Емма - Сторінка 76

І до чого тут містер Френк Черчілль! Та в компанії ніхто б на нього й не поглянув. Сподіваюсь, я маю кращий смак, ніж думати про містера Френка Черчілля, який поруч із ним виглядає просто жалюгідно. Узагалі дивно, що ви могли так помилитися! Але ж якби ви не поставилися схвально і майже заохочувально до мого почуття, то я б і думати про нього боялася, вважаючи це надмірним нахабством зі свого боку. Якби ви з самого початку не сказали мені, що трапляються й дивовижніші речі, що бували й більш нерівні шлюби, — саме так ви і сказали, — то я б не посміла дати волю своїм почуттям, я б не зважила це за можливе. Але якщо навіть ви, хто знав його так довго…

— Гаррієт! — скрикнула Емма, рішуче беручи себе в руки. — Давай усе з'ясуємо, щоб не робити помилок надалі. Ти маєш на увазі… містера Найтлі?

— Звичайно ж. Ні про кого іншого я ніколи й не думала — і вважала, що вам відомо про це. Коли ми говорили про нього, то це було ясно, як божий день.

— Я б не сказала, — мовила Емма з напускною байдужістю, — бо все, що ти мені тоді говорила, начебто стосувалося зовсім іншої особи. Я майже впевнена, що ти назвала ім'я Френка Черчілля. Мені здавалося, що, говорячи про послугу, ти мала на увазі те, що він урятував тебе від циган.

— Ой, міс Вудхаус, як ви могли забути?

— Люба моя Гаррієт, я прекрасно пам'ятаю суть мовленого мною з цього приводу. Я сказала, що твоє кохання мене зовсім не дивує, що воно, зважаючи на ту послугу, яку він тобі надав, є річчю цілком природною. І ти з цим погодилась і згадувала про цю послугу з великою вдячністю, навіть описувала свої почуття, коли побачила, що він збирається прийти тобі на допомогу. Це запам'яталося мені дуже добре.

— О Господи! — скрикнула Гаррієт, — тепер я розумію, що ви мали на увазі, але під час тієї розмови я думала зовсім про інше. Я думала не про циган — і не Френка Черчілля я мала на увазі. Зовсім ні! — Дещо піднесено: — Я думала тоді про більш цінні для мене обставини: про те, як містер Найтлі підійшов і запросив мене до танцю, коли цього не схотів робити містер Елтон. Це був вияв доброти, це була шляхетна поблажливість і великодушність; саме ця послуга змусила мене думати, наскільки кращим він є за будь-кого іншого.

— Сили небесні! — вигукнула Емма, — яка непростима, яка гідна жалю помилка! Що ж робити?

— Значить, ви б не стали мене заохочувати, якби зрозуміли правильно? Що ж, якби це була інша людина, то було б так погано, що далі нікуди; тепер же — цілком можливо, що…

На кілька секунд вона замовкла. Емма втратила дар мови.

— Зовсім не дивно, міс Вудхаус, — продовжила Гаррієт, — що ви усвідомлюєте ту велику нерівність, що існує між мною або кимось іншим та цими двома. Ви, напевне, вважаєте одного з них у п'ятсот мільйонів разів кращим за іншого. Але я сподіваюся, міс Вудхаус, що коли припустити… що коли… яким би дивним це не здавалося… Але ж ви самі казали, що траплялись і дивовижніші речі, шлюби більш нерівні, ніж той, що міг відбутися між містером Френком Черчіллем і мною; тому якщо подібні речі траплялися раніше і якщо мені невимовно поталанить настільки, що містер Найтлі не прийматиме до уваги нерівність між нами, то сподіваюся, міс Вудхаус, що ви не будете налаштовувати себе проти цього і не намагатиметеся цьому протидіяти. Але я не маю жодних сумнівів, що ви — вище такої поведінки.

Гаррієт стояла біля одного з вікон. Емма обернулася до неї і, ціпеніючи від жаху, похапцем промовила:

– І ти гадаєш, що містер Найтлі поділяє твою симпатію?

— Так, — скромно, але впевнено відповіла Гаррієт. — Гадаю, що поділяє.

Емма відразу ж відвела погляд; декілька хвилин вона сиділа непорушно й розмірковувала. Цього часу їй вистачило, щоб прислухатися до власного серця. Раз уже в розум, такий, який мала вона, закралася підозра, то він починав працювати дуже швидко. Вона доторкнулася до правди, вона з нею змирилася, вона її усвідомила. Чому буде набагато гірше, коли Гаррієт кохатиме містера Найтлі, а не Френка Черчілля? І чому ця біда так страхітливо посилювалася тим, що Гаррієт плекала певні надії на взаємність? Та тому, що містер Найтлі мусить одружитися тільки з нею, і більше ні з ким! Зі швидкістю стріли ця думка промайнула крізь її мозок.

За ті ж самі декілька хвилин вона — як і серце — побачила також і власну поведінку. Емма побачила її з такою ясністю, з якою не вдавалося зробити це раніше. Як нерозважливо поводилася вона з Гаррієт! Діяла наче в якомусь безумстві, якомусь засліпленні! Емма вжахнулася від власних вчинків і ладна була схарактеризувати їх щонайгіршими, які тільки є, словами. Однак незважаючи на всі ці страхітливі промахи, якась частина її самоповаги, якась турбота про власну репутацію, а також сильне почуття справедливості по відношенню до Гаррієт (бо дівчина, якій наверзлося, що її кохає містер Найтлі, не потребувала ніякого співчуття, але згідно з цією справедливістю Емма не мусила засмучувати її зараз жодним виявом холодності зі свого боку) дали Еммі сили сидіти й далі сприймати ситуацію зі спокоєм і навіть позірною доброзичливістю. Їй же самій вигідніше було дізнатися, наскільки далеко сягають сподівання Гаррієт; до того ж Гаррієт не зробила нічого, щоб позбутися поваги та турботи, які вона їй виявляла, і тим більше не заслуговувала на погорду від людини, чиї поради жодного разу не пішли їй на користь. Тож відірвавшись від міркувань і придушивши свої емоції, Емма знову звернулася до Гаррієт і вже більш заохочувальним тоном поновила розмову; що ж до теми, з якої ця розмова почалася, то про казкову історію Джейн Ферфакс швидко забули і втратили до неї інтерес. В обох на думці був лише містер Найтлі й вони самі.

Гаррієт, незважаючи на те, що перебувала у владі приємних фантазій, зраділа, однак, коли від них її відірвала заохочувальна манера такого знавця душ і такої подруги, як міс Вудхаус; вона тільки й чекала на запрошення, щоб повідати історію своїх сподівань із захватом та тремтячим від хвилювання голосом. Еммі — коли вона запитувала чи слухала — краще за Гаррієт удавалося приховати власне тремтливе хвилювання, але хвилювалася вона і тремтіла ніяк не менше. Говорила досить упевненим голосом, але розум її був у такому жахливому сум'ятті, до якого тільки й могли спричинити такий самовияв, така несподівана поява загрози, така суміш раптових і бентежливих емоцій. Із великим внутрішнім напруженням, але й з великим зовнішнім спокоєм прислухалася вона до тих подробиць, які викладала Гаррієт. Звичайно ж, марно було сподіватися, що ці подробиці викладатимуться методично, чи добре впорядковано, чи добрим стилем, але вони містили — якщо абстрагуватися від плутанини і повторів — той сенс, від якого настрій її упав, особливо коли вона сама пригадала про обставини, що підтверджували значне поліпшення думки містера Найтлі про Гаррієт.

Сама ж Гаррієт усвідомлювала зміну його поведінки після тих двох вирішальних танців. З цього приводу Еммі пригадалося, що він визнав її набагато цікавішою, ніж очікував. З того вечора або принаймні з того часу, як міс Вудхаус спонукала її до думок про нього, Гаррієт стала помічати, що він почав розмовляти з нею набагато частіше, ніж раніше; і взагалі — містер Найтлі став поводитися з нею зовсім по-іншому: з добротою і ніжністю! Останнім часом вона все більше й більше це усвідомлювала. Коли вони всі разом прогулювалися, він так часто підходив і йшов поруч із нею і так прегарно з нею розмовляв! Схоже було, що містер Найтлі намагався зав'язати з нею знайомство. Емма знала, що скоріш за все так воно і було. Вона часто — і так само виразно помічала цю переміну. Гаррієт повторила сказані ним про неї слова схвалення і похвали, і Емма знала, що вони дуже схожі на те, що вона чула від нього про Гаррієт. Він хвалив її за те, що вона безхитрісна і щира, за те, що має прості, чесні та великодушні почуття. Емма знала, що містер Найтлі вбачав у Гаррієт такі позитивні риси; він часто говорив їй про них. Багато з того, що жило в пам'яті Гаррієт — численні невеличкі подробиці тієї уваги, що він їй приділяв, погляди, фрази, пересаджування з одного стільця на інший, прихований комплімент, — Емма не помітила, бо не підозрювала. Обставини, розповідь про які розтягнулася б на півгодини і які містили численні докази для тієї, котра їх бачила, пройшли непоміченими для тієї, котра про них тепер слухала; але частково Емма сама була свідком тих останніх двох із пригаданих випадків, що приховували в собі найсильнішу надію для Гаррієт. Перший — це коли він прогулювався разом із нею, окремо від інших, уздовж липової алеї в Донвеллі, де вони певний час ішли поруч до того, як прийшла Емма; містер Найтлі навмисне (так їй здалося) постарався відокремити її від інших і з самого початку говорив так по-особливому, як ніколи не говорив з нею раніше, дійсно — як ніколи раніше! При згадці про це Гаррієт не втрималась і залилася рум'янцем. Здавалося, що іще трохи — і він запитає, чи любить вона кого-небудь. Але як тільки міс Вудхаус зібралася приєднатися до них, він змінив тему і почав розмовляти про сільське господарство. Другий випадок — це коли він просидів, проговоривши з нею майже півгодини перед тим, як Емма повернулася зі своїх відвідин; це було саме того ранку, коли він востаннє був у Гартфілді — незважаючи на те, що коли він тільки прийшов, то сказав, що не затримається довше, ніж на п'ять хвилин. А ще він сказав їй під час розмови, що, хоча йому й треба з'їздити до Лондона, полишати домівку зовсім не хочеться; Емма визнала, що це було набагато більше, ніж він сказав їй. Той набагато вищий ступінь довіри, яку він виявив у цьому випадку до Гаррієт, образив Емму надзвичайно сильно.

Із приводу першого випадку вона, трохи подумавши, обережно поставила таке запитання: — А може… а може бути так, що, питаючи про твої сердечні уподобання, містер Найтлі робив натяк на містера Мартіна — може, він мав на увазі інтерес містера Мартіна?

Але Гаррієт задерикувато відкинула таке припущення.

— Містер Мартін?! Боже борони! Ніхто й гадки не мав про містера Мартіна. Не така я тепер простачка, щоби побиватися за містером Мартіном чи давати підстави підозрювати мене в цьому.

Виклавши свої свідчення, Гаррієт звернулася до своєї дорогої міс Вудхаус, аби та сказала, чи має вона якісь підстави для сподівань.

— Раніше я б ніколи не наважилася про це подумати, — сказала вона, — коли б не ви.