Емма - Сторінка 8

За допомогою сприятливих натяків вона невпинно зміцнювала впевненість Гаррієт у його симпатіях до неї і незабаром пересвідчилася, що здатна сформувати з боку Гаррієт симпатію настільки сильну, наскільки обставини дозволяють їй це зробити. Емма була цілковито переконаною, що містер Елтон перебуває за крок від кохання, якщо вже не покохав. Стосовно нього в неї не було ніяких сумнівів. Він із такою теплотою говорив про Гаррієт, так вихваляв її, що Емма сподівалася: мине зовсім небагато часу, і все складеться найліпшим чином. Одним із досить важливих свідчень його зростаючої прихильності було усвідомлення ним разючого поліпшення манер Гаррієт із часу її появи у Гартфілд і.

— Ви надали міс Сміт усе, чого вона потребувала, — сказав він, — зробили її граціозною та невимушеною. Вона була прекрасним створінням, коли прийшла до вас, але, на мою думку, прищеплене вами є значно вагомішим за те, чим наділила її природа.

— Я рада, що ви гадаєте, ніби я прислужилася їй, але Гаррієт потрібно було лише вивести в люди і дати певні — дуже нечисленні — поради. Вона і так має всю необхідну природну витонченість і грацію вдачі лагідної й безпосередньої. Моя заслуга тут дуже невелика.

— Шкода, що я не можу заперечувати дамі, — мовив галантний містер Елтон.

— Можливо, я лише надала її характеру впевненості та привчила замислюватися над тим, із чим вона ще не зустрічалася в житті.

— От-от, саме це головним чином і вражає мене. Скільки твердості додалося до її характеру! Ви діяли з неабиякими умінням і досвідом.

— Я діяла з неабияким задоволенням, смію сказати. Ніколи не зустрічала натури привітнішої і люб'язнішої.

— Авжеж. Саме так. — Ця супроводжувана зітханням фраза була мовлена з тим натхненням, яке часто буває притаманним людям закоханим. Також іще одне не менш вагоме підтвердження своїх здогадок Емма отримала одного дня, побачивши манеру, в якій він підтримав її несподіване бажання намалювати портрет Гаррієт.

— Тебе коли-небудь малювали, Гаррієт? — запитала Емма. — Ти коли-небудь позувала для портрета?

Гаррієт уже була вийшла з кімнати і тільки й зупинилася, щоби з чарівливою наївністю мовити: "О, Господи! Ні, ніколи".

Тільки-но вона встигла вийти, як Емма вигукнула:

— Яким вишуканим надбанням став би її портрет! Я заплатила б за нього скільки завгодно. Мені страх як хочеться намалювати його самій. Ви цього, смію твердити, не знаєте, але два чи три роки тому я мала неабияку пристрасть до малювання портретів і спробувала зобразити деяких моїх друзів. Вважали, що загалом я маю непоганий хист. Щоправда, з різних причин це заняття мені остогидло. Але, щиро кажучи, якщо Гаррієт погодиться мені позувати, то я майже готова знову спробувати. Це було б так чудово — мати її портрет!

— Це було б справді прекрасно! — вигукнув містер Елтон. — Напишіть її портрет, благаю вас, міс Вудхаус — скористайтеся своїм чарівним талантом на благо вашого приятеля. Мені знайомі ваші малюнки. Як ви могли подумати, що я про них нічого не знаю? Хіба в цій кімнаті недостатньо зразків написаних вами пейзажів та квітів? Хіба у вітальні місіс Вестон у Рендоллзі немає ваших неповторних малюнків?

"Так, чоловіче добрий! — подумала Емма. — Але яке це має відношення до написання портретів? Ви зовсім не розумієтеся на малюнках. Не вдавайте, що ви у захваті від моїх. Прибережіть ваш захват для Гаррієт".

— Гаразд, містере Елтон, якщо ви так палко мене заохочуєте, то доведеться випробувати свої сили. Гаррієт має дуже тонкі риси обличчя, що ускладнює написання портрета; однак у формі її очей і лінії рота є певні характерні особливості, котрі я спробую передати.

— От-от — форма очей і лінія рота. Ваш успіх не викликає у мене сумнівів. Благаю вас, спробуйте! Коли ви напишете портрет, він стане — за вашими ж словами — вишуканим надбанням.

— Але, містере Елтон, я боюся, що Гаррієт не захоче позувати. Вона так мало переймається власною красою. Ви не помітили, як вона мені відповіла? Як у її відповіді виразно чулося: "А чому саме мене потрібно малювати?"

— Авжеж, я помітив, запевняю вас. Це не пройшло повз мою увагу. Але гадаю, що все-таки її можна буде переконати.

Гаррієт незабаром повернулася, і їй майже відразу зробили пропозицію позувати, а вона не мала аргументів, щоб тривалий час відбивати емоційний натиск двох її опонентів. Емма воліла приступити до роботи негайно і тому принесла теку, що містила її різноманітні портретні ескізи, жоден із яких так і не був завершений. Вона хотіла, щоб усі разом визначили найліпший портретний розмір для Гаррієт. Еммині починання, видобуті з теки, були численними. Мініатюри, поясні портрети, портрети на повний зріст, виконані олівцем, кольоровою крейдою й аквареллю — все це вона по черзі перепробувала. Радо за все бралась і досягла таких успіхів і в малюванні, і в музиці, на які мало хто спромігся би при тих незначних зусиллях, які витратила на це вона. Грала і співала, пробуючи себе майже у всіх стилях, але їй завжди бракувало послідовності та наполегливості, і в жодному з них — попри сподівання — не досягла того рівня довершеності, який би її задовольняв. Вона не надто обманювалася стосовно своїх здібностей художника чи музиканта, але й не надто переймалася, коли обманювалися інші, і не дуже терзалася, що її репутація часто бувала незаслужено високою.

У кожному малюнку була дещиця таланту — найбільше, мабуть, у найменш завершених роботах. Стиль Емми відзначався жвавістю, але було б цієї жвавості набагато менше чи вдесятеро більше — захвату і захоплення у двох її товаришів не поменшало б. Вони були просто в екстазі. Усім подобаються портрети, а їх міс Вудхаус малювала просто чудово.

— Різноманітність облич невелика, — сказала Емма. — Я вчилася писати портрети, маючи натурщиками лише представників моєї родини. Ось мій батько, ось знову він — але його так нервувала ідея позування для власного портрета, що я могла писати його тільки крадькома. А ось місіс Вестон; це знову вона, це теж вона. Славна місіс Вестон! Завжди радо мені допомагала як добра подруга. Вона позувала, коли б я її не попрохала. А ось моя сестра; її граціозна фігурка вийшла досить непогано! До речі, обличчя теж схоже. Якби вона позувала довше, можна було б написати гарний її портрет, але сестра дуже переймалася тим, щоб я намалювала чотирьох її дітей, і ніяк не могла заспокоїтися. Та-а-к, а це всі мої начерки трьох із її чотирьох дітей; ось вони: Генрі, Джон і Белла — якщо дивитися з цього краю аркуша; всі вони вийшли схожими одне на одного. Сестра так хотіла, аби я їх намалювала, що я не могла відмовити; але ви ж знаєте: змушувати трирічних чи чотирирічних дітей стояти непорушно — то є марна справа. Схожості на їх портретах досягти теж важко, часто вдається передати лише вираз обличчя і його колір, хіба що хтось із них має риси обличчя виразніші, ніж це зазвичай буває в таких пупсиків. А ось виконаний мною ескіз четвертої дитини — сина; немовля було тоді зовсім крихітним. Я малювала його, поки хлопчик спав на диванчику, і його чубчик вийшов дуже схожим на справжній. Бо умостився так, що дуже зручно підставив мені свою голівку. Вийшло дуже вдало. Я просто пишаюся малим Джорджем. І край дивана гарно вдався. А ось мій останній малюнок, — мовила Емма, відкриваючи невеличкий чудовий ескіз чоловічого портрета на повний зріст, — останній і найкращий. Це — мій зять, містер Джон Найтлі. Я його майже закінчила, але потім розізлилась і облишила. Більше ні про які портрети й чути не хотіла. Мене підштовхнули до такої реакції, і я не змогла стриматися. А так старалася, домоглася неабиякої схожості (ми з місіс Вестон зійшлися на думці, що портрет дуже правдоподібний), хоча містер Найтлі вийшов занадто красивим — у цьому розумінні портрет був дещо улесливим, але тут можна було і переборщити. І після всього цього моя любісінька Ізабелла холодно зауважує: "Так, деяка подібність дійсно є, але вона не відображає повною мірою всіх його чеснот". Ми й так ледве вмовили його позувати. Це сприймалося як величезна послуга; і взагалі — всього цього було для мене аж занадто, мій терпець урвався, і тому я так і не закінчила цей портрет; а навіщо — для того, щоб мешканцям Брансвік-сквер довелося з винуватим виглядом пояснювати кожному вранішньому візитерові, що на портреті зображений саме містер Джон Найтлі, а не хтось інший? От тоді я і зареклася писати портрети. Але заради Гаррієт — чи скоріше заради себе — порушу цю клятву, тим більше, що тут поки що ніхто нікому не доводиться чоловіком чи дружиною.

Ця фраза гармонувала з настроєм містера Елтона і так йому сподобалася, що він став примовляти: "Ви правильно зазначили — поки що тут ніхто нікому чоловіком чи дружиною не доводиться. Саме так. Поки що!" Ці його примовляння мали такий прозоро багатозначний характер, що Емма подумала — чи не слід їй швиденько вийти і залишити містера Елтона наодинці з Гаррієт? Але цей демарш довелося відкласти, бо їй хотілося малювати.

Незабаром вона визначилася з розміром та типом портрета. Він — як і портрет містера Джона Найтлі — має бути на повний зріст, а писатиме вона його аквареллю. Портрету ж Гаррієт судилося — за умови, що він сподобається Еммі, — зайняти почесне місце над каміном.

Сеанс почався; і Гаррієт, яка то посміхалася, то ніяково червоніла, боячись утратити належні вираз обличчя і поставу, складала з себе мішанину юних почуттів, таку приємну для уважно-допитливих очей художника. Але треба було знайти якусь управу на містера Елтона, котрий стовбичив позаду неї, витріщаючись на кожний мазок. Емма віддала йому належне за те, що він розташувавсь у такому місці, звідкіля міг спостерігати за процесом творення портрета, не викликаючи при цьому збентеження і не заважаючи. Та все-таки вона була змушена покласти цьому край і попросила його перейти в якесь інше місце. А потім їй спало на думку зайняти його читанням.

Чи не зробить він ласку і не почитає їм? Це було б так люб'язно з його боку. І відвернуло б її від пов'язаних із малюванням труднощів, і допомогло б міс Сміт розслабитися.

Містеру Елтону цього тільки й треба було. Гаррієт слухала, а Емма спокійно малювала собі. Однак вона змушена була дозволити йому часто підходити й поглядати на малюнок: всі закохані такі нетерплячі! Тільки-но вона опускала пензля, він із готовністю підхоплювався, щоб подивитися, як виходить малюнок, і висловити свій захват.