Енеїда - Сторінка 37
- Вергілій -
Що діяти? Зброї якої
399] й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати?
400] Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину
401] Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він
402] Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць
403] Глянувши вгору, такими словами благає: "Богине,
404] Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко!
405] Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене
406] Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я
407] З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням
408] Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні,—
409] Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі".
410] Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо
411] Кинув. Спис в леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався
412] Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись),
413] І надломився відразу, й усе передсердя прошило
414] Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає
415] Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно.
416] Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим
417] Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха.
418] Не спам'ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні
419] Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок.
420] Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить,
421] Ані збагнути у гніві не може, куди нападати.
422] "Поки що буде, а ти нам гарячою кров'ю оплатиш
423] Кари обох". Сказав так і кинувся, меч оголивши,
424] На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний,
425] Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись,
426] Довше не міг він терпіти такого великого горя:
427] "Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули!
428] Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого,
429] Та й не здолав би,— за свідків і небо, і зорі я кличу,—
430] Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга".
431] Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра
432] Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди.
433] Мертвий скотивсь Евріал,— по прекрасному тілі у нього
434] Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия.
435] Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом,
436] Гинучи, в'яне, або як той мак на ослаблій стеблині
437] Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі. [204]
438] рііс у саму середину рветься і тільки Вольцента
439] Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне,
440] А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього.
441] Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки
442] В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно
443] І умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.
444] Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі
445] Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.
446] Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,
447] День не настане, щоб ваша у пам'яті слава замовкла,
448] Поки Енеїв триматиме дім Капітолія скелю
449] Й поки всю владу над землями батько держатиме римський.
450] Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули
451] І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло.
452] Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого
453] Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі,—
454] Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу
455] До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця,
456] Де по недавній різні ще пінились крові потоки.
457] Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний,
458] З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.
459] Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора
460] Й перша промінням новим усі землі обсипала світу.
461] А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв,
462] Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім
463] Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті,
464] й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх.
465] Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши
466] Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть
467] З криком великим вони.
468] Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку
469] Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні
470] Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих.
471] Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах
472] Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.
473] Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто
474] І Евріаловій матері в уші страшна докотилась.
475] Грепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав,
476] Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки
477] —Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши, [205]
478] В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів,
479] І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку,
480] Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо:
481] "Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій
482] Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий,
483] Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши
484] На небезпеку страшенну, із матір'ю бідною навіть
485] Поговорить не дали ув останнє. В незнаному краї
486] Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати,
487] Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила,
488] Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами
489] Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала.
490] Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло?
491] Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш,
492] Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші?
493] Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце
494] Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя,
495] Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар
496] Громом небесним закинь мою голову ти осоружну,
497] Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу".
498] Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали;
499] Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то,
500] З Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав,
501] Ту, що посіяла розпачу іскри, їдай із Актором
502] Разом беруть попід руки й додому її проводжають.
503] Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою
504] Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною
505] В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили
506] Разом щити всі в одну черепаху, і — ну ж засипати
507] Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна,
508] Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців
509] Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри,
510] Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками
511] Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила,
512] Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі,
513] Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним
514] Захистом тих черепах можна видержать все, але годі —
515] Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає,
516] Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть,
517] Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії
518] Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо
519] Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти
520] Ворога з мурів.
521] В іншому місці Мезенцій, на вигляд — страшний, смолоскипом [206]
522] Він потрясає етруським та димом, і полум'ям сипле.
523] Коней об'їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває
524] Вал і кричить, щоб драбини давали на мур видиратись.
525] Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати,
526] Що заподіяв мечем своїм і урн та якого погрому
527] Тут він накоїв, кого із героїв послав він до Орка:
528] Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніте,—
529] Бо й пам'ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні.
530] Високо башта здіймалася вгору, мости на ній зверху,
531] В вигіднім місці; й тому-то громадою бились за неї
532] Всі італійці, і сил вони, й способів всіх докладали,
533] Щоб її знищить. Троянці ж від себе крізь вікна у стінах,
534] Оборонялись, густо стріляли й каміння метали.
535] Сміливо Турн запустив смолоскип, і стіну обгорнуло
536] Полум'я, й, вітром роздмухане, далі по дошках побігло,
537] І, надпаливши одвірки, на них розгорілося дуже.
538] Заметушилась залога і марно шукала рятунку
539] З того нещастя. Як стовпились всі і назад подалися
540] В той бік, куди ще вогонь не дійшов, то раптом вся башта
541] Під тягарем завалилась, аж небо усе затріщало.
542] Всі, напівмертві уже, полетіли на землю, а зверху
543] Башти тягар придавив. Зброя власна всіх наскрізь прошила,
544] Балки тверді розчавили їм груди. Один лиш Геленор
545] Вирвавсь та Лікос. Із них молоденький Геленор, якого
546] Мати рабиня Лікімнія в тайні на світ породила
547] Владарю Лідії й збройного згодом послала під Трою
548] Всупереч батьківській волі,— був з голим мечем він, безславний,
549] З легким щитом без прикрас. Отож як довкола побачив
550] Тисячі воїнів Турна у лавах і лави латинців,—
551] Наче той звір, що стрільцями оточений густо, вже чує
552] Смерть неминучу, і в шалі летить на наставлену зброю,
553] й понад ловецькі списи височенним рятується скоком,—
554] Так і юнак оцей, смерті у вічі заглянувши, кинувсь
555] Між ворогів у середину, де найгустіш було зброї.
556] Лікос, далеко сильніший в ногах, утікати наміривсь
557] І поміж збройних ворожих рядів підбігає до муру.
558] Ось до вершка вже підлізе і вхопить за дружнії руки.
559] Та доганя його Турн, і списом загрожує гострим,
560] І переможно кричить: "Невже ти гадав, божевільний,
561] З рук наших вирватись легко?" — і з муру його уже тягне
562] И так, як він висів, з великим уламком стіни одриває.
563] о пазурі гнуті Юпітерів так зброєносець вхопивши
564] Зайця чи лебедя білого, вгору летить з ним, чи Марсів
565] Викраде вовк із стайні ягнятко, і мекає довго [207]
566] Мати за ним. Крик і гомін навколо. Рови засипають
567] Валом, а інші дахи закидають вогнем смолоскипів.
568] Іліоней величезним уламком скали убиває
569] Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався;
570] Ематіона — Лігер убив, Корінея — Азілас;
571] Добре той з пращі ціляв, а цей непомітно із лука
572] Стрілами здалека бив. Кайней убиває Ортіга,
573] Турн — переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він,
574] І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта,
575] Що нагорі був на башті; а Капій Пріверна вбиває.
576] Списом спочатку Темілл його легко поранив, тоді він
577] Щит необачно відклав і рукою за рану вхопився;
578] В ту мить стріла надлетіла й прибила до лівого боку
579] Руку й смертельною раною глибоко в нього роздерла
580] Скриті всередині десь самого дихання основи.
581] Далі за ними стояв син Арцента у зброї величній,
582] Плащ з іберійського пурпуру сяяв, вишиваний густо.
583] Батько Арцент його вислав у бій, коли в матері в гаї
584] Виховавсь він на сіметських річках, де тлустощів повен
585] І вмилостивлений щедро Паліків ї>лтар височіє.
586] Кинув Мезенцій списи, взяв пращу свистячу, і, тричі
587] Ременем над головою крутнувши, прямо в обличчя
588] Ворогу вцілив, і, череп гарячим свинцем розкроївши,
589] Геть повалив його, й той на піску простягнувся глибокім.
590] Кажуть, що в битві тоді уперше Асканій стрілою
591] Бистрою кинув, бо досі лише полохливі звірята
592] Звик непокоїть, поцілив Нумана, що Ремулом звався
593] й міццю руки був уславлений всюди,— того, що недавно
594] Турна молодшу сестру взяв за жінку,— й простер неживого.
595] Той-бо, поперед рядів ідучи, все, що гоже й негоже ^
596] Мовити, вголос вигукував, дуже згордівши в своєму
597] Серці із царства нового, і крик учиняв незвичайний:
598] "Як вам не сором за валом, фрігійці, полонені двічі,
599] Знову сидіти в облозі і мурами смерть відганяти?
600] Ось вони, ті, що війною дружин у нас хочуть здобути!
601] Що то за бог вас пригнав до Італії, що за безглуздя?
602] Тут не Атріди і тут не Улісс, лиш в розмовах умілий.
603] З роду твердий тут народ; дітей, що лише народились,
604] В воду заносимо ми річкову, щоб лютая студінь
605] їх гартувала у хвилях, а потім на ловах ночують
606] Хлопці і бродять лісами; їх ігри — ганяти на конях,
607] Стріли пускати з рогового лука.
399] й сили якої додать, щоб з біди юнака врятувати?
400] Чи на ворожі мечі йому кинутись, смерті годину
401] Славну прискорить і в ранах загинути мужньо? Чимдуж він
402] Руку напружує й спис обертає в руці і, на місяць
403] Глянувши вгору, такими словами благає: "Богине,
404] Донько Латони, окрасо зірок і борів опікунко!
405] Зглянься й дай поміч у нашій біді. Коли жертву за мене
406] Батько Гіртак складав на твоїх вівтарях, коли сам я
407] З ловів ті множив дари і в тебе під храму склепінням
408] Вішав або прибивав їх тобі на священнім фронтоні,—
409] Дай цю ватагу розбити, цим списом керуй у повітрі".
410] Так говорив він; і, всім напружившись тілом, залізо
411] Кинув. Спис в леті своєму тьму ночі прошив, і ввігнався
412] Ззаду Сульмону в хребет (він навпроти стояв, обернувшись),
413] І надломився відразу, й усе передсердя прошило
414] Зламане дерево. Він, покотившись, з грудей виливає
415] Теплий ще струмінь і стигне, і довго хрипить усе лоно.
416] Раптом вони озирнулись; а той із завзяттям ще більшим
417] Кинув ще й другого списа на них з-понад самого вуха.
418] Не спам'ятались, як спис пролетів, і Тагові скроні
419] Враз пробиває обидві й, зігрітий, проходить крізь мозок.
420] Лютий шаліє Вольцент, винуватця ж, що кидав, не бачить,
421] Ані збагнути у гніві не може, куди нападати.
422] "Поки що буде, а ти нам гарячою кров'ю оплатиш
423] Кари обох". Сказав так і кинувся, меч оголивши,
424] На Евріала. Страх тоді Ніса обняв і, безтямний,
425] Голосно крикнув він, довше не міг-бо у пітьмі ховатись,
426] Довше не міг він терпіти такого великого горя:
427] "Ось я! На мене, на мене залізо зверніть, о рутули!
428] Я це вчинив, мій це підступ, а він не посмів би нічого,
429] Та й не здолав би,— за свідків і небо, і зорі я кличу,—
430] Тим він лиш винен, що дуже любив безталанного друга".
431] Ще промовляв він слова ці, як розмахом дужим у ребра
432] Меч увігнався і білі надвоє розсік йому груди.
433] Мертвий скотивсь Евріал,— по прекрасному тілі у нього
434] Кров полилася й на плечі безсило схилилася шия.
435] Так це, як квітка червона, підрізана в оранці ралом,
436] Гинучи, в'яне, або як той мак на ослаблій стеблині
437] Клонить голівку свою, дощами обтяжену в полі. [204]
438] рііс у саму середину рветься і тільки Вольцента
439] Всюди шукає, між всіх одного лиш Вольцента він прагне,
440] А вороги, звідусіль наступаючи, тиснуть на нього.
441] Він же завзято махає мечем блискавичним, аж поки
442] В горло рутулу кричащому лезо всадив одчайдушно
443] І умираючи сам, звів із світу ще й душу ворожу.
444] Впав він на прах бездиханного друга, бо рани глибокі
445] Тіло зорали йому, і спочив тоді мирною смертю.
446] Нині обидва щасливі! Як в пісні моїй ще є сила,
447] День не настане, щоб ваша у пам'яті слава замовкла,
448] Поки Енеїв триматиме дім Капітолія скелю
449] Й поки всю владу над землями батько держатиме римський.
450] Зброю, у здобич здобуту, взяли переможні рутули
451] І понесли із сльозами у табір Вольцентове тіло.
452] Смуток не менший там був, як Рамнета знайшли неживого
453] Й інших багато вождів, що із ним полягли у тій січі,—
454] Й Нуму, й Серрана також. Багато набігло народу
455] До півживих ще мужів, до зовсім ще теплого місця,
456] Де по недавній різні ще пінились крові потоки.
457] Розпізнають усі разом Мессапів шолом світлосяйний,
458] З ним ще й багато трофеїв, із потом великим здобутих.
459] Вже шафранове Тітонове ложе лишила Аврора
460] Й перша промінням новим усі землі обсипала світу.
461] А коли сонце зійшло, коли день усі речі осяяв,
462] Турн закликає до зброї мужів, і в озброєнні повнім
463] Кожен до бою веде свої шереги, міддю покриті,
464] й вісті між них розсіваючи різні, розпалює гнів їх.
465] Ось — навіть боляче глянуть! — піднісши списи й настромивши
466] Зверху на них Евріалову й Нісову голови, ринуть
467] З криком великим вони.
468] Люди Енеєві твердо на мурах із лівого боку
469] Лавою стали, бо з правого річка боронить; могутні
470] Шанці обсіли, стоять сумовито на баштах високих.
471] Знані їм добре, сердешним, обличчя мужів, що на списах
472] Наткнуті, смутком проймають, ще й капле з них пасока чорна.
473] Вістка крилата тим часом злетіла в налякане місто
474] І Евріаловій матері в уші страшна докотилась.
475] Грепет всі кості пройняв їй, нещасній, з рук човник їй випав,
476] Пряжа розсипалась, вибігла з дому, і звичаєм жінки
477] —Заголосила вона, і, волосся на вітер пустивши, [205]
478] В розпачі прямо на мури біжить, до передніх загонів,
479] І не зважає на воїв вона, й на страшну небезпеку,
480] Й зброю разючу, і скаргами тужними сповнює небо:
481] "Ох, Евріале, невже це тебе я тут бачу? В глибокій
482] Старості в мене підпоро єдина, як міг ти, жорстокий,
483] Так самотою мене залишить? Та й тобі, посилавши
484] На небезпеку страшенну, із матір'ю бідною навіть
485] Поговорить не дали ув останнє. В незнаному краї
486] Псам на поталу і птахам латинським лежиш ти, я ж, мати,
487] Не провела твого тіла в могилу, очей не стулила,
488] Ран не обмила і в шати не вбрала, що днями й ночами
489] Ткала так спішно й при кроснах старечу журбу забувала.
490] Де я знайду тебе? Де твоє тяжко порубане тіло?
491] Де спочиває посічений труп твій? Це все, що приносиш,
492] Сину, мені? За цим по морях я блукала й по суші?
493] Всі свої стріли на мене скеруйте, рутули, як серце
494] Є в вас, і першу залізом убийте! Або милосердя,
495] Батьку великий богів, покажи наді мною і в Тартар
496] Громом небесним закинь мою голову ти осоружну,
497] Як жалюгідне життя я скінчити інакше не можу".
498] Це голосіння усіх зворушило, всі смутно зітхали;
499] Сили до бою охляли, завзяття ломилось. Тоді-то,
500] З Іліонея наказу й Іула, що гірко заплакав,
501] Ту, що посіяла розпачу іскри, їдай із Актором
502] Разом беруть попід руки й додому її проводжають.
503] Та вже у віддалі сурми зловісні заграли дзвінкою
504] Міддю; за сурмами оклик піднявсь бойовий, аж луною
505] В небі відбився. То вольски напали у бігу й злучили
506] Разом щити всі в одну черепаху, і — ну ж засипати
507] Рів і вали розривать. Одні підступають, де можна,
508] Й хочуть на мур по драбинах піднятись, де ряд оборонців
509] Трохи порідшав, де просвіти видно в залозі. А тевкри,
510] Градом списів усілякого роду сипнувши, дрючками
511] Сильними їх відкидають, бо довга війна їх навчила,
512] Як відбиватись з-за мурів. Котили й важкі вони скелі,
513] Щоб розривати прикриті щитами ряди; хоч під сильним
514] Захистом тих черепах можна видержать все, але годі —
515] Сил не стає. Бо де більша громада у наступ рушає,
516] Там уже тевкри велике каміння підкотять і мечуть,
517] Широко стелять рутулів і їхні ряди бойовії
518] Ломлять. Не можуть відважні рутули вже довше насліпо
519] Бій той продовжувать, пробують стрілами сміло зганяти
520] Ворога з мурів.
521] В іншому місці Мезенцій, на вигляд — страшний, смолоскипом [206]
522] Він потрясає етруським та димом, і полум'ям сипле.
523] Коней об'їзник, Нептунів потомок, Мессап прориває
524] Вал і кричить, щоб драбини давали на мур видиратись.
525] Вас, Калліопо, благаю, натхнення пошліть оспівати,
526] Що заподіяв мечем своїм і урн та якого погрому
527] Тут він накоїв, кого із героїв послав він до Орка:
528] Разом зі мною велику ви книгу війни розгорніте,—
529] Бо й пам'ятаєте все ви, богині, й нагадувать владні.
530] Високо башта здіймалася вгору, мости на ній зверху,
531] В вигіднім місці; й тому-то громадою бились за неї
532] Всі італійці, і сил вони, й способів всіх докладали,
533] Щоб її знищить. Троянці ж від себе крізь вікна у стінах,
534] Оборонялись, густо стріляли й каміння метали.
535] Сміливо Турн запустив смолоскип, і стіну обгорнуло
536] Полум'я, й, вітром роздмухане, далі по дошках побігло,
537] І, надпаливши одвірки, на них розгорілося дуже.
538] Заметушилась залога і марно шукала рятунку
539] З того нещастя. Як стовпились всі і назад подалися
540] В той бік, куди ще вогонь не дійшов, то раптом вся башта
541] Під тягарем завалилась, аж небо усе затріщало.
542] Всі, напівмертві уже, полетіли на землю, а зверху
543] Башти тягар придавив. Зброя власна всіх наскрізь прошила,
544] Балки тверді розчавили їм груди. Один лиш Геленор
545] Вирвавсь та Лікос. Із них молоденький Геленор, якого
546] Мати рабиня Лікімнія в тайні на світ породила
547] Владарю Лідії й збройного згодом послала під Трою
548] Всупереч батьківській волі,— був з голим мечем він, безславний,
549] З легким щитом без прикрас. Отож як довкола побачив
550] Тисячі воїнів Турна у лавах і лави латинців,—
551] Наче той звір, що стрільцями оточений густо, вже чує
552] Смерть неминучу, і в шалі летить на наставлену зброю,
553] й понад ловецькі списи височенним рятується скоком,—
554] Так і юнак оцей, смерті у вічі заглянувши, кинувсь
555] Між ворогів у середину, де найгустіш було зброї.
556] Лікос, далеко сильніший в ногах, утікати наміривсь
557] І поміж збройних ворожих рядів підбігає до муру.
558] Ось до вершка вже підлізе і вхопить за дружнії руки.
559] Та доганя його Турн, і списом загрожує гострим,
560] І переможно кричить: "Невже ти гадав, божевільний,
561] З рук наших вирватись легко?" — і з муру його уже тягне
562] И так, як він висів, з великим уламком стіни одриває.
563] о пазурі гнуті Юпітерів так зброєносець вхопивши
564] Зайця чи лебедя білого, вгору летить з ним, чи Марсів
565] Викраде вовк із стайні ягнятко, і мекає довго [207]
566] Мати за ним. Крик і гомін навколо. Рови засипають
567] Валом, а інші дахи закидають вогнем смолоскипів.
568] Іліоней величезним уламком скали убиває
569] Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався;
570] Ематіона — Лігер убив, Корінея — Азілас;
571] Добре той з пращі ціляв, а цей непомітно із лука
572] Стрілами здалека бив. Кайней убиває Ортіга,
573] Турн — переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він,
574] І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта,
575] Що нагорі був на башті; а Капій Пріверна вбиває.
576] Списом спочатку Темілл його легко поранив, тоді він
577] Щит необачно відклав і рукою за рану вхопився;
578] В ту мить стріла надлетіла й прибила до лівого боку
579] Руку й смертельною раною глибоко в нього роздерла
580] Скриті всередині десь самого дихання основи.
581] Далі за ними стояв син Арцента у зброї величній,
582] Плащ з іберійського пурпуру сяяв, вишиваний густо.
583] Батько Арцент його вислав у бій, коли в матері в гаї
584] Виховавсь він на сіметських річках, де тлустощів повен
585] І вмилостивлений щедро Паліків ї>лтар височіє.
586] Кинув Мезенцій списи, взяв пращу свистячу, і, тричі
587] Ременем над головою крутнувши, прямо в обличчя
588] Ворогу вцілив, і, череп гарячим свинцем розкроївши,
589] Геть повалив його, й той на піску простягнувся глибокім.
590] Кажуть, що в битві тоді уперше Асканій стрілою
591] Бистрою кинув, бо досі лише полохливі звірята
592] Звик непокоїть, поцілив Нумана, що Ремулом звався
593] й міццю руки був уславлений всюди,— того, що недавно
594] Турна молодшу сестру взяв за жінку,— й простер неживого.
595] Той-бо, поперед рядів ідучи, все, що гоже й негоже ^
596] Мовити, вголос вигукував, дуже згордівши в своєму
597] Серці із царства нового, і крик учиняв незвичайний:
598] "Як вам не сором за валом, фрігійці, полонені двічі,
599] Знову сидіти в облозі і мурами смерть відганяти?
600] Ось вони, ті, що війною дружин у нас хочуть здобути!
601] Що то за бог вас пригнав до Італії, що за безглуздя?
602] Тут не Атріди і тут не Улісс, лиш в розмовах умілий.
603] З роду твердий тут народ; дітей, що лише народились,
604] В воду заносимо ми річкову, щоб лютая студінь
605] їх гартувала у хвилях, а потім на ловах ночують
606] Хлопці і бродять лісами; їх ігри — ганяти на конях,
607] Стріли пускати з рогового лука.