Ескізи вуглем - Сторінка 7

Ісусе Назарейський, мати божа Чепстоховська, оступися ж, оступись за нас!..

З хвилину чути було тільки хлипання Марисі, нарешті якийсь старий засідатель буркнув:

— А воно й справді не гаразд напоїти людину й запродати.

— Таки не гаразд! — озвались інші.

— Хай вас бог і свята його матір благословить! —• вигукнула, стаючи навколішки, Марися.

Війт засоромився, не менш збентежився й засідатель Гомула. Вони обидва поглядали на писаря, що длубав у носі, але коли жінка замовкла, він перестав длубати в носі і промовив до збентежених засідателів:

— Ви дурні!

Запала тиша, хоч мак сій, а писар говорив далі:

— В законі ясно сказано: хто втручатиметься в добровільну угоду, того судитимуть морським судом. А ви, дурні, знаєте, що таке морський суд? Ви, дурні, цього не знаєте: морський суд — то...

Тут Золзікевич витягнув з кишені хустинку й висякав носа, в якому назбиралось багато матеріалу, потім холодним, офіційним топом повів мову далі:

— Хто з вас, йолопи, не знає, що таке морський суд, то нехай тільки спробує сунути свого носа в цю справу, то й знатиме, що таке морський суд: з нього сім шкур здеруть. Коли знаходиться доброволець іти за вписаного солдата, то вам у цю справу втручатись зась.( Угода підписана, свідки є — і край! Про це сказано в конституції, в юриспруденції і в законі першого зводу найвищої комісії в селянських справах, а не віриш, то дивись у процедурі та в посиланнях. А якщо й випили при тому, то що ж? Хіба ви, дурні, не п'єте завжди і скрізь?

Якби сама богиня правосуддя з терезами в одній руці і з голим мечем у другій вилізла з-за печі і раптом стала перед засідателями, вона налякала б Тх менше, ніж той морський суд, конституція, юриспруденція, процедура й посилання. В залі суду запанувало глухе мовчання, і лише через деякий час тихим голосом озвався Гомула, і всі обернулись до нього, наче здивовані його сміливістю:

— Та воно ж і правда: коні продаси — вип'єш, воли продаси — теж, свиню — також. Це вже такий звичай.

— Отож і ми тоді випили задля звичаю,—озвався війт.

Тоді й засідателі вже сміливіше звернулись до Жепи:

— Що ж, коли наварив собі пива, то сам і пий.

— Чи тобі шість років? Чи ти не знаєш, що робиш?

— Голови ж тобі не одірвуть.

— А як підеш до війська, то можеш найняти наймита: він тебе заступить і в хазяйстві, й коло жінки.

Весь суд потроху повеселішав. Раптом писар знову відкрив рота, і всі вмить затихли.

— А ви навіть не знаєте,— сказав він,—до чого вам треба втручатись, а чого не чіпати. В те, що Жепа погрожував жінці й дитині, в те, що обіцяв спалити власну хату, в те ви можете втрутитись і не залишити без вирішення такої справи. Якщо його жінка прийшла до суду із скаргою, то ви повинні ухвалити справедливий вирок.

— Неправда! Неправда! — розпачливо вигукнула молодиця.— Я не скаржитись прийшла, я ніколи від нього ніякої кривди не зпала. О Ісусе! Невже це кіч нець світу!

Але суд відновив засідання, і безпосереднім його результатом було те, що Жепа не тільки нічого не виграв, а навпаки: суд, справедливо дбаючи про громадський порядок, а також про безпеку жінки, ухвалив убезпечити її ув'язненням Жепи на два дні. А щоб йому надалі такі думки не приходили до голови, ухва* лено було також стягнути з нього на канцелярію два карбованці і п'ятдесят копійок сріблом.

Тут Жепа зворохобився, мов шалений, і закричав, що в хлів не піде, що ж до грошового штрафу, то не два, а всі п'ятдесят карбованців, взятих у війта, він кинув на землю і гукнув: "Бери, хто хоче!" Зчинився страшенний розгардіяш. В зал вбіг сторож і став тягнути Жепу; Жепа його кулаком, той Жепу по голові. Жениха в крик. Нарешті один із засідателю схопив її за барки й викинув за двері, давши кулаком на дорогу доброго штовхана, інші допомогли сторожеві затягти за патли Жепу в хлів.

Тим часом писар записав: "З Вавжона Жепи на канцелярію 1 крб. 25 коп.".

Марися йшла до своєї порожньої хати майже непритомна. Вона нічого перед собою не бачила, спотикалась на кожному кроці, ламала над головою руки й гірко плакала.

У війта було добре серце. Йдучи з Гомулок) до корчми, він казав:

— Жаль мені чогось тієї жінки. Мабуть, додам їй ще четверик гороху, чи що?

А старий засідатель, той самий, що заступився був за жінку Жепи, говорив іншим засідателям:

— А я вам кажу, коли б пани на суд приходили, то такого не бувало б.

Сказавши це, він сів на воза, махнув батогом і поїхав — він був не з Баранячої Голови.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ. ІМОГЕНА

Сподіваюсь, що читач уже остаточно зрозумів і оцінив геніальний план мого симпатичного героя. Золзікевич, як то кажуть, дав шах і мат Жепі з жінкою. Бо записати Жепу в рекрутський список можна було, але це нічого не давало. А от упоїти його, зробити так, щоб він сам підписав угоду та взяв гроші,— це вже було діло складне й потребувало великої спритності, воно свідчило про те, що при щасливому збігові обставин пан Золзікевич міг би грати значну роль, наприклад, в дипломатії. Війт, що готовий був викупити свого сина за вісімсот карбованців "мідяками", з радістю згодився на цей план, тим більш, що Золзікевич, настільки ж поміркований, наскільки й геніальний, взяв за цю справу для себе лише двадцять п'ять карбованців. Та й то взяв не з зажерливості, бо й "канцелярськими" ж він ділився з Бураком. А треба признатися, що пан Золзікевич завжди був винен Срулеві та ословіцькому кравцеві, який цілій окрузі постачав "чисто паризьке" вбрання.

Та коли я вже став на шлях признань, то мушу сказати, чому пан Золзікевич так старанно одягався. Походило це, напевне, з естетичного почуття, але була й друга причина: пан Золзікевич був закоханий. Тільки не думайте, що в жінку Жени. На неї він мав, як сам колись висловився, "апетитик", та й годі. Але, крім того, пан Золзікевич був здатний на тонші й складніші почуття. Читачки, якщо не читачі, вже напевне здогадуються, що предметом цих почуттів міг бути не хто інший, тільки панна Ядвіга Скорабевська. Частенько, коли на небо випливав срібний місяць, пан Золзікевич брав гармонію, на якій грав досконало, сідав на ослінчик перед своєю хатою і, поглядаючи в бік панського маєтку, під меланхолійні звуки співав:

Я від самого майже світання Сльозами обличчя мию, По ночах дихаю я крізь зітхання, Бо втратив усяку надію.

Серед поетичної тиші літньої ночі голос линув до папського двору, а пан Золзікевич, помовчавши хвилину, ще додавав?

Люди нечулі, терпіти несила... Нащо юнацьке життя згубили?

Та коли б хтось захотів закинути панові Золзіке-вичу сентиментальність, тому одразу скажу, що він помиляється. Надто тверезий розум мав наш великий герой, щоб бути сентиментальним, та й у мареннях його панна Ядвіга звичайно перетворювалась на Ізабеллу, а сам він —на Серрано або Марфорія. А там уже все йшло, як в Іспанії, тобто цілування ніжок і т. д. Але тому що дійсність не відповідав маренням, то навіть наш залізний герой одного разу виказав свої почуття. Це трапилось одного вечора, коли він помітив на шворці коло дровітні спідниці з ініціалами Я. С. і з короною над ними. Пан Золзікевич одразу збагнув, що спідниці належать панні Ядвізі. То скажіть, будь ласка, хто ж би на його місці витримав? Отож не витримав і він: підкрався і став палко цілувати одну з них. Забачивши це, двірська наймичка Малгоська миттю полетіла до панни Ядвіги й поскаржилася, що "пан пнсар сякається в її спідниці". На щастя, їй не повірили, тим більше, що на спідницях не було виявлено corpus delicti!, і таким чином про почуття пана писаря ніхто не довідався.

Однак чи мав він якусь надію? Не судіть його, панове, за це: мав! Щоразу, йдучи до панів Скорабев-ських, він чув, як внутрішній голос, негучний, але невпинний, шепотів йому на вухо: "А що, коли панна Ядвіга під час обіду наступить своєю ніжкою на твою під столом?.."

— Гм! Не жаль було б і лакирок,— додавав він з великодушністю, властивою всім закоханим.

Начитавшись видань пана Бреслауера, він вірив у можливість таких потисків. Однак панна Ядвіга не

Речового доказу (лат.).

тільки нічого йому не потискувала, але — хто ж збагне жінку? — дивилась на нього так, як дивляться на тин, на кота, на тарілку чи щось подібне. І як же він, бідолаха, намучився, щоб звернути на себе її увагу! Не раз, зав'язуючи нечуваного кольору краватку або одягаючи якісь нові штани з казковими лампасами, віп думав: "Ну, тепер вона вже помітить". Сам Сруль, при-носячи йому нове вбрання, звичайно казав: "Ну, в таких штанах, то можна, перепрошаю, хоч би й до гра-фівни піти". Та де там! Прийшов пан Золзікевич на обід. Заходить панна Ядвіга, горда, неприступна й чиста, мов королівна, зашелестіла всіма зборками і зборочками, що ховали мармурові таємниці її тіла, потім сіла, взяла тоненькими пальчиками ложку, а на нього хоч би глянула.

"Чи вона не розуміє, що це, зрештою, коштує чимало грошей!" — у розпачі думав Золзікевич.

Проте не втрачав надії. "Якби мені стати підревізо-ром,— думав він,— я б і не виходив від панів. А від підревізора недалеко й до ревізора! Мав би я тоді натачанку, пару коней, отоді панна Ядвіга хоч би руку потиснула мені під столом..." Пан Золзікевич заходив у своїх мріях в незмірно далекі наслідки того рукостискання, та цих потасмно-сердечних його думок ми розкривати не будемо.

Яка то багата була натура, той пан Золзікевич, видно хоч би з того, як легко поруч з ідеальним почуттям до панни Ядвіги, що цілком відповідало його аристократичній вдачі, жило в ньому почуття "апетитику" до Жепихи. Правда, Жепиха була гарна жінка, що й казати, але наш бараноголовський донжуан навряд чи докладав би стількох зусиль, коли б не заповзята упертість тієї жінки, що заслуговувала на кару. Упертість простої жінки! І кому вона опирається? Йому! Це здавалось панові Золзікевичу таким не-чуваним зухвальством, що Жепиха не тільки набрала в його очах принадності забороненого плоду, але й заслужила па те, щоб її провчити. А пригода з Крученом ще й підохотила пана Золзікевича на такий вчинок. Він знав, що жертва буде боронитися, тому й вигадав добровільну угоду Жепи з війтом, яка нібито ставила в залежність від нього як самого Жену, так і його сім'ю.

Проте Жепиха після пригоди в суді ще не вважала, що все втрачено. Другого дня була неділя, і вона вирішила піти у Вжецьондзу до костьолу, а заразом порадитися з ксьондзом.