Ежені Гранде - Сторінка 24

Сніданок буде добрий, жіночко. Де Грассен прислав мені паштет з гусячої печінки з трюфелями! Піду заберу його в конторі диліжансів. Він, мабуть, прислав разом із паштетом і подвійний наполеондор для Ежені,– прошепотів бондар їй на вухо. – У мене, жіночко, нема більше золота. Було ще кілька старих монет, – тобі я можу про це сказати, – та довелося пустити їх в діло.

І, заради урочистого дня, він поцілував жінку в лоб.

– Ежені,– добродушно гукнула мати, коли Гранде пішов. – Я не знаю, з якої ноги батько сьогодні встав, але він у предоброму гуморі. Нічого, якось викрутимось.

– Що це з хазяїном? – спитала Нанон, входячи до хазяйки, щоб затопити. – Спершу він мені сказав: "Добридень, з Новим роком, дурепо! Іди затопи в хазяйки, їй холодно". Я просто остовпіла, коли побачила, що він простягає мені руку з шестифранковою монетою, майже не стертою. Ось подивіться, пані. О, він добрий чоловік. Справжній чоловік, що й казати. Інші – що старіші, то гіркіші, а він стає все солодший, ніби смородинівка, і все добріший. Прехороший, предобрий чоловік…

Причиною таких веселощів був повний успіх спекуляцій пана Гранде. Пан де Грассен відрахував суму, яку Гранде був йому винен за дисконтування голландських векселів на сто п’ятдесят тисяч франків, і позичку, яку він дав Гранде, щоб було досить грошей для придбання державної ренти на сто тисяч ліврів, після чого послав бондареві з поштовим диліжансом тридцять тисяч франків монетами по одному екю, що лишилися від належних старому процентів за півріччя, і сповістив його про підвищення курсу державної ренти. Цей курс становив тоді вісімдесят дев’ять процентів, а наприкінці січня найзначніші капіталісти платили дев’яносто два. За два місяці Гранде нажив на своїх капіталах дванадцять процентів, віддав борг де Грассену і надалі мав отримувати п’ятдесят тисяч франків щопівроку, без сплати податків та відшкодувань. Він нарешті збагнув, що таке державна рента – вміщення капіталу, до якого провінціали відчувають непереборну огиду, і бачив себе через п’ять років власником шести мільйонів – капіталу, збільшеного без особливого клопоту. В поєднанні з вартістю його земельних володінь цей капітал мав становити величезне багатство. Шість франків, подаровані Нанон, були, можливо, платою за надзвичайну послугу, що її служниця, сама того не знаючи, зробила хазяїнові.

– Еге-ге! Куди це дядечко Гранде зібрався, що так раненько біжить, мов на пожежу? – говорили торговці, відчиняючи свої крамнички.

Потім вони побачили, як він повертався з набережної в супроводі розсильного контори диліжансів, що віз на тачці повні мішки.

– Струмок тече в річку, а гроші – до добряги, – промовив один.

– Вони течуть до нього з Парижа, з Фруафона, з Голландії,– додав другий.

– В решті решт він купить увесь Сомюр! – вигукнув третій.

– Він і холоду не боїться, завжди справами зайнятий, – дорікнула чоловікові якась жінка.

– Гей, пане Гранде, – звернувся до нього торговець сукном, його найближчий сусіда, – може, оті гроші вам завдають клопоту, то я вас можу виручити.

– Ото! Це мідяки, – відповів виноградар.

– Срібні,– стиха буркнув розсильний.

– Коли хочеш, щоб я тобі віддячив, то заткни пельку, – сказав добряга розсильному, відчиняючи двері.

"Ач, стара лисиця, а я гадав, що він глухий, – подумав розсильний, – виходить – коли холодно, він чує добре".

– Ось тобі двадцять су на новорічні обнови і – не базікай! А тепер іди собі! – сказав йому Гранде. – Нанон привезе тобі тачку. Нанон, а мої вітрогонки на обідню пішли?

– Так, пане.

– Ну, то хутко! До роботи! – гукнув він, навантажуючи її мішками.

В одну мить гроші було перенесено в його кімнату, і старий там замкнувся.

– Коли сніданок буде готовий, постукаєш мені в стіну. Тачку відвези до контори.

Снідати сіли тільки о десятій.

– А може, батько не зажадає, щоб ти показувала йому золото, – звернулася пані Гранде до дочки, коли вони повернулися з обідні.– У всякому разі, удавай, що ти страшенно змерзла. До дня твого народження ми матимемо час поповнити твій гаманець.

Гранде спускався зі сходів, міркуючи про те, як швидше перетворити свої паризькі екю в чисте золото, і про те, як чудово вдалася його спекуляція з державною рентою. Він вирішив і далі вкладати свої прибутки в державну ренту, аж доки курс її не досягне ста франків. Міркування, згубні для Ежені. Як тільки він увійшов, обидві жінки побажали йому щасливого Нового року, дочка – обнявши за шию та цілуючи його, а пані Гранде – статечно й гідно.

– Ах, дитино моя, – сказав він і поцілував доньку в обидві щоки, – бачиш, я для тебе працюю!.. Я зичу тобі щастя. А для щастя потрібні гроші. Без грошей – дзуськи! Ось тобі новенький наполеондор, я його виписав із Парижа. Хай йому чорт, у нас тут нема ні крихти золота. Тільки ти й маєш золото. Покажи мені своє золото, доню.

– Ой, і холодно ж… Давайте снідати, – запропонувала Ежені.

– Ну гаразд, потім покажеш, добре? Це нам усім допоможе перетравити їжу. Товстун де Грассен таки прислав нам оце, – додав він. – Їжте, діти мої, нам воно нічого не коштує. Молодець де Грассен, я задоволений ним. Цей телепень робить послугу Шарлеві, та ще й задаром. Він дуже добре влаштовує справи покійного бідолахи Гранде. У-у! – промовив він після паузи, з повним ротом. – Смачно! Покуштуй, жіночко! Два дні будеш сита.

– Мені не хочеться їсти. Я нездужаю, ти добре знаєш.

– Та чого там! Можеш наїстися, живіт не лусне; ти з роду ла Бертельєр, жінка міцна. Ти трошечки пожовтіла, але я люблю жовте.

Мабуть, приречений на ганебну прилюдну смерть не жде її з таким жахом, як пані Гранде з дочкою ждали подій, якими мав закінчитися цей сімейний сніданок. Чим веселіше балакав і їв старий виноградар, тим дужче стискалися серця в обох жінок. У дочки, однак, була опора: вона черпала сили в коханні.

"Для нього, для нього, – казала вона сама собі,– я готова вмерти тисячу разів!"

Думаючи так, вона кидала на матір погляди, сповнені палкої мужності.

– Прибери все це, – велів Гранде Нанон близько одинадцятої години, коли закінчили сніданок, – а стола не руш. Тут зручніше буде оглянути твій маленький скарб, – додав він, дивлячись на Ежені.– Та хіба він маленький! Ні, немаленький, даю слово. У тебе п’ять тисяч дев’ятсот п’ятдесят дев’ять франків золотом, та ще сорок я дав тобі сьогодні вранці, без одного шість тисяч франків. Ну, гаразд, я сам подарую тобі цей франк для кругленької суми, бо бачиш, доню… А ти, Нанон, чого вуха розвісила? Йди звідси та берись до роботи! – гримнув добряга.

Нанон зникла.

– Слухай, Ежені, ти повинна віддати мені своє золото. Ти ж, донечко, не відмовиш своєму татові?

Обидві жінки мовчали.

– У мене більше нема золота. Було, а тепер нема. Я поверну тобі твої шість тисяч франків у ліврах, і ти їх вмістиш так, як я тобі скажу. Не турбуйся про весільну дюжину. Коли я віддаватиму тебе заміж, а це не за горами, я знайду нареченого, що зможе тобі піднести таку дюжину, яка в провінції ніколи нікому й не снилася. Слухай же, донечко. Ти маєш чудову нагоду вкласти свої шість тисяч франків у державну ренту, і ти щопівроку матимеш близько двохсот франків прибутку – без податків, відшкодувань, градобою, морозу, повені й усього того, що з’їдає прибутки. Тобі, може, шкода розлучатись із своїм золотом, донечко? Нічого, неси його сюди. Я тобі знов назбираю золотих монет – голландських, португальських, рупій Великого Могола, генуезьких; разом з тими, які я тобі даруватиму в день народження, ти за три роки знову збереш половину свого гарненького невеличкого золотого скарбу. Що скажеш, донечко? Ну, підніми носика. Іди ж принеси його, любчика. Ти мала б мені очі цілувати за те, що я відкриваю тобі таємниці й секрети життя і смерті цих екю. А й справді, екю живуть і ворушаться, як люди: йдуть, повертаються, працюють, розмножуються.

Ежені підвелася, та, ступивши кілька кроків до дверей, різко обернулася, глянула батькові в очі і сказала:

– У мене більше немає золота.

– У тебе більше немає золота? – скрикнув Гранде, підскакуючи, як кінь, що почув гарматний постріл за десять кроків.

– Так, нема.

– Ти жартуєш, Ежені!

– Ні.

– Клянусь різаком мого батька!

Коли бондар вимовляв ці слова, підлога тремтіла.

– Милосердний Боже! Як пані зблідла! – скрикнула Нанон.

– Гранде, твій гнів мене вб’є,– промовила бідна жінка.

– Та-та-та-та! Ти не з таких, у вашій сім’ї всі живучі, і ніяка смерть вас не бере! Ежені, куди ви поділи своє золото? – закричав він, кидаючись до дочки.

– Батьку, – відповіла Ежені, стоячи навколішки біля пані Гранде, – мамі дуже погано… прошу… не вбивайте її.

Гранде злякала блідість, що розлилася по обличчю його дружини, перед тим такому жовтому.

– Нанон, допоможіть мені лягти, – сказала мати ледь чутно. – Я вмираю…

Нанон зразу ж узяла хазяйку під руку, те саме зробила й Ежені; з великими труднощами їм удалося відвести її в кімнату, бо вона непритомніла на кожному східці. Гранде зостався сам. Та за кілька хвилин він зайшов угору до половини сходів і гукнув:

– Ежені, коли мати ляже, зійдіть униз!

– Добре, батьку.

Заспокоївши матір, вона не забарилася прийти.

– Дочко, – звернувся до неї Гранде, – зараз же скажи мені, де твій скарб.

– Батьку, якщо ви робите мені подарунки, якими я не можу вільно розпоряджатися, то заберіть їх назад, – холодно відповіла Ежені і, взявши наполеондор, подала його батькові.

Гранде жваво схопив наполеондор і опустив його в жилетну кишеню.

– Можеш бути певна, я більше не дам тобі нічого! Ні от стілечки! – сказав він, цокнувши нігтем великого пальця об передні зуби. – Так ви зневажаєте свого батька? Ви йому не довіряєте? Виходить, ви не знаєте, що таке батько… Якщо він не все для вас, значить, він – ніщо. Де ваше золото?

– Батьку, я вас люблю і шаную, хоч ви й гніваєтеся на мене; та насмілюсь вам нагадати: мені двадцять три роки. Ви досить часто казали про моє повноліття, щоб я це затямила. Я зробила зі своїми грішми те, що захотіла, і можете бути спокійні, вони вміщені добре…

– Де?

– Це непорушна таємниця, – відповіла вона. – Хіба у вас немає своїх таємниць?

– Я ж господар дому! В мене можуть бути свої таємниці!

– Так, а це – моя таємниця.

– Мабуть, то лиха справа, коли ви не можете сказати про неї батькові, мадмуазель Гранде.

– Справа прекрасна.