Емілі з Місячного Серпа - Сторінка 6

Емілі подивилася на нього уважно і зразу ж полюбила його, без будь-яких застережень.

Мав він рожеве, грайливе обличчя, бороду, що бралася сивиною; волосся кучерявилося над чолом, а великі, пивного кольору очі були щирими й лагідними, як дитячі. Він сердечно потис Емілі руку, запитально дивлячись на даму, що сиділа навпроти.

– Привіт, курчатко! – мовив ласкаво.

Емілі посміхнулася, але усмішка вийшла такою несміливою, так поволі розквітала на її личку, що не встигла вона сягнути повного розквіту, як Елен уже поставила дівчинку перед наступною особою, тож тій припала частина усмішки, адресованої кузенові. Цією особою виявилася тітка Лаура.

– Усміх Джульєтти! – сказала вона півголосом. Тітка Рут засичала знову.

Лаура не схожа була на жодного з присутніх. Була вона майже вродливою, з тонкими рисами обличчя, обрамленого пишними кучерями ясного шовковистого волосся, де-не-де вже сивуватого, стягненого в коси на потилиці. Та серце Емілі полонили її очі. Вони були такими круглими й блакитними! Важко було отямитись, зазирнувши в цю найчистішу, неначе бездонну, блакить. А коли заговорила, то виявилось, що в неї приємний, ласкавий голос.

– Моє бідолашне, любе моє дитятко, – мовила вона й пригорнула Емілі до грудей.

Емілі не пручалася, понад те – мало не показала Мурреям своїх сліз. Від ганьби її вберегло тільки те, що Елен раптово штовхнула її в кут, до вікна.

– А це твоя тітка Елізабет.

Так, це була тітка Елізабет, одягнена у чорне плаття з тугого атласу, такого тугого, такого розкішного, що Емілі не мала й тіні сумніву: це справді найкраща тітчина сукня. Що б не думала Елізабет про її батька, вона виявила йому честь найкращою зі своїх суконь. Сама ж тітка Елізабет була маленькою жіночкою з тяжкою короною просивілого волосся, з опуклими рисами обличчя; загалом її зовнішність справляла доволі похмуре враження. На голові мала очіпок у вигляді чорної коронки. Її очі, так само, як у тітки Рут, були холодні, сталеві, а вуста суворо стиснені. Під її холодним, недовірливим поглядом Емілі знову замкнулася в собі, зачинила браму своєї душі. Вона прагнула здобути прихильність тітки Елізабет, що заправляла у Місячному Серпі, але відчувала, що не в змозі…

Тітка Елізабет потисла їй руку, не промовивши ні слова. Хоч і знала, що сказати. Елізабет Муррей не почувалася б ніяково навіть у присутності короля чи генерал-губернатора: Мурреївська гордість продиктувала б їй найвідповіднішу до певної ситуації поведінку. Та вона відчула щось дивне, заглянувши в очі цій чужій, властиво, дитині, яка дивилася на неї знизу вгору, дитині, яка вже засвідчила, що в кожному разі не є ні слабкою, ні надто люб'язною. Тітка Елізабет нізащо не визнала б, що не бажає, аби ця маленька істота повелася з нею так, як тільки-но повелася з Воллесом чи Рут.

– Сідай на софу, – веліла дівчинці Елен.

Емілі присіла на софу, опустивши очі додолу. Руки поклала на коліна, ноги звела докупи.

Хай бачать, що й вона обізнана з добрими манерами.

Елен повернулася до кухні, дякуючи долі за те, що випробування вже позаду.

Дівчинці не подобалася Елен, одначе, як та відійшла, вона відчула себе покинутою напризволяще. Тепер вона сама-самісінька перед страшним трибуналом Мурреїв. Чимало дала б за те, щоб негайно опинитися поза межами цієї кімнати. Але водночас у глибині її свідомості народжувався задум описати це все у старому своєму зошиті. То буде вельми цікаво… Вона опише їх усіх, без винятку: знала, що подужає це зробити. Мала вже визначення для очей тітки Рут – "кам'янисто-сірі". Її очі були напрочуд подібні до камінців – такі жорстокі, зимні, байдужі. І несподівана туга прошила її серце: таж батько ніколи вже не прочитає тих рядків, що вона запише до жовтого зошита!

Однак відчувала, що писатиме з охотою. Як найточніше визначити очі тітки Лаури? Такі гарні очі! Назвати їх блакитними – це, власне, нічого не сказати… сотні людей мають блакитні очі… Ага, знаю: "блакитні безодні"! – отак буде влучно.

І тої ж миті сяйнув "промінчик". Вперше від того вечора, коли Елен чекала її на порозі домівки з моторошною звісткою. Гадала, що він уже не з'явиться, аж ось тепер, у найневідповідніший момент, він знову зблиснув, і вона узріла, очима серця узріла чудовний світ за заслоною. Бадьорість і надія неначе хвилею рожевого світла огорнули дитячу душу. Вона підвела голову й почала дивитися перед себе сміливо і впевнено – "зухвало", як висловилася згодом тітка Рут.

Так, вона опише їх усіх у жовтому зошиті, опише в найдрібніших деталях: ласкаву тітку Лауру, милого кузена Джиммі, грізного дядька Воллеса, дядька Олівера з лицем, як місяць уповні, зарозумілу тітку Елізабет і ненависну тітку Рут.

– Квола, тендітна дитина, – озвалася тітка Єва своїм печальним, безбарвним голосом.

– А чого ж іншого можна було очікувати? – мовила тітка Едді з зітханням, що видалося Емілі дуже значущим. – Вона ж бліда. Мала б рум'яні щоки, то виглядала б куди краще.

– Не можу визначити, на кого з Мурреїв вона схожа, – сказав дядько Олівер, вдивляючись у риси Емілі.

– В Мурреїв не вдалася, це ясно, – виснувала тітка Елізабет рішучим і недоброзичливим тоном.

"Вони говорять про мене так, ніби мене тут немає", – подумала Емілі, обурившись такою нечемністю.

– На Старів вона теж не схожа, – зазначив дядько Олівер. – Радше нагадує дівчат із роду Бердів, має очі й волосся своєї бабці.

– А ніс – Джорджа Берда, – сказала тітка Рут, сказала тоном, котрий не залишав сумніву в тім, якої вона думки про ніс Джорджа.

– Має чоло свого батька, – зауважила тітка Єва, так само неприязно.

– А усмішку – своєї матері, – стиха озвалася тітка Лаура, так тихо, що ніхто її не почув.

– І вії – Джульєттині… Адже в неї були дуже довгі вії, чи не так? – мовила тітка Едді.

Тут Емілі нарешті урвався терпець.

– Ви поводитесь так, ніби я лялька, зшита з ганчірок і напхана тирсою, – вибухнула вона.

Мурреї разом уп'яли в неї очі. Може, почували деякий жаль, бо, власне кажучи, ніхто з них не був потворою, всі більшою чи меншою мірою були людяними. Вочевидь, ніхто не вмів знайти потрібних слів. Мовчання, що затягнулося, було перерване стримуваним хихотінням кузена Джиммі – веселим, аж ніяк не злостивим.

– Молодець, курчатко! – похвалив кузен. – Став їм чоло, захищайся!

– Джиммі! – обірвала його тітка Рут. Джиммі замовк.

Тітка Рут пильно дивилася на Емілі.

– Коли я була маленькою дівчинкою, – мовила вона, – я ніколи не озивалася, допоки мене не питали.

– Якби ніхто не озивався, допоки його не питають, то люди взагалі не розмовляли б, – відрізала Емілі, наче хизуючись своєю логікою.

– Я ніколи не затиналася, наполягаючи на своїй думці, – суворим тоном провадила тітка Рут. – За моїх часів малі дівчатка виховувалися належним чином. Вони були чемними і слухняними. Нас учили, як треба поводитись, і ми завжди знали своє місце.

– Не думаю, щоб ви дитиною вміли бавитись, – промовила Емілі й заклякла від жаху. Вона не збиралася виповідати це вголос – тільки подумала так. Але за батькового життя надто вже звикла міркувати вголос!

– Бавитись? – обурено перепитала тітка Рут. – Я не думала про забави, як була малою дівчинкою.

– Так, я знаю, – поважно відказала Емілі. Тепер і голос її, і сама постава були сповнені шанобливості, бо ж прагнула спокутувати свою мимовільну провину. Попри те, тітка Рут дивилася й дивилася на неї, не відводячи погляду, ніби хотіла накрутити їй вуха. Це дівча своєю досконалою, ідеальною дитячістю неначе кривдило її старість. І це було просто нестерпно, а надто від дочки Стара! Ще й Джиммі, цей бридкий недоумок знову сміється! Елізабет повинна його вгамувати.

На щастя, в цю мить загального напруження до вітальні зайшла Елен Грін. Вона повідомила, що вечеря вже готова.

– А ти зачекай, – шепнула вона Емілі, – для тебе за столом немає місця.

Емілі була задоволена. Бо знала, що й кусня не проковтне під чіпкими поглядами Мурреїв. Тітоньки та дядечки вийшли з вітальні, навіть не озирнувшись на неї, за винятком тітки Лаури, яка, зупинившись біля дверей, оглянулася й крадькома послала їй цілунок рукою. І перш ніж Емілі встигла відповісти, Елен Грін зачинила двері.

Емілі залишилася сама, сама в кімнаті, що її наповнювали сутінки. Гордість, яка додавала їй духу в присутності Мурреїв, раптово покинула її; очі стали заходити сльозами. Через вітальню рушила до батькового кабінету. Відчинила двері й зайшла. Труна з тілом батька стояла посередині невеликої кімнати, що правила колись і за спальню. Підлога встелена була вінками; Мурреї, як завжди, не осоромили свого імені. Величезний вінок із білих троянд особисто від дядька Воллеса красувався на столику в ногах домовини – надміру, визивно розкішний. Емілі не могла розгледіти батькового обличчя через оберемок білих гіацинтів од тітки Рут, що лежав на склі просто над головою покійного. Дівчинка не наважилася доторкнутись до квітів. Прилягла, скулившись, на підлогу, притулилася

щокою до дерева труни. І поринула у сон. Так і застали її Мурреї, коли зайшли до кімнати після вечері. Тітка Лаура підняла її, сказавши:

– Я вкладу цю нещасну дитину до ліжка. Вона геть виснажена…

Емілі розплющила очі й роздивилася навколо.

– Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел? – запитала вона.

– Хто така Зухвала Сел?

– Моя кішка, моя велика сіра кішка.

– Кішка! – обурено вигукнула тітка Елізабет. – Кішки не має бути у спальні!

– Чому ж бо ні, особливо сьогодні? – спробувала заступитися тітка Лаура.

– Ні в якому разі! – відрубала тітка Елізабет. – Кіт – неохайне створіння, і в спальні йому не місце. Ти дивуєш мене, Лауро! Вклади дитину до ліжка й простеж, аби накрилася кількома ковдрами. Ніч буде холодною. А про спання з котом навіть не згадуй.

– Зухвала Сел – дуже охайна киця, – не здавалася Емілі. – Вона миється щодня.

– Хай іде спати, Лауро, – сказала тітка Елізабет, не зважаючи на Емілі.

Тітка Лаура мусила поступитися. Відпровадила Емілі нагору, допомогла їй роздягтися і вклала до ліжка. У дівчинки вже злипалися повіки. Але доки поринула у сон, відчула поряд щось м'яке, ласкаве, тепле, дружнє – воно тулилося до її руки. То тітка Лаура, спустившись додолу, знайшла Зухвалу Сел і принесла її Емілі. Тітка Елізабет про це не довідалась; Елен Грін не посміла втрутитись, бо ж хіба Лаура не була панною Муррей з Місячного Серпа?

Розділ 4.