спитала Емілі. – Він так любив чистоту і лад! А ти лиш тепер надумала шурувати підлоги…

– Ви тільки послухайте! Чи я повинна регулярно мити підлоги з таким ревматизмом? Гайда нагору! Найліпше, що ти можеш зробити, це лягти й відпочити.

– Іду нагору, але лягати не буду, – відказала Емілі, – мені багато що треба обміркувати.

– Ще одне мушу тобі порадити, – мовила Елен, яка рішуче й ретельно виконувала те, що називала своїм обов'язком, – приклони коліна й помолися Богові, щоб дав тобі силу стати доброю, слухняною і вдячною дитиною.

Емілі зупинилася за півкроку до першої сходинки і повернула голівку до Елен.

– Тато сказав мені, що я не повинна мати з твоїм богом нічого спільного, – промовила вона поважно.

Очі Елен стали неприродньо круглими, та після такої поганської мови жодна відповідь не прийшла їй на розум. Тоді вона заволала до цілого людства:

– Чи хто коли чув щось подібне?

– Я знаю, який він, твій бог, – сказала Емілі. – Я бачила його зображення у твоїй книжці про Адама і Єву. Він має вуса і носить халат. Я не люблю його. Люблю Господа Бога мого батька.

– Який же він, Бог твого батька, – можна дізнатися? – спитала Елен ущипливо.

Емілі не мала уявлення про Бога свого батька, але постановила не дати Елен спуску.

– Він ясний, наче місяць, променистий, мов сонце, а страшний, ніби військо з розгорненими стягами, – відповіла урочисто і переможно.

– Ну добре, хай твоє слово буде останнім, – сказала Елен, поступаючись. – Хто-хто, а Мурреї навчать тебе покори. То суворі пресвітеріани, вони не терпітимуть огидних поглядів твого батька. Іди ж нагору!

Емілі рушила до своєї кімнати, вельми засмучена.

– Немає тепер нікого, нікого в цілому світі, хто б мене любив, – промовила вголос, крутячись на своєму ліжку біля вікна.

Але поклала собі, що плакати в жодному разі не буде. Мурреї, котрі ненавиділи її батька, не побачать її сліз. Вона відчувала, що не терпить, заочно не терпить їх усіх, за винятком хіба лише тітки Лаури. Такою безмежною порожнечею постав їй раптом світ! Все перестало бути цікавим. Пусте, марниця, що на яблуньці, тій, котра між Адамом і Євою, ні з того, ні з сього з'явилося кілька рожево-білих пуп'янків, що пагорби понад долиною вкрилися шовковистим зелом, ще й наче гаптованим чимось пурпуровим, що в садку розквітли нарциси, що віття беріз аж додолу хилиться від золотавих кульок, що Велителька Вітрів жене по небу отари білих хмаринок… Жодне з тих явищ не вабило її тепер, жодне не приносило втіхи. Не маючи достатнього життєвого досвіду, вона гадала, ніби вони вже ніколи не набудуть в її очах свого попереднього значення.

– Але ж я дала батькові слово, що буду мужньою, – прошепотіла вона, стискаючи кулачки, – і я дотримаю слова. І не викажу Мурреям, що я їх боюся… І не боятимусь їх.

Проте, як від пагорбів долинув протяглий свист пополуденного потягу, серце Емілі забилося часто. Вона з'єднала долоні й звела своє личко до неба.

– Прошу Тебе, поможи мені, Боже батька мого… не боже Елен Грін, – благала вона. – Поможи мені бути мужньою і не плакати в присутності Мурреїв.

Невдовзі по тому розлігся стукіт коліс, залунали голоси – гучні, владні. До кімнати Емілі вбігла засапана Елен із чорною суконкою на руках – суконкою, що радше скидалася на жалюгідну ганчірку з чорної вовни.

– Пані Габбард устигла хвилина в хвилину. Слава Богу! Нізащо не погодилась би показати тебе Мурреям без жалобного плаття. Тепер вони не зможуть сказати, що я не виконала свого обов'язку. Всі вже тут: і ті, з Місячного Серпа, і Олівер, і його дружина, і тітка Едді, і Воллес з дружиною, і тітка Єва, і тітка Рут. Тітка Рут – на прізвище Даттон, запам'ятай. Ну, тепер ти готова. Ходи…

– Чи можна мені надіти моє венеційське намисто? – спитала Емілі.

– Це нечувано! Жалобна сукня і венеційське намисто! Тобі не соромно? Чи ж нині час на такі дурниці?

– То не дурниці! – скрикнула Емілі. – Тато подарував мені це намисто на Різдво, і я хочу показати Мурреям, що теж маю щось!

– Не мели казна чого! Кажу тобі, спускайся вниз! І слідкуй за своїми манерами, бо твоє майбутнє залежить од враження, що справиш на "них".

Емілі твердим кроком ступала обіч Елен. У вітальні сиділи восьмеро людей. Вона відчула на собі критичний погляд восьми пар очей. Була дуже блідою і здавалася надто худорлявою у своїй чорній суконці. Під очима лежали фіолетові тіні, по великих, обведених темними колами очах було знати, що вона довго плакала. Почувала дикий страх, усвідомлювала це, однак не бажала виказати його Мурреям. Підвела голову, ладна мужньо витерпіти випробування, що чатувало на неї.

– Оце, – сказала Елен, поклавши руки на її плечі, – оце твій дядько Воллес.

Емілі здригнулася на її голос і простягнула руку. Вона не любитиме дядька Воллеса (одразу відчула це). Він мав похмуре, скривлене, бридке обличчя, з кущистими насупленими бровами й стисненими вустами, що виражали невблаганну рішучість і владність. Шкіра під очима набрякла "мішками", на ній лежали синяві тіні. На щоках були бакенбарди. Емілі вирішила без вагання, що бакенбарди їй не подобаються.

– Як ся маєш, Емілі? – спитав він холодно й не менш холодно поцілував її в щічку. Хвиля обурення затопила раптом серце дівчинки. Як він сміє цілувати її, він, котрий ненавидів її батька й зрікся її матері? Миттєвим, як блискавка, рухом вона вихопила з кишені хустку й витерла свою оганьблену щічку.

– Дуже добре… просто чудово! – пролунав неприємний голос.

Дядько Воллес виглядав, наче людина, що має сказати багато чого, але не може зібрати докупи своїх думок. Елен розпачливим рухом підштовхнула Емілі до наступної особи.

– Твоя тітка Єва, – сказала вона.

Тітка Єва сиділа, загорнувшись у шаль. Вона мала отерпле обличчя нібито хворої. Потиснула Емілі руку, не мовивши ані слова. Емілі вчинила так само.

– Твій дядько Олівер, – повідомила Елен.

Дядько Олівер Емілі сподобався. То був високий на зріст, огрядний, рожевощокий привабний чоловік. Майнула їй думка, що була б не така обурена, якби він її поцілував, попри те, що мав пишні білі вуса. Але дядько Олівер волів зробити висновок з уроку, даного дядькові Воллесу.

– Дам тобі гостинця за поцілунок, – шепнув він добродушно. Дядько Олівер жартував, намагаючись бути милим і пробудити в небоги симпатію до себе, та Емілі не відала про його наміри і негайно образилася.

– Я не продаю своїх поцілунків, – відрубала вона, здіймаючи голову так високо, як тільки спроможна Мурреївна.

Дядько Олівер захихотів, неймовірно потішений, – здавалось, він не чувся ображеним анітрохи. Але у ту ж мить Емілі зачула з глибини вітальні обурене сичання.

Наступною була тітка Едді. Була вона повна, рожевощока й привабна, подібно до свого чоловіка. Потиснула зимну ручку Емілі дуже сердечно.

– Як поживаєш, люба? – спитала вона.

Почувши слово "люба", Емілі трохи відтанула. Проте наступне привітання вмить огорнуло її холодом. То була тітка Рут. Емілі одразу збагнула, що перед нею саме тітка Рут, ще до того, як Елен сказала її ім'я. Збагнула вона і те, що то саме тітка Рут промовила: "Дуже добре… просто чудово!" – а трохи згодом обурено засичала. Емілі бачила зимні сталеві очі, темне жорстке волосся, опецькувату постать, вузькі, стулені міцно, безжальні вуста.

Тітка Рут простягнула їй кінчики пальців, та Емілі навіть не торкнулася їх.

– Потисни руку тітці Рут, – шепнула Елен сердито.

– Вона не хоче тиснути мені руку, – чітко відповіла Емілі, – отож і я не хочу.

Тітка Рут поклала свою зневажену руку на коліно, на бганки чорної шовкової сукні.

– Ти вкрай погано вихована дитина, – вирекла вона, – але годі було сподіватися чогось іншого.

Враз Емілі відчула докір сумління. Чи подумала вона про батька, поводячись так? Може, варто було все-таки потиснути руку тітці Рут? А втім, запізно: Елен штовхнула її на кілька кроків далі.

– Оце твій кузен, пан Джиммі Муррей, – вимовила Елен байдужим тоном, тоном людини, яка змирилася зі своєю поразкою і прагне лиш якнайшвидше виконати невдячне завдання.

– Кузен Джиммі… Кузен Джиммі, – повторив двоюрідний брат.