Енеїда - Сторінка 15
- Вергілій -
Це Кілленець сказав і, на слові
277] Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись
278] В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.
279] Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів,
280] Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.
281] Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:
282] Так він злякався цієї богів остороги й наказу.
283] Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця
284] В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?
285] Перебігає з одного на друге він мислю швидкою,
286] Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.
287] Б ється він так із думками, й найкращою ця ось здається:
288] Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна
289] Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз
290] Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять.
291] |~ам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає
292] И не сподівається, що розіб'ється їх щире кохання,
293] Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу
294] Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще.
295] Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.
296] Литрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити
297] Hих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,
298] певного й то боячися. їй, ошалілій, доносить
299] Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають. 91
300] Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,
301] Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,
302] Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято
303] І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.
304] Врешті сама до Енея приходить і так промовляє:
305] "Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний
306] Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю?
307] Чи не задержить тебе вже ніщо — ані наше кохання,
308] Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине
309] Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш
310] І в буревії північні пливти поспішаєш по морю?
311] Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі
312] їхав, а Троя стара ще стояла б,— чи їхав би в Трою
313] Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю
314] Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого
315] Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля
316] Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила
317] Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле,—
318] Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку,
319] Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене
320] Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці
321] Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе
322] Й чесне ім'я моє давнє, що ним аж до зір величалась.
323] Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась,
324] Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш?
325] Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій
326] Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул
327] Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе,
328] Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький
329] Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд,—
330] Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня".
331] Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово,
332] Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій,—
333] Врешті він коротко каже: "Царице, ніколи не міг би
334] Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала.
335] Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум
336] Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом.
337] Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії
338] Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи
339] Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком
340] Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля
341] Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі,
342] Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили
343] Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий, [92]
344] Для переможених знову тоді я Пергам збудував би.
345] Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський,
346] Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать.
347] Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку
348] Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена,
349] Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті?
350] Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких.
351] В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять
352] Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе,
353] Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає,
354] Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю
355] Царства Гесперії й краю, який йому доля признала.
356] Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба
357] Нам ще й наказа від нього приніс — клянусь головами
358] Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив
359] Б місто, і вухами цими виразно я чув його голос.
360] Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить:
361] Не по своїй-бо я волі в Італію їду".
362] Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась,
363] Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки
364] Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті:
365] "Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком
366] Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої
367] Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували.
368] Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю?
369] Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув,
370] Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу?
371] З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись
372] Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній.
373] Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху,
374] Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила,
375] Товаришів його й флот від загибелі я врятувала.
376] Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся,
377] Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник,
378] Божої волі товмач, приносить жахливі накази.
379] Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт
380] Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень
381] Я не збиваю твоїх. їдь в Італію з вихром, на хвилях
382] Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі
383] Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону
384] Кликати будеш по імені часто. А я за тобою
385] Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна
386] Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою.
387] Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь,— [93]
388] Дійде ця вістка до духів підземних". Ввірвала на цьому
389] Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись,
390] Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова
391] З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили
392] Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.
393] Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю
394] Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає,
395] Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам
396] Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри
397] Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі
398] З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,
399] Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,
400] Бо утікають.
401] Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста
402] Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю
403] Купу велику наносять до схову. їх чорні загони
404] Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.
405] Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,
406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують
407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.
408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?
409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,
410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море
411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого?
412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить
413] Серце людини від тебе! її пориває іще раз
414] Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню
415] Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.
416] "Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися
417] Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці
418] Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я
419] Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні
420] Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання,
421] Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник
422] Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші;
423] Ти тільки знала, як і коли підступити до нього."
424] гіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним
425] Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги
426] Знищити плем'я троянське, ні флот під Пергам я не слала,
427] Не викликала ні праху, німанів я батька Анхіса,
428] Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає? [94]
429] Хай же хоч цей раз востаннє поступиться біднш коханій:
430] Хай зачекає на зручний від'їзд і на вітер попутний.
431] Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив,
432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:
433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,
434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.
435] Ласки прошу лиш останньої,— змилуйся ти над сестрою.
436] Зробить її він мені,— аж до смерті я дякувать буду".
437] Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна
438] Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий,
439] Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля
440] Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.
441] Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням
442] Передковічного дуба, що силу віками громадив,
443] Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю
444] Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі
445] Міцно стоїть,— до Тартару стільки ж пустив він коріння,
446] Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя
447] Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці
448] Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:
449] Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.
450] Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона
451] Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись.
452] Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала,
453] Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання
454] І на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати —
455] Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось.
456] Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала.
457] Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа.
458] В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками
459] З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято.
460] —Звідти почувся їй голос її чоловіка,— здавалось,
461] Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала
462] над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу
463] Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні,
464] Але, крім того, іще й віщування побожних пророків
465] В грізних знаменнях жахають її.
277] Цім перервавши, він вигляд відкинув людський і, розплившись
278] В віддалі в ніжну хмаринку, з очей його десь загубився.
279] Аж занімів наш Еней, це побачивши, аж знепритомнів,
280] Стало аж дибом волосся, і голос засікся у горлі.
281] Хоче як стій утікати, покинуть цю землю солодку:
282] Так він злякався цієї богів остороги й наказу.
283] Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця
284] В шалі такому? Де взяти відваги? І з чого почати?
285] Перебігає з одного на друге він мислю швидкою,
286] Різні можливості ловить, на всякі лади їх тлумачить.
287] Б ється він так із думками, й найкращою ця ось здається:
288] Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна
289] Нишком готовили, друзів збирали на березі, зараз
290] Потай щоб зброїлись та щоб таїли, чому все те роблять.
291] |~ам же тим часом, коли ще Дідона сердешна не знає
292] И не сподівається, що розіб'ється їх щире кохання,
293] Думать він буде, коли б підступити у найдогіднішу
294] Мить для розмови і як би до неї промовить найкраще.
295] Радо це всі сприйняли і виконують скоро накази.
296] Литрощі ці зрозуміла цариця (хто б міг одурити
297] Hих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутній,
298] певного й то боячися. їй, ошалілій, доносить
299] Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають. 91
300] Розум утративши свій, божевільна, по місту літає,
301] Наче шалена при виносі святощів з храму Тіада,
302] Чи коли оргій трилітніх влаштовують Вакхові свято
303] І на Кітейрон-горі лунають вночі завивання.
304] Врешті сама до Енея приходить і так промовляє:
305] "Зраднику, ти сподівався, що зможеш такий величезний
306] Злочин втаїти від мене й лишить тайкома мою землю?
307] Чи не задержить тебе вже ніщо — ані наше кохання,
308] Ані колишня присяга, ні те, що Дідона загине
309] Смертю жорстокою? Навіть узимку ти з флотом рушаєш
310] І в буревії північні пливти поспішаєш по морю?
311] Серця не маєш! Якби не в чужі ти краї і оселі
312] їхав, а Троя стара ще стояла б,— чи їхав би в Трою
313] Флотом по збуренім морі? Від мене тікаєш? Благаю
314] Сліз цих заради і даного слова, бо більше нічого
315] Я собі, бідній, сама не лишила, й заради весілля
316] Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила
317] Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобі миле,—
318] Змилуйсь над домом, який загибає, облиш свою думку,
319] Як тільки можна просити, прошу. Через тебе на мене
320] Люті лівійські народи й князі нумідійські, й тірійці
321] Вже вороги мені. Сором утратила я задля тебе
322] Й чесне ім'я моє давнє, що ним аж до зір величалась.
323] Гостю мій, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась,
324] Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаєш?
325] Отже, чого мені ждати тепер? Тільки того, що брат мій
326] Пігмаліон оці мури потужні зруйнує, чи гетул
327] Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка від тебе,
328] Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький
329] Бігав Еней по світлиці й нагадував личком твій вигляд,—
330] Не відчувала б, що я вже пропаща така і самотня".
331] Так говорила, а він, пригадавши Юпітера слово,
332] Й оком не кліпнув, а в серці змагався та біль гамував свій,—
333] Врешті він коротко каже: "Царице, ніколи не міг би
334] Я заперечить, хоч скільки б ти послуг своїх не згадала.
335] Буде приємно й Еліссу спогадувать, поки мій розум
336] Буде притомний і поки мій дух зможе рухати тілом.
337] Дещо, до речі, скажу: ніколи не мав я надії
338] Втечу свою затаїти, не думай того, і ніколи
339] Я не носив смолоскипів весільних, твоїм чоловіком
340] Я не вважався і шлюбних я уз не шукав. Якби доля
341] Жить за бажанням дала, по своїй усе діяти волі,
342] Я поселився б у Трої, по-перше, і милі могили
343] Рідних не кинув би. Замок Пріамів стояв би високий, [92]
344] Для переможених знову тоді я Пергам збудував би.
345] Та до Італії нас Аполлон тепер кличе Грінейський,
346] Кличуть віщання лікійські в велику Італію їхать.
347] Там і кохання, і рідна вітчизна. Якщо фінікійку
348] Тягне, тебе, від лівійського міста й твердинь Карфагена,
349] Чом тобі заздро, як тевкри осядуть в Авзонії, врешті?
350] Вільно ж і тевкрам держави шукати у землях далеких.
351] В час, коли вогкою млою ніч землю огорне й посходять
352] Зорі вогнисті, тінь батька Анхіса у сні мене кличе,
353] Журний страшить мене образ його, й син Асканій волає,
354] Й кривда його, дорогого що я його ось позбавляю
355] Царства Гесперії й краю, який йому доля признала.
356] Вісник богів, від самого Юпітера посланий, з неба
357] Нам ще й наказа від нього приніс — клянусь головами
358] Нашими. В денному світлі сам бачив я бога, як входив
359] Б місто, і вухами цими виразно я чув його голос.
360] Тож перестань і мене, і себе цими скаргами мучить:
361] Не по своїй-бо я волі в Італію їду".
362] Довго дивилась, як він говорив це, вона відвернулась,
363] Водячи в бік то в один, то у другий очима, і мовчки
364] Зміривши поглядом гнівним його, промовляє, нарешті:
365] "Зраднику, не від богині народжений ти, твоїм батьком
366] Був не дарданець, а грізний Кавказ породив із твердої
367] Скелі, і груддю гірканські тигриці тебе годували.
368] Що тут ховати й чого це я більше чекати ще маю?
369] Може, зітхнув хоч, почувши мій плач, може, оком хоч кліпнув,
370] Може, заплакав, не стримавшись, може, пожалував любу?
371] З чим порівняти це можна? Ох, певно, спокійно дивитись
372] Тут не могли б ні Юнона найвища, ні батько Сатурній.
373] Правди нема вже ніде. Прийняла я тоді бідолаху,
374] Викидня моря, і царство, безумна, із ним поділила,
375] Товаришів його й флот від загибелі я врятувала.
376] Фурій вогнем я палаю! Віщун Аполлон десь узявся,
377] Тут і лівійські оракули, тут і Юпітера вісник,
378] Божої волі товмач, приносить жахливі накази.
379] Вже, очевидно, й боги зайнялися цим ділом, цей клопіт
380] Їх непокоїть. Я зовсім тебе не тримаю, ні тверджень
381] Я не збиваю твоїх. їдь в Італію з вихром, на хвилях
382] Царства шукай. Я надіюсь, проте, як живуть справедливі
383] Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону
384] Кликати будеш по імені часто. А я за тобою
385] Злину, невидна, в пекельнім диму; а як душу холодна
386] Смерть відокремить од тіла, скрізь піде мій дух за тобою.
387] Тяжко, поганцю, спокутуєш ти; і про все я дізнаюсь,— [93]
388] Дійде ця вістка до духів підземних". Ввірвала на цьому
389] Слові розмову й втекла, не могла-бо на світло дивитись,
390] Зникла з очей і лишила його, що не зваживсь і слова
391] З жаху промовить, хоч мав що сказати. Зімлілу схопили
392] Слуги і в спальні її мармуровій на ложе поклали.
393] Тут же побожний Еней, хоч і прагне відраду їй в болю
394] Дати й словами журбу розігнати, хоч гірко ридає,
395] Хоч із кохання вмліває сердешний, та божим наказам
396] Все ж підкоряючись, він поспішає до флоту. А тевкри
397] Зараз взялися до діла, й на море вже судна високі
398] З берега стали зсувати. Спливають намащені днища,
399] Зносять нетесані весла і стовбури дуба з корою,
400] Бо утікають.
401] Можна побачити юрми мандрівні, як з цілого міста
402] Ринуть, немов ті мурахи, що дбають на зиму й ячменю
403] Купу велику наносять до схову. їх чорні загони
404] Полем ідуть і здобич несуть через трави стежками.
405] Зерна великі, тяжкі, одні із них котять насилу,
406] Спиною їх підпихають, а інші у лави гуртують
407] І підганяють повільних: вся стежка кипить у роботі.
408] Що ж ти, Дідоно, відчула в ту хвилю, як це споглядала?
409] Як же ти гірко заплакати мусила, бачачи в замку,
410] Як там на березі праця кипить, як цілеє море
411] Перед твоїми очима клекоче від руху такого?
412] Владо кохання, яка ти нелюдська, що витерпіть мусить
413] Серце людини від тебе! її пориває іще раз
414] Сліз і благання зазнати, цілком підкоритись коханню
415] Й не занедбати нічого раніше, ніж марно умерти.
416] "Анно, чи бачиш цей поспіх на березі всьому: зійшлися
417] Там звідусіль, паруси вже на вітрі знялись, мореплавці
418] Весело палуби вже увінчали. Ох, сестро, якби я
419] Горя такого могла сподіватись була, то сьогодні
420] Перенести його мала б я силу; здійсни це бажання,
421] Анно, одне, безталанній мені; бо тебе лиш той зрадник
422] Ще шанував і тобі довіряв таємниці найглибші;
423] Ти тільки знала, як і коли підступити до нього."
424] гіди, моя сестро, и до гордого ворога словом покірним
425] Скажеш: я не складала в Авліді данайцям присяги
426] Знищити плем'я троянське, ні флот під Пергам я не слала,
427] Не викликала ні праху, німанів я батька Анхіса,
428] Чом він, жорстокий, мене не послухав? Куди поспішає? [94]
429] Хай же хоч цей раз востаннє поступиться біднш коханій:
430] Хай зачекає на зручний від'їзд і на вітер попутний.
431] Я не прошу ні про давнє подружжя, яке вже він зрадив,
432] Ані не хочу, щоб Лацій прекрасний і царство покинув:
433] Часу хвилинку прошу, щоб шалові спокій здобути,
434] Поки навчить мене доля зносити горе спокійно.
435] Ласки прошу лиш останньої,— змилуйся ти над сестрою.
436] Зробить її він мені,— аж до смерті я дякувать буду".
437] Так вона мовила, жалем-плачем сестра безталанна
438] Так умлівала. Та він, ні на які благання не чулий,
439] Переговорів і слухать ніяких не хоче, бо доля
440] Не дозволяє, і бог його вухо вчинив неприхильним.
441] Як буревії на Альпах завізьмуться вирвать з корінням
442] Передковічного дуба, що силу віками громадив,
443] Віють — і звідси, і звідти йде гомін, і листя вже землю
444] Грубою вкрило верствою, стрясається пень; він на скелі
445] Міцно стоїть,— до Тартару стільки ж пустив він коріння,
446] Скільки сягає небес верховіття. Отак на героя
447] Всі налягають невпинним благанням; і сам він у серці
448] Чесному глибоко горе важкеє відчув, але годі:
449] Він постанови не змінить, даремно й сльозами вмиватись.
450] Долі смутної злякалась тоді безталанна Дідона
451] Й смерті благає, набридло їй довше на світ цей дивитись.
452] Щоб чимскоріше зробити все те, що собі загадала,
453] Щоб розпрощатись зі світом, вчинила вона узливання
454] І на кадильнім жертовнику бачить — аж страшно сказати —
455] Струмінь священний зчорнів, в кров погану вино обернулось.
456] Але про диво нікому вона, і сестрі, не сказала.
457] Був у покоях весь з мармуру храм її першого мужа.
458] В шані він був незвичайній, умаєний завжди стрічками
459] З білої шерсті і віттям зеленим, неначе у свято.
460] —Звідти почувся їй голос її чоловіка,— здавалось,
461] Кликав її він, як землю всю пітьма нічна обіймала
462] над покрівлею вежі квилив свою пісню тужливу
463] Пугач самотній, протяжні виводячи звуки печальні,
464] Але, крім того, іще й віщування побожних пророків
465] В грізних знаменнях жахають її.