Енеїда - Сторінка 17
- Вергілій -
Ох, інший
647] Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла
648] Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко,
649] Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа '
650] Й слово сказала прощальне: "Ви, пам'ятки милі, допоки
651] Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя
652] Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами,
653] Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний
654] Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне
655] Я заснувала і бачила мури міцні того міста,
656] Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала.
657] Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б
658] Наших повік берегів не торкались Дарданії судна".
659] Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:
660] "Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо,
661] Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський,
662] Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде
663] Вічним прокльоном". Сказала, і ще не домовила слова,
664] Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров'ю
665] Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся
666] Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент,
667] Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба
668] Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби
669] Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився,
670] Падає Тір старовинний, і полум'я он шаленіє
671] Понад дахами домівок людських і осель богославних.
672] Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна,
673] Нігтями дряпає лиця та б'є кулаками у груди,
674] Всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення:
675] "Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула!
676] Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували!
677] Кинутій — що мені жалувать треба? Що ти не хотіла
678] Мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти
679] Разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б
680] Той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо
681] Цими руками вогонь розкладала, богів закликала,
682] Щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути.
683] Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила,
684] Й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию,
685] Подих останній устами вловлю". Це сказавши, на сходи [100]
686] Вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить,
687] Шатами чорну із неї, ридаючи, кров обтирає.
688] Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі —
689] Мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази,
690] Спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе,
691] Тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі,
692] Тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін.
693] Тут всемогутня Юнона над довгим цим економ і болем
694] Зглянувшись, шле із Олімпу Іріду, щоб та увільнила
695] Душу, яка ще боролась, і злитії тіла суглоби.
696] Бо не в належну для неї годину вона умирала,
697] Ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально
698] В шалі горіла. Тому Прозерпіна із лоба у неї
699] Ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку
700] Не присудила її голови. Отож на шафранних
701] Крилах із неба Іріда злітає, росиста, до сонця
702] Тисячі барв розсипає, і над головою спинившись —
703] "Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла
704] Я увільняю",— так каже й правицею волос зриває;
705] Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.
КНИГА П’ЯТА
1] В час той по морю Еней уже плив у великім розгоні;
2] Твердо йдучи під вітром північним, він суднами краяв
3] Темнії хвилі й на мури дивився, що ясно світились
4] Світлом вогню, де горіла нещасна Елісса. Не знали,
5] Що той вогонь спричинило. Та муки болючі від того,
6] Як осквернить хто кохання велике, і те, на що здатна
7] Жінка у шалі, сумні почуття викликали у тевкрів.
8] Як опинилися судна на морі і стало не видно
9] Й смуги землі, лиш пучини морські і небо довкола —
10] Синії хмари нависли тоді над його головою;
11] Темінь і зливу несли вони, й хвилі наїжились в пітьмі.
12] Сам Палінур, стерновий, із корми тоді так обізвався:
13] "Гей, які хмари могутні обкутують небо і що ж то,
14] Батьку Нептуне, ти нам тут готуєш?" Промовив слова ці
15] Й каже згортати вітрила і всім налягати на весла,
16] Навкіс до вітру становить судно і говорить: "Енею
17] Великодушний, не маю надії, хоч би сам Юпітер
18] Дав запоруку, що ми запливемо при цій непогоді
19] В край італійський. Змінившись, вітри налітають зі свистом,
20] В західній пітьмі ростуть і в хмару повітря згущають.
21] Сил вже немає боротися нам і змагатися далі.
22] Як уже доля подолує нас, то піддаймося, годі,
23] І завертаймо, куди вона кличе. Бо тут недалеко,
24] Думаю, братній і вірний десь Ерікса берег, десь близько
25] Тут і сіканські порти, як читаю по зорях знайомих".
26] В відповідь мовив побожний Еней: "Я давно помічаю,
27] Марно змагаєшся ти, адже навіть вітри того хочуть.
28] Напрям зміни парусів'. Бо чи є де миліша країна,
29] Де б кораблі я утомлені в гавань хотів би поставить,
30] Аніж земля, що Ацеста-дарданця мені зберігає
31] Й в лоні своєму хоронить батька Анхіса останки".
32] З цими словами у пристань прямують; зефіри попутні
33] Дмуть у вітрила, й летять кораблі по безкраїх безоднях;
34] Врешті, добились вони до пісків їм знайомих. А там вже
35] Здалека, з верху стрімкої гори, сам Ацест дивувався
36] Дружньому флотові, що надпливав, і вибіг назустріч.
37] Грізний у зброї він був та в шкурі з ведмедиць лівійських;
38] Мати-троянка родила його від потоку Крініса.
39] Hе забув він, якого був роду, і радо вітає
40] Tих, що вернулись, і чим лиш пишає сільська його хата,
41] Щиро приймає і втомлених дружньо і щедро частує. [105]
42] Ледве назавтра світанок ясний позганяв усі зорі
43] З неба, скликає загони Еней з усього узбережжя
44] І, на горбочку насипанім ставши, таке до них мовить:
45] "Плем'я могутнє, дарданці, з достойного божого роду!
46] От проминув уже рік в перебіжному місяців колі,
47] Як віддали ми землі отця божественного кості
48] І посвятили жалоби вівтар. Як добре я тямлю,
49] Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки
50] Буде й святковим — боги так схотіли. В цей день я щороку
51] Завжди обіти складав би, робив би святкові походи,
52] На вівтарях клав би жертви належні, хоч би й проживав я
53] В Сіртах гетульських ізгоєм, або в арголійському морі
54] Хай би блукав я, і навіть у місті Мікенах. А нині
55] Ми аж сюди прибули, де нашого батька могила,
56] Де його кості; а то не без волі, не без провидіння
57] Божого ми доплили, я гадаю, до пристаней дружніх.
58] Нумо ж за діло, всі радо влаштуймо на честь його свято;
59] Доброго вітру у нього просім, щоб дозволив щороку
60] Так провести мені свято у місті, заснованім мною,
61] В храмі його. Ось земляк наш Ацест, народжений в Трої,
62] В кожне судно два воли передав. На бенкеті вшануйте
63] Рідних богів, ушануйте й богів несмертельних Ацеста.
64] А як Аврора ясна і дев'ятий вже день животворний
65] Нам подарує й промінням своїм усю землю осяє,
66] Флоту швидкому призначу тоді я змагання найперше.
67] Потім — тому, хто в ногах має міць і хто силою дужий,
68] Списа чи легку із лука стрілу хто найдалі докине,
69] Чи з сирівця рукавиці вдягнувши, йде впевнено битись,—
70] Всі хай виходять і пальми в заслужену ждуть нагороду.
71] Отже, замкніте уста і зеленню скроні вквітчайте".
72] Так промовляє і матернім миртом вінчає обличчя.
73] Те саме робить Гелім і Ацест, поважніший літами,
74] Й зовсім ще юний Асканій, за ним і вся молодь те робить.
75] Сам він із зборів іде до могили, за ним поступають
76] Тисячні юрми; всередині він з своїм почтом почесним.
77] Амфори дві тут вина, по обряду, для Вакха зливає
78] В жертву, й по дві молока і крові святої приносить;
79] Потім кладе іще квіти багряні і так промовляє:
80] "Батьку, вітаєм тебе і останки вітаємо тлінні!
81] Вас я знайшов надаремно, й ви, батьківський духу та тіні,
82] Бо не судилось Італії землі, святі її ниви,
83] И Тібр авзонійський,— який він, не знаю,— з тобою шукати". [106]
84] Так він промовив, і тут з пресвятого найглибшого місця
85] Вуж вилізає великий, слизький, із сьома обручами,
86] Легко могилу в сім звоїв обвив він, як повз понад вівтар.
87] Синьо-зелені пружки на хребті пробігають у нього,
88] Блиском вогненним цяток золотиста луска його грає;
89] Наче веселка у хмарі, як сонце засвітить навпроти,
90] Тисячі барв розсипає. Еней остовпів з того дива.
91] Той же, у довгому звої, повзе поміж чаші і легкі
92] Келихи, й жертви поївши, без перешкод у могилу
93] Глибоко лізе і залишки жертви на ній покидає.
94] Цим заохочений, жертву він батькові далі приносить,—
95] Хто це, не знає, чи дух цього місця, чи батьків слуда-блш^
96] Ріже він двоє ягняток і стільки ж свиней за обрядом,
97] Ще й чорноспинних волів стільки ж само; потому зливає
98] З келихів вина і духа Анхіса великого кличе,
99] Й духів запрошує тих, що їх можуть пустить з Ахеронту.
100] І товариство, хто як із них може, дари всі приносять
101] Радо й складають на вівтарі, ріжуть волів, розставляють
102] Мідяний посуд; а інші, простершись на травах, рожнами
103] Жар під котли підгортають, печеню із м'яса готують.
104] День, на який так чекали, наблизився, врешті, дев'яту
105] В сяйві яснім привезли Фаетонові коні Аврору.
106] Вістка про ігри і слава Ацеста сусідів з'єднала.
107] Людно і весело на узбережжі, зібралися, раді
108] Бачить героїв Енея, а інші й змагатись готові.
109] Спершу поклали в середині кола усі нагороди,
110] Всім перед очі, зелені вінки, і триніжки святії,
111] Й пальми, щоб їх переможцям роздати, і зброю, й багряні
112] Шати, також і золота, й срібла таланти поклали.
113] Знак дає з валу сурма, що ігри початися мають.
114] Перші пливуть, щоб змагатись, із цілого флоту чотири
115] Вибрані судна, однаково сильні у них були весла.
116] Вивів на гони Мнестей із гребцями завзятими "Кита"
117] (Скоро Мнестей італійцем і предком став Мемміїв роду),
118] Вів величезну "Хімеру" Гіант, наче місто величне;
119] Молодь троянська розгін їй дає, на трьох вони лавах
120] Сіли рядами, і весла в три черги вони підіймають.
121] Далі й Сергест, що від нього дім Сергіїв має наймення,
122] Плине з "Кентавром" великим, за ним і Клоант на блакитній
123] "Сціллі", той самий, що був твоїм предком, Клуентію римський.
124] Є там на морі, із берега видно, є скеля, покрита
125] Піною, схована в водах віддавна, і хвилі бурхливі [107]
126] Б'ються об неї, як бурі зимові всі зорі затягнуть
127] Хмарами; лиш коли тихо й спокійно, вона, мовчазлива,
128] З хвиль виринає, чайок улюблена сонячна пристань.
129] Батько Еней устромив на скалі цій з зеленого дуба
130] Віху на те, щоб знали плавці, доки їм допливати,
131] Де завертати по довгому гоні.
647] Вжиток мав бути із того дарунку. Як тільки уздріла
648] Одіж ілійську і ложе знайоме, заплакала гірко,
649] Спогадом тужним охоплена, потім припала до ложа '
650] Й слово сказала прощальне: "Ви, пам'ятки милі, допоки
651] Доля й боги дозволяли, прийміть мою душу й від горя
652] Серце моє увільніть. Я свій вік прожила і шляхами,
653] Що надала мені доля, пройшла вже. Сьогодні величний
654] Образ мій глибоко зійде під землю. Місто преславне
655] Я заснувала і бачила мури міцні того міста,
656] Смерть чоловіка помстила й ворожого брата скарала.
657] Ох, і була б я щаслива, така вже щаслива, лиш тільки б
658] Наших повік берегів не торкались Дарданії судна".
659] Мовила це і, лицем до постелі припавши, говорить:
660] "Що ж, без відомсти доводиться вмерти, але умираймо,
661] Час-бо на той мені світ. Хай тішиться нелюд дарданський,
662] Вгледівши з моря вогонь, та нехай йому смерть моя буде
663] Вічним прокльоном". Сказала, і ще не домовила слова,
664] Як товариство все бачить, що впала на меч і вже кров'ю
665] Піниться й збризкує руки. В високих світлицях почувся
666] Плач їх, вже вістка летить по схвильованім місті. Вже лемент,
667] Зойки й ридання жіночі в будинках лунають, до неба
668] Стогін підноситься тужний. І так виглядало, що ніби
669] Валиться весь Карфаген, що ворог до міста вломився,
670] Падає Тір старовинний, і полум'я он шаленіє
671] Понад дахами домівок людських і осель богославних.
672] Все це почула сестра і летить, тремтячи, мов безтямна,
673] Нігтями дряпає лиця та б'є кулаками у груди,
674] Всіх на бігу розбиває, вмираючу кличе на ймення:
675] "Ось що направду було, ти, сестро, мене обманула!
676] Ось що мені те багаття, й вогні, й вівтарі готували!
677] Кинутій — що мені жалувать треба? Що ти не хотіла
678] Мати сестри біля себе при смерті? Нехай же була ти
679] Разом з собою й мене повела б, і обох нас забрали б
680] Той самий біль від заліза й та сама хвилина. І я ж бо
681] Цими руками вогонь розкладала, богів закликала,
682] Щоб безсердечній близ тебе, коли ти лежала, не бути.
683] Сестро, себе ти й мене, свій народ, і батьків погубила,
684] Й місто сідонське. Подайте води, хай рани обмию,
685] Подих останній устами вловлю". Це сказавши, на сходи [100]
686] Вийшла високі й сестру, півживу ще, обнявши, голубить,
687] Шатами чорну із неї, ридаючи, кров обтирає.
688] Та ж погасаючі очі розплющити хоче, та годі —
689] Мліє; лиш рана десь глибоко в грудях ятриться. Три рази,
690] Спершись на лікті, здіймалась і падала знову на ложе,
691] Тричі блукаючим поглядом світла шукала на небі,
692] Тільки побачила сонце, й з грудей її вирвався стогін.
693] Тут всемогутня Юнона над довгим цим економ і болем
694] Зглянувшись, шле із Олімпу Іріду, щоб та увільнила
695] Душу, яка ще боролась, і злитії тіла суглоби.
696] Бо не в належну для неї годину вона умирала,
697] Ні провинилась, щоб вмерти, але передчасно й нагально
698] В шалі горіла. Тому Прозерпіна із лоба у неї
699] Ще не взяла золотого волосся й стігійському Орку
700] Не присудила її голови. Отож на шафранних
701] Крилах із неба Іріда злітає, росиста, до сонця
702] Тисячі барв розсипає, і над головою спинившись —
703] "Жертву цю Діту несу за наказом, тебе з цього тіла
704] Я увільняю",— так каже й правицею волос зриває;
705] Вийшло із тіла тепло, і з повітрям життя відлетіло.
КНИГА П’ЯТА
1] В час той по морю Еней уже плив у великім розгоні;
2] Твердо йдучи під вітром північним, він суднами краяв
3] Темнії хвилі й на мури дивився, що ясно світились
4] Світлом вогню, де горіла нещасна Елісса. Не знали,
5] Що той вогонь спричинило. Та муки болючі від того,
6] Як осквернить хто кохання велике, і те, на що здатна
7] Жінка у шалі, сумні почуття викликали у тевкрів.
8] Як опинилися судна на морі і стало не видно
9] Й смуги землі, лиш пучини морські і небо довкола —
10] Синії хмари нависли тоді над його головою;
11] Темінь і зливу несли вони, й хвилі наїжились в пітьмі.
12] Сам Палінур, стерновий, із корми тоді так обізвався:
13] "Гей, які хмари могутні обкутують небо і що ж то,
14] Батьку Нептуне, ти нам тут готуєш?" Промовив слова ці
15] Й каже згортати вітрила і всім налягати на весла,
16] Навкіс до вітру становить судно і говорить: "Енею
17] Великодушний, не маю надії, хоч би сам Юпітер
18] Дав запоруку, що ми запливемо при цій непогоді
19] В край італійський. Змінившись, вітри налітають зі свистом,
20] В західній пітьмі ростуть і в хмару повітря згущають.
21] Сил вже немає боротися нам і змагатися далі.
22] Як уже доля подолує нас, то піддаймося, годі,
23] І завертаймо, куди вона кличе. Бо тут недалеко,
24] Думаю, братній і вірний десь Ерікса берег, десь близько
25] Тут і сіканські порти, як читаю по зорях знайомих".
26] В відповідь мовив побожний Еней: "Я давно помічаю,
27] Марно змагаєшся ти, адже навіть вітри того хочуть.
28] Напрям зміни парусів'. Бо чи є де миліша країна,
29] Де б кораблі я утомлені в гавань хотів би поставить,
30] Аніж земля, що Ацеста-дарданця мені зберігає
31] Й в лоні своєму хоронить батька Анхіса останки".
32] З цими словами у пристань прямують; зефіри попутні
33] Дмуть у вітрила, й летять кораблі по безкраїх безоднях;
34] Врешті, добились вони до пісків їм знайомих. А там вже
35] Здалека, з верху стрімкої гори, сам Ацест дивувався
36] Дружньому флотові, що надпливав, і вибіг назустріч.
37] Грізний у зброї він був та в шкурі з ведмедиць лівійських;
38] Мати-троянка родила його від потоку Крініса.
39] Hе забув він, якого був роду, і радо вітає
40] Tих, що вернулись, і чим лиш пишає сільська його хата,
41] Щиро приймає і втомлених дружньо і щедро частує. [105]
42] Ледве назавтра світанок ясний позганяв усі зорі
43] З неба, скликає загони Еней з усього узбережжя
44] І, на горбочку насипанім ставши, таке до них мовить:
45] "Плем'я могутнє, дарданці, з достойного божого роду!
46] От проминув уже рік в перебіжному місяців колі,
47] Як віддали ми землі отця божественного кості
48] І посвятили жалоби вівтар. Як добре я тямлю,
49] Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки
50] Буде й святковим — боги так схотіли. В цей день я щороку
51] Завжди обіти складав би, робив би святкові походи,
52] На вівтарях клав би жертви належні, хоч би й проживав я
53] В Сіртах гетульських ізгоєм, або в арголійському морі
54] Хай би блукав я, і навіть у місті Мікенах. А нині
55] Ми аж сюди прибули, де нашого батька могила,
56] Де його кості; а то не без волі, не без провидіння
57] Божого ми доплили, я гадаю, до пристаней дружніх.
58] Нумо ж за діло, всі радо влаштуймо на честь його свято;
59] Доброго вітру у нього просім, щоб дозволив щороку
60] Так провести мені свято у місті, заснованім мною,
61] В храмі його. Ось земляк наш Ацест, народжений в Трої,
62] В кожне судно два воли передав. На бенкеті вшануйте
63] Рідних богів, ушануйте й богів несмертельних Ацеста.
64] А як Аврора ясна і дев'ятий вже день животворний
65] Нам подарує й промінням своїм усю землю осяє,
66] Флоту швидкому призначу тоді я змагання найперше.
67] Потім — тому, хто в ногах має міць і хто силою дужий,
68] Списа чи легку із лука стрілу хто найдалі докине,
69] Чи з сирівця рукавиці вдягнувши, йде впевнено битись,—
70] Всі хай виходять і пальми в заслужену ждуть нагороду.
71] Отже, замкніте уста і зеленню скроні вквітчайте".
72] Так промовляє і матернім миртом вінчає обличчя.
73] Те саме робить Гелім і Ацест, поважніший літами,
74] Й зовсім ще юний Асканій, за ним і вся молодь те робить.
75] Сам він із зборів іде до могили, за ним поступають
76] Тисячні юрми; всередині він з своїм почтом почесним.
77] Амфори дві тут вина, по обряду, для Вакха зливає
78] В жертву, й по дві молока і крові святої приносить;
79] Потім кладе іще квіти багряні і так промовляє:
80] "Батьку, вітаєм тебе і останки вітаємо тлінні!
81] Вас я знайшов надаремно, й ви, батьківський духу та тіні,
82] Бо не судилось Італії землі, святі її ниви,
83] И Тібр авзонійський,— який він, не знаю,— з тобою шукати". [106]
84] Так він промовив, і тут з пресвятого найглибшого місця
85] Вуж вилізає великий, слизький, із сьома обручами,
86] Легко могилу в сім звоїв обвив він, як повз понад вівтар.
87] Синьо-зелені пружки на хребті пробігають у нього,
88] Блиском вогненним цяток золотиста луска його грає;
89] Наче веселка у хмарі, як сонце засвітить навпроти,
90] Тисячі барв розсипає. Еней остовпів з того дива.
91] Той же, у довгому звої, повзе поміж чаші і легкі
92] Келихи, й жертви поївши, без перешкод у могилу
93] Глибоко лізе і залишки жертви на ній покидає.
94] Цим заохочений, жертву він батькові далі приносить,—
95] Хто це, не знає, чи дух цього місця, чи батьків слуда-блш^
96] Ріже він двоє ягняток і стільки ж свиней за обрядом,
97] Ще й чорноспинних волів стільки ж само; потому зливає
98] З келихів вина і духа Анхіса великого кличе,
99] Й духів запрошує тих, що їх можуть пустить з Ахеронту.
100] І товариство, хто як із них може, дари всі приносять
101] Радо й складають на вівтарі, ріжуть волів, розставляють
102] Мідяний посуд; а інші, простершись на травах, рожнами
103] Жар під котли підгортають, печеню із м'яса готують.
104] День, на який так чекали, наблизився, врешті, дев'яту
105] В сяйві яснім привезли Фаетонові коні Аврору.
106] Вістка про ігри і слава Ацеста сусідів з'єднала.
107] Людно і весело на узбережжі, зібралися, раді
108] Бачить героїв Енея, а інші й змагатись готові.
109] Спершу поклали в середині кола усі нагороди,
110] Всім перед очі, зелені вінки, і триніжки святії,
111] Й пальми, щоб їх переможцям роздати, і зброю, й багряні
112] Шати, також і золота, й срібла таланти поклали.
113] Знак дає з валу сурма, що ігри початися мають.
114] Перші пливуть, щоб змагатись, із цілого флоту чотири
115] Вибрані судна, однаково сильні у них були весла.
116] Вивів на гони Мнестей із гребцями завзятими "Кита"
117] (Скоро Мнестей італійцем і предком став Мемміїв роду),
118] Вів величезну "Хімеру" Гіант, наче місто величне;
119] Молодь троянська розгін їй дає, на трьох вони лавах
120] Сіли рядами, і весла в три черги вони підіймають.
121] Далі й Сергест, що від нього дім Сергіїв має наймення,
122] Плине з "Кентавром" великим, за ним і Клоант на блакитній
123] "Сціллі", той самий, що був твоїм предком, Клуентію римський.
124] Є там на морі, із берега видно, є скеля, покрита
125] Піною, схована в водах віддавна, і хвилі бурхливі [107]
126] Б'ються об неї, як бурі зимові всі зорі затягнуть
127] Хмарами; лиш коли тихо й спокійно, вона, мовчазлива,
128] З хвиль виринає, чайок улюблена сонячна пристань.
129] Батько Еней устромив на скалі цій з зеленого дуба
130] Віху на те, щоб знали плавці, доки їм допливати,
131] Де завертати по довгому гоні.