Емма - Сторінка 81

Тим більше захоплюючими стали для нього ті радісні перспективи, що поступово відкрилися йому в ході їхньої розмови. Виявилося, що він уже має ту прихильність, яку тільки збирався просити дозволу прагнути! Всього лише за півгодини він пройшов від стану повної душевної пригніченості до чогось настільки схожого на абсолютне щастя, що іншого ймення дати цьому не можна було!

Переміна, що відбулася в її душі, була такою ж самою. Ці півгодини дали кожному з них безцінну впевненість у тому, що їх кохають, однаковою мірою звільнили кожного з них від незнання, ревнощів та недовіри. З його боку це були задавнені ревнощі, давні, як його суперник, чи навіть як одні лише очікування на його приїзд — приїзд Френка Черчілля. Він покохав Емму і почав ревнувати Френка Черчілля приблизно в один і той же час, причому, мабуть, саме почуття ревнощів одкрило йому очі на його кохання. Саме ревнощі до Френка Черчілля змусили його податися до Лондона. Вилазка до Бокс-хілла була останньою краплею. Йому вже несила було знову й знову споглядати оті відверто заохочувані залицяння. Він поїхав, аби навчитися бути байдужим. Але виявилося, що він поїхав не туди, куди треба. Будинок його брата повнився домашнім щастям; роль жінки в домі була дуже важливою, а Ізабелла надто сильно нагадувала Емму, відрізняючись лише разючою відсутністю тих якостей, котрі так яскраво виявлялися в її сестрі, яку він часто згадував і яку б усе одно не зміг забути, якби навіть пробув там довше. Додому він їхав під дощем, а прийшов до них відразу ж після обіду, щоб побачити, як найулюбленіша і найдорожча йому людина, бездоганна, попри всі свої недоліки, переживе останню новину.

Він застав її схвильованою й засмученою. Ну й падлюка ж цей Френк Черчілль! І тут вона заявляє, що ніколи його не кохала. Виявилося, що Френк Черчілль не такий уже й безнадійний негідник. А коли вони повернулися до будинку, то це вже була його Емма — і душею, і тілом; тож коли б Френк Черчілль спав йому на думку саме в той момент, то, мабуть, він би видався йому вельми добропристойним чолов'ягою.

Розділ 14

Почуття, що з ними Емма повернулася в будинок, були абсолютно протилежними тим, з якими вона його покидала! Тоді вона сподівалась лише на деяке полегшення своїх страждань, а поверталася, вся тріпочучи від щастя і надіючись, що це щастя лише зросте, коли солодкий трепет минеться.

Вони сіли чаювати — та сама компанія навколо того самого столу. Як часто збиралися вони отак раніше! І як часто раніше їхні погляди зупинялися на тих самих кущах і тій самій галявині, спостерігаючи їхній так само чудовий вигляд у променях сонця, що хилилося до горизонту! Але ніколи раніше не було такого стану душі, ніколи не було такого настрою; тож Еммі довелося докласти певних внутрішніх зусиль, аби знову стати такою ж дбайливою господинею чи навіть просто турботливою дочкою.

Бідолашний містер Вудхаус і не підозрював про ту змову проти нього, що визрівала в серці чоловіка, якого він вітав із такою необачною сердечністю і в якого так турботливо питав, чи не застудився той під час поїздки верхи під дощем. Якби він міг знати, що коїться в того в серці, то точно перестав би турбуватися про стан його легенів; але не маючи і щонайменшого уявлення про нещастя, котре насувалося, зовсім не помічаючи нічого незвичного у вигляді обох, він спокійно переповідав їм усі ті новини, що розповів йому містер Перрі, і з великою мірою самовдоволення говорив собі й говорив, абсолютно не підозрюючи, про що вони могли йому розповісти у свою чергу.

Поки містер Найтлі залишався з ними, Емма почувалась, як у лихоманці; та коли він пішов, почала потроху відходити і заспокоюватись; а протягом безсонної ночі, котра була платою за такий емоційний вечір, вона виявила два надзвичайно важливі моменти, які змусили її відчути, що навіть її таке безхмарне щастя не позбавлене неприємного осадку. Це — її батько і Гаррієт. Залишившись на самоті, вона сповна відчула тягар своєї відповідальності за обох; проблема полягала в тому, як найкраще забезпечити їхній душевний комфорт. Стосовно її батька питання було вирішено досить швидко. Емма ще не знала думку містера Найтлі з цього приводу, але коротка нарада зі своїм власним серцем змусила її прийняти надзвичайно серйозне рішення: вона ніколи не полишить свого батька. Вона навіть поплакала трохи над тим, що взяла на душу гріх навіть подумати про таке. Доки він живий, це мусять бути лише заручини; але вона тішила себе тим, що навіть саме зникнення загрози її переїзду вже сприятиме поліпшенню його душевного спокою. Як учинити найкраще по відношенню до Гаррієт, було проблемою складнішою. Як убезпечити її від непотрібних страждань, як найкраще спокутувати свій гріх перед нею, як не перетворитися на її ворога? Ці питання бентежили й засмучували її надзвичайно — і їй доводилося подумки знову і знову проходити через усі ті гіркі докори та жалі, що незмінно супроводжували цю тему. Зрештою Емма дійшла висновку, що їй і досі треба уникати зустрічі з нею, а все, що потрібно, сповіщати в листах. Вона вирішила також, що надзвичайно бажано було б на деякий час кудись забрати її з Гайбері; потім, подумавши ще трохи, вона майже впевнилася в думці, що доцільно було б отримати для неї запрошення відвідати Брансвік-сквер. Ізабеллі сподобалася Гаррієт, а Гаррієт неодмінно сподобалися б декілька тижнів, проведених у Лондоні. Наскільки Емма знала Гаррієт, та завжди мала потяг до всього нового та незвичного. Їй неодмінно сподобається споглядати вулиці, бувати в крамницях, бавитися з дітьми Ізабелли. У будь-якому разі цим вона доведе власну чемність і доброзичливість самій собі, бо саме вона мала зробити все, як належить, а поки що — їм треба розстатися, відвертаючи той злощасний день, коли доведеться зустрітися знову.

Емма прокинулася рано й написала листа до Гаррієт; це заняття налаштувало її на такий серйозний та майже сумний лад, що містер Найтлі, підійшовши до Гартфілда на час сніданку, підоспів якраз вчасно; і знадобилося додаткові — поцуплені у батька — півгодини, щоб вони з містером Найтлі (висловлюючись буквально і фігурально) могли ще раз прогулятись і "пройтися" тією самою темою; і тільки після цього вона змогла повністю поновити той щасливий душевний стан, в якому перебувала минулого вечора.

Після його відходу спливло зовсім небагато часу, і не встигла вона й подумати про когось іншого, як їй принесли листа з Рендоллза — грубезного листа; Емма спробувала здогадатися, про що в ньому йдеться, і подумала: а чи так уже й потрібно його читати? З Френком Черчіллем їй ділити було вже нічого, їй не потрібні були ніякі пояснення, вона тільки й хотіла, щоб залишитися на самоті зі своїми думками; до того ж була впевнена, що навряд чи зрозуміє те, що він написав. Однак як би їй це не було гидко, все одно вона мусила подолати цього листа. Емма розпечатала пакунок; так і є: записка від місіс Вестон, якою та упереджувала листа, що їй написав Френк.

"З величезним задоволенням, люба Еммо, пересилаю вам вміст цього пакунка. Я знаю, що ви поставитеся до цього листа належним чином, і майже не сумніваюся, що він справить на вас приємне враження. Гадаю, ми більше ніколи не будемо суттєво розходитися в наших думках про його автора; але не буду втомлювати вас довгою передмовою. У нас все гаразд. Цей лист допоміг мені вилікувати всю ту нервозність, од якої я останнім часом страждала. Мені не надто сподобалось, як ви виглядали у вівторок, але то був похмурий і непривітний ранок, і хоча ви ніколи не зізнаєтеся, що погода справляє на вас вплив, все-таки мені здається, що при північно-східному вітрі всі почуваються недобре. Я дуже співчувала вашому татові, коли у вівторок у другій половині дня і вчора вранці була буря, але з полегшенням довідалась учора ввечері від містера Перрі, що погода не спричинилася до погіршення його здоров'я.

Ваша A.B."

[Місіс Вестон]

Емма розкрила листа, адресованого місіс Вестон.

Віндзор, Липня місяця… дня.

Шановна пані!

Якщо ви правильно мене зрозуміли вчора, то цей лист не буде для вас несподіванкою; але все одно я знаю, що ви прочитаєте його з доброзичливою цікавістю. Ви — сама доброта, хоча для того, щоб простити мені деякі моменти моєї колишньої поведінки, може, ледве вистачити навіть запасів вашої доброти. Але головне, що мене простила та, яка має ще більші підстави гніватися на мене. Я пишу — і впевненість моя зростає. Людині заможній важко бути смиренною. Я вже двічі просив пробачення, і двічі — настільки успішно, що в мене може виникнути нахабна впевненість у тому, що ви мене теж пробачите, а також ті з ваших друзів, які мають хоч якісь підстави на мене ображатися. Спробуйте — і ви, і ваші друзі — неодмінно спробуйте правильно збагнути характер мого становища, коли я вперше приїхав до Рендоллза; зважте на те, що з собою я привіз таємницю, котру не можна було розголошувати за жодних обставин. Таким був факт. Інша справа — чи мав я право опинятись у ситуації, що потребувала такої таємничості. Я не збираюсь обговорювати тут це питання. Для кращого розуміння тієї спокуси, котра спонукала мене вважати, що таке право я маю, відсилаю всіх занудливих моралістів до цегляного будинку в Гайбері, з підйомними вікнами внизу та стулчастими — вгорі. Я не смів спілкуватися з нею відверто; гадаю, що мої труднощі, пов'язані з тодішнім станом справ в Енскумі, відомі надто добре, щоб про них розводитися. Перед тим, як ми розстались у Веймуті, мені пощастило умовити її, спонукавши найчеснішу та найнепоступливішу жінку на світі змилуватися наді мною і погодитися на таємні заручини. Коли б вона мені відмовила, то я просто збожеволів би. Але у вас уже готове запитання: а на що я при цьому розраховував, на що сподівався? На що завгодно, на все: на час, щасливий випадок, слушну нагоду, поступову зміну ставлення і настроїв, емоційний порив, власну впертість, на здоров'я і недугу. Я сподівався на будь-яку добру обставину, бо я забезпечив собі головну: її благословенну обіцянку берегти вірність і листуватися. А якщо ви потребуєте подальших пояснень, то нагадаю вам, шановна пані, що я є сином свого батька і маю щастя успадкувати від нього ту схильність сподіватися на краще, з якою не зможуть зрівнятися ніякі успадковані будинки чи землі.