Ежені Гранде - Сторінка 22

Мої справи він влаштував розумно і сумлінно. У мене не лишилося боргів у Парижі, всі мої меблі вигідно продано, і він сповіщає, що за порадою одного капітана далекого плавання на три тисячі франків, які лишилися, придбав усякого краму, – європейських див, які дадуть добрий прибуток в Ост-Індії. Він послав мої паки в Нант, де вантажиться корабель на Яву. Через п’ять днів, Ежені, нам доведеться попрощатися, можливо, назавжди чи, в усякому разі, надовго. Мій крам і десять тисяч франків, що їх мені посилають двоє друзів, – це дуже мало для почину. Годі й думати повернутися раніше, ніж через кілька років. Люба моя кузино, не зв’язуйте свого життя з моїм; я можу загинути, а вам, можливо, нагодиться багатий чоловік…

– Ви мене любите? – спитала Ежені.

– О, так, друже, – відповів Шарль глибоким голосом, який свідчив про таку саму глибину почуття.

– Я чекатиму, Шарлю! Боже, батько біля вікна, – сказала вона, відстороняючи кузена, який був нахилився, щоб її поцілувати.

Вона втекла під арку воріт, Шарль пішов слідом; побачивши його, дівчина відійшла до сходів, відчинила двері в коридор; потім, не тямлячи, куди йде, опинилася біля комірчини Нанон, у найтемнішій частині коридору; тут Шарль, що йшов слідом, узяв її за руку, обняв і ніжно притиснув до себе. Ежені більше не опиралася, вона подарувала йому найчистіший, найсолодший і найсамовідданіший поцілунок.

– Люба Ежені, бути кузеном краще, ніж братом, він може одружитися з тобою, – сказав їй Шарль.

– Хай буде так! – вигукнула Нанон, відчиняючи двері своєї комірчини.

Закохані злякано втекли в залу, де Ежені знову взялася до роботи, а Шарль по молитовнику пані Гранде почав читати літанії Святій Діві.

– Отакої! – сказала Нанон, – Ми всі молимося.

Як тільки Шарль заявив, що від’їжджає, Гранде заметушився, аби показати, що він дуже заклопотаний долею небожа, – бондар був щедрий, коли це нічого йому не коштувало; він почав шукати пакувальника, але сказав, що той надто дорого править за свої ящики; йому заманулося будь-що зробити їх самому і використати на це старі дошки; він уставав на світанку, стругав, припасовував, вирівнював, збивав свої дранки і спорудив з них дуже добрі ящики, в які упакував усі Шарлеві речі; він узявся переправити їх судном по Луарі, застрахувати і в належний час надіслати до Нанта.

Після поцілунку в коридорі години летіли для Ежені страшенно швидко. Часом вона хотіла їхати разом із кузеном. Хто пережив пристрасть, яка поглинає людину найбільше і тривалість якої вкорочують вік, час, смертельні хвороби, ті чи ті фатальні умови людського життя, – той зрозуміє муки Ежені. Вона часто плакала, гуляючи в садку, тепер надто тісному для неї, так само як і двір, дім, місто; вона заздалегідь линула думками на широкі простори морів.

Нарешті настав переддень від’їзду.

Вранці, коли Гранде і Нанон у кімнаті не було, дорогоцінну скриньку з двома портретами урочисто поклали в єдину шухляду комоду, яка замикалася на ключ і в якій тепер лежав порожній гаманець. Перенесення цього скарбу не обійшлося без рясних сліз і поцілунків. Сховавши ключ на грудях, Ежені не наважилася заборонити Шарлю поцілувати це місце.

– Він тепер завжди буде тут, друже мій.

– Як і моє серце.

– Ах, Шарлю, це недобре, – сказала вона трохи невдоволено.

– Хіба ж ми не чоловік і жінка? – відповів він. – Ти дала мені слово, візьми ж і моє.

І з уст обох пролунало:

– Твій навіки!

– Твоя навіки!

На землі не бувало щирішої обіцянки, ніж ця: душевна чистота Ежені на мить освятила Шарлеве кохання.

Наступного дня сніданок був сумний. Навіть Нанон, якій Шарль подарував розшитого золотом халата і хрестика, заплакала, не криючись із своїми почуттями.

– Бідолашний любий паночок їде в море. Боже, спаси його!

О пів на одинадцяту вся сім’я пішла провести Шарля до нантського диліжанса. Нанон спустила з ланцюга собаку, замкнула двері й захотіла сама нести дорожній мішок Шарля. Усі торговці старого міста повиходили на поріг своїх крамничок, щоб побачити ці проводи, до яких на площі приєднався нотар Крюшо.

– Гляди не заплач, Ежені,– сказала мати.

– Ну, небоже, – мовив Гранде перед дверима заїзду, цілуючи Шарля в обидві щоки, – їдьте бідним, повертайтеся багатим, честь вашого батька буде збережена. За це відповідаю я, Гранде; і тоді від вас залежатиме…

– Ах, дядечку, ви пом’якшуєте гіркоту мого від’їзду. Це найкращий дарунок, який ви могли мені зробити.

Не розуміючи слів старого бондаря, якого він перебив, Шарль зросив задубіле дядькове обличчя слізьми вдячності, а Ежені щосили стискала руку і кузенові, й батькові. Тільки нотар усміхався, дивуючись хитрості Гранде, бо тільки він зрозумів добрягу. Четверо сомюрців, оточені кількома глядачами, лишалися біля диліжанса, поки він не рушив; потім, коли диліжанс зник на мосту і здалека долинав тільки стукіт коліс, виноградар сказав:

– Скатертю дорога!

На щастя, тільки нотар почув ці слова. Ежені з матір’ю підійшли до набережної, звідки видно було диліжанс, і махали білими хустинками, у відповідь Шарль теж замахав своєю хусточкою.

– Мамо, я б хотіла на одну мить стати всемогутньою, як Бог, – сказала Ежені, коли Шарлева хусточка зникла з очей.

Щоб не переривати ходу подій, які відбувались у родині Гранде, треба, забігаючи наперед, кинути погляд на операції, які добряга за посередництвом де Грассена провів у Парижі: через місяць після від’їзду банкіра Гранде був власником облігацій на сто тисяч ліврів державної ренти, купленої по вісімдесят франків за сто. Навіть відомості, отримані з рахункових книг після його смерті, не пролили світла на те, до яких хитрощів вдався пан Гранде, щоб обміняти готівку на самі облігації. Нотар Крюшо дотримувався тієї думки, що Нанон, сама про те не знаючи, була найпевнішою ширмою при перевезенні грошей. Тоді служниця була відсутня п’ять днів під приводом збирання якогось урожаю у Фруафоні, ніби добряга міг допустити, що у нього десь був непорядок. Що ж до справ фірми Гійома Гранде, то тут усі передбачення бондаря здійснилися.

Французький державний банк має, як усім відомо, найточніші відомості про багатства заможних людей у Парижі й департаментах. Імена де Грассена і Фелікса Гранде з Сомюра були там також відомі й користалися довірою, як і всі фінансові тузи, що спираються на великі незакладені землеволодіння. Тому прибуття сомюрського банкіра, – як переказували, для чесної ліквідації справ паризької фірми Гранде, – було досить, щоб урятувати тінь небіжчика-комерсанта від ганьби опротестування векселів. Печаті зняли в присутності кредиторів, і нотар почав за всіма правилами описувати майно. Незабаром де Грассен зібрав кредиторів, які одноголосно обрали ліквідаторами сомюрського банкіра та одну з найбільш зацікавлених осіб, главу багатої фірми, Франсуа Келлера; обом ліквідаторам було надано необхідні повноваження, щоб урятувати і честь родини, й інтереси кредиторів. Кредитоспроможність сомюрського Гранде, надія, що її він посіяв у серцях кредиторів за допомогою де Грассена, полегшили ведення переговорів, – серед кредиторів не знайшлося жодного, хто не погодився. Ніхто й не подумав провести свій борг по рахунку прибутків та збитків і кожен казав:

– Гранде з Сомюра заплатить!

Минуло шість місяців. Парижани повикупляли векселі покійного, які були в обігу, і зберігали їх у своїх бумажниках. Це було перше, чого хотів досягти бондар. Через дев’ять місяців після перших зборів ліквідатори виплатили кожному кредитору сорок сім за сто. Ця сума була виручена від проведеного з величезною точністю продажу цінних паперів, рухомого й нерухомого майна, взагалі всього того, що належало покійному Гійому Гранде. Ліквідація відзначалася бездоганною чесністю. Кредитори задоволено визнали гідну подиву і безсумнівну чесність родини Гранде. Коли минуло перше захоплення, вони захотіли отримати решту своїх грошей. Їм довелося написати Гранде колективного листа.

– Почекайте!.. – сказав колишній бондар, кидаючи листа в огонь. – Терпіння, голуб’ята!

У відповідь на пропозиції, які містилися в цьому листі, Гранде з Сомюра під приводом перевірки рахунків і уточнення стану ліквідації зажадав, щоб усі боргові зобов’язання щодо братової спадщини разом із розписками по вже проведених оплатах було здано на збереження до одного нотаря. Ця вимога натрапила на численні труднощі.

Взагалі кредитор – це різновидність маніяка. Сьогодні він готовий на полюбовну згоду, а завтра – непримиренний; мине ще трохи часу, і він знову утихомирюється. Сьогодні його дружина в доброму настрої, у найменшого прорізуються зубки, дома все спокійно – він не хоче втратити жодного су; назавтра пішов дощ, він не може вийти на вулицю, у нього сумний настрій, він згоден на все, аби швидше закінчити справу; післязавтра – він вимагає гарантій; на кінець місяця цей кат загрожує передати векселі на стягнення. Кредитор схожий на того горобця, якому на хвіст пропонують насипати солі; однак кредитор сам переносить цей образ на боргове зобов’язання, по якому він нічого не може отримати.

Гранде добре вивчив усі коливання настроїв кредиторів. Його розрахунки цілком виправдались на кредиторах брата. Одні розсердилися і рішуче відмовились віддавати векселі на збереження.

– Так! Усе йде гаразд, – потирав руки Гранде, читаючи листи де Грассена з цього приводу.

Інші погоджувалися здати векселі, але з умовою, що за ними будуть належним чином забезпечені всі їхні права, в тому числі навіть право на оголошення банкрутства. Знову листування, внаслідок якого сомюрський Гранде погодився на всі поступки, яких від нього вимагали. Посилаючись на цю поступливість, несперечливі кредитори умовили непоступливих. Векселі було здано на збереження, хоч і не обійшлося без суперечок.

– Цей добряга, – казали кредитори де Грассену, – знущається з вас і з нас.

Через рік і одинадцять місяців після смерті Гійома Гранде багато комерсантів, захоплені діловим паризьким життям, забули про недоплати Гранде або згадували про них тільки, щоб сказати собі:

– Я починаю думати, що сорок сім процентів, – це все, що можна із сомюрця вичавити.

Бондар розраховував на силу часу, що його він називав "добрим хлопцем". Наприкінці третього року де Грассен написав Гранде, що добився від кредиторів згоди повернути йому векселі з умовою, що він сплатить їм ще десять процентів із суми боргу фірми Гранде – два мільйони чотириста тисяч франків, – яка ще лишалася.