Ежені Гранде - Сторінка 16

Удар молотка змусив обох жінок повернутися на свої місця. На щастя, вони встигли досить швидко спуститися зі сходів і були вже за роботою, коли ввійшов Гранде; якби він зустрів їх під склепінням, цього було б досить, щоб викликати його підозріння. Старий швиденько проковтнув сніданок; незабаром прийшов сторож із Фруафона, який усе ще не отримав обіцяної винагороди; він приніс зайця, куріпок, забитих у парку, вугрів і двох щук від мірошників.

– Еге! Бідолаха Корнуайє прийшов саме вчасно. Це годиться в їжу, га?

– Так, милостивий паночку, їх убито два дні тому.

– Ну, Нанон, хутко! – сказав Гранде. – Забирай це все на обід; я сьогодні частую обох Крюшо.

Нанон витріщила очі і обвела поглядом усіх присутніх.

– Гаразд, – сказала вона, – а де ж я візьму шпик та приправи?

– Жінко, – гукнув Гранде, – дай Нанон шість франків і нагадай мені, щоб я приніс із погреба доброго вина.

– Так що ж, пане Гранде, – заговорив сторож, який приготував урочисту промову, щоб добитися платні,– пане Гранде…

– Та-та-та-та, – заторохтів Гранде, – я знаю, що ти хочеш сказати: ти хлопець добрий; завтра побачимо, сьогодні я дуже поспішаю. Жінко, дай йому сто су, – звернувся він до пані Гранде.

Старий вийшов. Бідна жінка була щаслива купити мир ціною одинадцяти франків. Вона знала, що Гранде заспокоювався тижнів на два, відібравши отак, монета за монетою, гроші, які раніше давав їй.

– Візьми, Корнуайє,– сказала вона і тицьнула сторожеві десять франків. – Прийде час, ми віддячимо тобі за твої послуги.

Корнуайє нічого було сказати. Він пішов.

– Пані,– мовила Нанон, уже в чорному чепці, з кошиком у руках, – мені треба тільки три франки, решту лишіть у себе. Обійдеться й так.

– Приготуй добрий обід, Нанон, кузен зійде до столу, – сказала Ежені.

– Ні, тут таки діється щось незвичайне, – промовила пані Гранде. – Це втретє з дня нашого весілля твій батько дає обід.

О четвертій годині, коли Ежені з матір’ю накрили стіл на сім осіб, а господар дому поставив кілька пляшок добірних вин, що їх так любовно зберігають провінціали, Шарль зайшов до зали. Він був блідий. Його рухи, поведінка, очі й голос були сповнені чарівного смутку. Юнак не вдавав, що страждає, а справді страждав, і тінь страждання на його обличчі надавала йому привабливості, що так подобається жінкам. І Ежені покохала його ще більше. Можливо, нещастя наблизило його до неї. Шарль уже не був багатим і вродливим юнаком із недосяжних для неї сфер, це був родич у страшній біді. Біда породжує рівність. У жінки спільне з янголом те, що страдники належать їй. Шарль і Ежені розуміли одне одного, хоч розмовляли тільки очима; бідний розвінчаний денді, сирота, сів у куток і лишався там, мовчазний, спокійний і гордий; та час від часу ніжний і пестливий погляд кузини осявав його, примушуючи забувати смутні думки і линути разом із нею в країну надії й майбутнього, куди їй любо було летіти разом з ним.

В цю мить усе місто було ще більше схвильоване обідом, яким Гранде мав частувати панів Крюшо, ніж учора – продажем збору, цією нечуваною зрадою інтересів виноградарів. Якби винороб-політик давав цей обід із тією ж метою, яка коштувала хвоста собаці Алківіада[18], він, можливо, був би великою людиною; однак він ставив себе дуже високо над містом, яким безупинно грав, і зовсім не зважав на Сомюр. Де Грассени скоро почули про самогубство і ймовірне банкрутство Шарлевого батька; вони вирішили того ж вечора відвідати свого клієнта, щоб висловити співчуття в його горі, засвідчити свою дружбу та й дізнатися про причини запрошення при такій нагоді панів Крюшо на обід. Точно о п’ятій годині голова суду К. де Бонфон і його дядько нотар прибули виряджені, як на весілля. Гості сіли до столу і передусім почали наминати обід. Гранде був поважний, Шарль мовчазний, Ежені німа, пані Гранде говорила не більше, ніж звичайно; отож обід був справжніми поминками. Коли встали з-за столу, Шарль звернувся до тітки й дядька:

– Дозвольте мені піти до своєї кімнати. Я мушу зайнятися сумною кореспонденцією. Треба написати багато листів.

– Ідіть, небоже.

Коли юнак вийшов і добряга міг сподіватися, що Шарль нічого не почує, заглибившись у своє писання, він похмуро глянув на дружину:

– Пані Гранде, те, про що ми маємо говорити, для вас – все одно що латина. Зараз пів на восьму, час уже на сідало. На добраніч, доню.

Він поцілував Ежені, і обидві жінки вийшли. Отоді й почалася сцена, в якій дядечко Гранде, більше ніж будь-коли в своєму житті, виявив набуті в стосунках із людьми хитрощі, за які ті, кого він найдошкульніше кусав, називали його старим собакою.

Якби шанолюбство сомюрського мера було спрямоване на досягнення вищих суспільних щаблів і сприятливі обставини привели його на конгреси, де вирішується доля цілих народів, і коли б він там явив свої дипломатичні здібності, якими обдарувало його користолюбство, – немає найменшого сумніву: він уславився б і приніс користь Франції. Однак можливо, що поза Сомюром добряга був би дуже жалюгідною постаттю. Мабуть, деякі уми, як і певні тварини, стають безплідні, коли їх переселити з рідного підсоння.

– Па… па… пане го… го… голово, ви ка… казали, що ба… банкрутство…

Затинання, яке добряга удавав уже віддавна і яке вважали за природжене, так само як глухоту, на яку він скаржився в дощову погоду, було на цей раз таким стомливим для обох Крюшо, що, слухаючи старого виноградаря, вони мимохіть морщилися, ніби силкуючись закінчити слова, в яких він плутався.

Тут, мабуть, доречно буде спинитися на історії затинання та глухоти Гранде. Ніхто в цілому Анжу не чув краще і не вмів вимовляти чіткіше анжуйською говіркою французькі слова, як хитрий виноградар. Колись, незважаючи на всю свою спритність, він попався на гачок одному євреєві, який під час переговорів прикладав руку трубочкою до вуха, ніби намагаючись краще чути, і так вдало затинався, підшукуючи слова, що Гранде, ставши жертвою власної людяності, почав підказувати лукавому євреєві слова й думки, які той, здавалося, підшукував, намагався докінчувати міркування єврея, говорити так, як мав говорити клятий єврей, тобто став зрештою цим євреєм, а не Гранде. Ця своєрідна боротьба закінчилася для бондаря в його комерційному житті угодою, про яку він міг пошкодувати. Та, зазнавши на ній грошового збитку, він морально добув добрий урок, плоди якого пожинав пізніше. Кінець кінцем добряга благословляв єврея, що навчив його мистецтву виводити з терпіння свого комерційного противника, примушуючи того висловлювати чужу думку і весь час випускати з уваги свою власну. Але досі ще жодна справа не потребувала стільки глухоти, затинання та незрозумілих натяків, що ними Гранде обплутував свої думки. Передусім він не хотів брати на себе відповідальності за власні думки; крім того, він волів лишатися хазяїном свого слова, приховуючи свої справжні наміри.

– Па… пане де Бон… Бон… Бонфон…

Вдруге за три роки Гранде назвав Крюшо-племінника паном де Бонфон.

Голова міг подумати, що хитрий добряга обрав його зятем.

– Так… так от, ви… ви… ви ка… ка… казали, що і… іноді ба… ба… банкрутству мо… мо… можна за… запобігти…

– Втручанням самих комерційних судів. Це робиться мало не щодня, – сказав пан К. де Бонфон, ухопившись за думку дядечка Гранде, сподіваючись, що він її вгадав, і бажаючи шанобливо пояснити її старому. – Слухайте.

– Я с… с… слухаю, – покірно відповів добряга з лукавством школяра, який у думці сміється з учителя, вдаючи, ніби слухає його якнайуважніше.

– Коли людині статечній і поважній, яким, наприклад, був ваш покійний брат у Парижі…

– Мі… мій брат, так.

– Загрожує зруйнування…

– Це… це… на… називається зру… зру… зруйнуванням?

– Так. Коли банкрутство стає неминучим, комерційний суд, якому він підсудний (стежте уважно!), має право спеціальним рішенням призначити ліквідаторів для його торговельного дому. Ліквідувати підприємство – це не означає збанкрутувати, розумієте? Ставши банкрутом, людина зазнає безчестя; ліквідувавши справу, лишається чесною.

– Це ве… ве… велика різ… різниця, ко… коли це не ко… ко… ко… коштує до… дорожче… – сказав Гранде.

– Але ліквідацію можна провести навіть без комерційного суду, – сказав голова, збираючи понюшку табаки, – ви знаєте, як оголошується банкрутство?

– Ні, я про це ніколи не ду… ду… ду… думав, – відповів Гранде.

– По-перше, – вів далі чиновник, – поданням балансу до канцелярії суду, що робить сам комерсант або його представник з належними повноваженнями. По-друге, на вимогу кредиторів. Отже, якщо комерсант не подає балансу, якщо жоден із кредиторів не вимагає від суду рішення про оголошення згаданого комерсанта банкрутом, що тоді?

– Та… та… так, що… о ж са… са… саме?

– Тоді родина небіжчика, його представники, його прямі спадкоємці, сам комерсант, якщо він живий, чи його друзі, якщо він зник, проводять ліквідацію. Може, ви бажаєте ліквідувати справи вашого брата? – спитав голова.

– Ах, Гранде! – вигукнув нотар. – Як це було б добре! Почуття честі живе ще в глибині наших провінцій. Якби ви врятували своє ім’я, бо це ж ваше ім’я, ви були б людиною…

– Дуже шляхетною, – додав голова, уриваючи дядька.

– Бе… безперечно, – відповів старий виноградар, – мі… мій б… б… брат зва… зва… звався Гранде, та… так само, як і я. Це… це… це чи… чи… чиста пра… правда. Я… я… я не… не каж… кажу "ні". І… і… і… ця лі… лі… ліквідація мо… мо… могла б у вся… всякому разі, у в… в… всіх від… від… відношеннях бу… бути дуже ви… ви… вигідною для мого не… не… небожа, якого я лю… лю… люблю. Од… однак треба по… подумати. Я не зна… зна… знаю па… паризьких хи… хи… хитрунів. Адже я… я… ба… бачите, в Co… Co… Сомюрі! Мої ві… ві… відсадки, ка… а… канави, у ме… ме… мене свої ді… діла. Я ніколи не давав ве… ве… векселів. Що таке вексель? Я їх ба… ба… багато одержу… у… вав, але я ні… ніколи не під… під… підписував. Їх бе… бе… руть, їх дис… с… сконтують. Ось і в… в… все, що я… я… я… з… з… знаю. Я чу… чу… чув, що мо… мо… можна вику… ку… куповувати ве… ве… ве…

– Так, – сказав голова. – Векселі можна придбати на біржі по стільки-то за сотню. Розумієте?

Гранде склав руку трубочкою, підніс до вуха, і голова повторив свою думку.

– Але, – відповів винороб, – тр… р… треба ж їсти-пити при цьо… цьо… цьому? Я… я… в мо… мої роки н… не ро… ро… розуміюся н… на цьому всьому.