Ежені Гранде - Сторінка 27

Ви ж не збираєтесь позбавити її спадщини? Та щоб дістати від неї таке зречення, не будьте з нею жорстокі. Те, що я вам кажу, друже, не в моїх інтересах. Чим живе нотар?.. Ліквідаціями, описами, продажами, поділами…

– Побачимо, побачимо! Годі про це, Крюшо. Ви мені вивертаєте все нутро. Отримали золото?

– Ні, але в мене є кілька старих луїдорів, штук десять, я їх вам віддам. Друже мій, помиріться з Ежені! Ви ж подумайте, весь Сомюр кидає у вас каміння.

– Негідники!

– А рента по дев’яносто дев’ять. Будьте ж задоволені хоч раз у житті.

– По дев’яносто дев’ять, Крюшо?

– Так.

– Еге! Дев’яносто дев’ять! – казав добряга, проводжаючи старого нотаря до хвіртки.

Потім, надто схвильований тим, що він почув, прийшов до дружини і сказав їй:

– Ну, мати, можеш провести день із дочкою, я їду до Фруафона. Будьте обидві любесенькі. Сьогодні день нашого весілля, жіночко. Ось тобі десять екю на переносний вівтар до свята Тіла Господнього. Ти вже давненько хочеш його мати, зроби ж собі приємність. Розважайтеся, веселіться, бувайте здоровенькі! Хай живе радість!

Він кинув десять екю по шість франків на постіль дружини, взяв її за голову і поцілував у лоб:

– Тобі краще, хороша моя жіночко, правда?

– Як ви можете думати, щоб прийняти в дім всепрощаючого Бога, вигнавши дочку з свого серця? – занепокоєно сказала вона.

– Та-та-та-та! – мовив Гранде ніжним голосом. – Побачимо.

– Милосердний Боже! Ежені! – закричала мати, червоніючи від радощів. – Іди поцілуй батька, він тебе прощає!

Але Гранде вже не було. Він прожогом біг на свій виноградник, щоб дати лад переплутаним думкам. Гранде йшов сімдесят шостий рік. За останні два роки скнарість його особливо зросла, як зростають усі давні людські пристрасті. Це підтверджується спостереженням щодо скнар, марнолюбців і всіх тих, чиє життя присвячене одній ідеї; він із особливою силою зосередив своє почуття на символі своєї пристрасті. Бачити золото, володіти золотом – стало його манією. Разом із скупістю в ньому посилився дух деспотизму. Позбутися права після смерті дружини розпоряджатися навіть найменшою часткою свого багатства, – це здалося йому річчю протиприродною. Розкрити перед дочкою розміри свого багатства, зробити опис усього рухомого й нерухомого майна, щоб продавати його з торгів?

– Це все одно що перерізати собі горлянку, – голосно сказав він, зупинившись серед винограднику і дивлячись на лози.

Нарешті він угамувався і повернувся до обіду в Сомюр, надумавши поступитися Ежені, приголубити її, піддобритися до неї, щоб мати змогу померти володарем, до останнього подиху не випускаючи з рук влади над своїми мільйонами.

В ту хвилину, коли старий, що випадково захопив свій ключ від дому, по-вовчому крався по сходах до дружининої кімнати, Ежені принесла і поклала на материне ліжко чудовий несесер. Коли Гранде не було, обидві жінки тішилися тим, що відшукували риси Шарля в портреті його матері.

– Точнісінько його лоб і рот! – сказала Ежені, і саме в цю мить виноградар відчинив двері.

Побачивши погляд, кинутий чоловіком на золото, пані Гранде скрикнула:

– Боже єдиний, змилосердься над нами!

Добряга метнувся до несесера, як тигр стрибає на сплячу дитину.

– Що це таке? – спитав він, хапаючи скриньку і підходячи до вікна. – Щире золото! Золото! – вигукнув він. – Багато золота! Фунтів два важить. Ага! Шарль дав це тобі за твої чудові монети, так? Чом же ти мені не сказала? Гарне діло, донечко! Ти моя дочка, пізнаю тебе.

Ежені тремтіла всім тілом.

– Це належить Шарлю, правда? – допитувався добряга.

– Так, батьку, це не моє. Цю річ довірено мені, і я маю свято зберігати її.

– Та-та-та-та! Він забрав твоє багатство, і твій скарб треба поновити.

– Батьку!

Добряга хотів узяти ніж, щоб здерти пластинку золота, і йому довелося поставити несесер на стілець. Ежені кинулася, щоб його схопити, але бондар не спускав з ока і дочку, і скриньку, він так сильно відштовхнув її, що вона впала на материне ліжко.

– Чоловіче! Чоловіче! – благала мати, підводячись на ліжку.

Гранде вийняв ніж і хотів сколупнути золото.

– Батьку! – закричала Ежені і, впавши навколішки, поповзла до нього, простягаючи руки. – Батьку, заклинаю вас усіма святими й Пречистою Дівою, ради самого Христа, якого розп’яли, ради вашого вічного спасіння, батечку, ради мого життя, – не чіпайте цього! Цей несесер не мій і не ваш; він належить нещасному кузенові, який довірив його мені, і я повинна повернути цю річ незайманою.

– Нащо ж ти розглядала цю річ, якщо він дав її тобі на збереження? Дивитися – це ще гірше, ніж торкатись.

– Батьку, не ламайте її, ви мене збезчестите! Чуєте, батьку!

– Чоловіче, зглянься! – умовляла мати.

– Батьку! – закричала Ежені так голосно, що прибігла злякана Нанон.

Ежені кинулася до ножа, який лежав під рукою, і вхопила його.

– Ну, і що ж далі? – спокійно спитав Гранде і холодно посміхнувся.

– Чоловіче, чоловіче, ви мене вбиваєте! – скрикнула мати.

– Батьку, якщо ваш ніж торкнеться хоч крихти цього золота, я заріжу себе ось цим. Ви вже довели мою матір до смертельної недуги, ви вб’єте ще й свою дочку. Ну що ж, тепер – рана за рану!

Гранде тримав ніж над несесером і нерішуче дивився на дочку.

– Невже ти здатна на це, Ежені? – вимовив він.

– Так, здатна, – відповіла мати.

– Вона зробить, як сказала! – вигукнула Нанон. – Будьте ж розважливі, пане, хоч раз у житті.

Якусь мить бондар поглядав то на золото, то на дочку. Пані Гранде знепритомніла.

– От бачите, ласкавий пане, пані вмирають! – скрикнула Нанон.

– Стій, донечко, не будемо сваритись через цю скриньку. Бери її! – вигукнув бондар і кинув несесер на ліжко. – А ти, Нанон, іди поклич пана Бержерена. Ну, матусю, – промовив він, цілуючи руку дружини. – Це все пусте, заспокойся, ми помирилися. Правда, донечко? Досить сухого хліба, ти їстимеш усе, що захочеш… А! Вона розплющує очі. Ну, мати, матусю, ненечко, годі! Ось бачиш, я цілую Ежені. Вона любить кузена, вона з ним одружиться, якщо захоче, вона збереже йому скриньку. Тільки ти живи довго, бідна моя жіночко. Ну ж, усміхнися! Послухай, у тебе буде найкращий вівтар у Сомюрі.

– О Боже! Як ви можете так поводитися з дружиною і дочкою! – ледве чутно мовила пані Гранде.

– Я більше не буду, не буду! – заволав бондар. – Ось побачиш, бідна моя жіночко.

Він кинувся до кабінету, приніс звідти жменю золотих луїдорів і розсипав по ліжку.

– Бери, Ежені, бери, жінко, ось вам! – сказав він, перебираючи луїдори. – Ну, жіночко, веселіше, поправляйся, тепер ні тобі, ні Ежені нічого не бракуватиме. Ось сто луїдорів для неї. Ти ж цих уже не віддаси, Ежені, правда?

Пані Гранде та її дочка здивовано перезирнулися.

– Заберіть їх, батьку, нам потрібна тільки ваша ласка.

– Ну, гаразд, хай буде так, – сказав він, ховаючи луїдори в кишеню. – Давайте жити приязно. Ми всі збиратимемось у залі обідати, грати в лото по два су щовечора. Веселіться. Так, жіночко?

– Ах, я б охоче, коли вам це приємно, – сказала вмируща. – Та не здужаю підвестися.

– Бідна матінко, – сказав бондар. – Ти не можеш собі уявити, як я тебе люблю. І тебе, доню!

Він міцно обняв і поцілував її.

– О, як це приємно, поцілувати дочку після сварки! Доню моя!.. Ось бачиш, матусю, ми тепер – одно ціле. Іди ж заховай це, – сказав він Ежені, вказуючи на скриньку. – Іди, не бійся. Я ніколи більше і не згадаю про неї.

Незабаром прибув пан Бержерен, славетний сомюрський лікар. Закінчивши огляд, він сказав Гранде, що його дружина тяжко хвора, однак повний душевний спокій, відповідна дієта і старанний догляд можуть відстрочити її смерть до кінця осені.

– Це дорого коштуватиме? – спитав добряга. – Потрібні будуть ліки?

– Мало ліків, але багато піклування, – відповів лікар, не стримавши посмішки.

– Одне слово, пане Бержерен, – відповів Гранде, – ви людина чесна, правда? Я покладаюся на вас; навідуйтеся до моєї дружини стільки, скільки вважаєте за потрібне. Збережіть мені мою добру жіночку; я дуже люблю її, хоч цього не видно, бо я все глибоко ховаю, і це крає мені душу. У мене горе. Горе прийшло до мене зі смертю мого брата, ради якого я витрачаю в Парижі такі гроші… І кінця-краю не видно. Прощавайте, пане. Якщо можна врятувати мою дружину, врятуйте її, хоча б це коштувало навіть сто, двісті франків.

Незважаючи на палке бажання Гранде бачити свою дружину здоровою, бо розподіл спадщини після неї був би для нього смертельним ударом, незважаючи на готовність при всякій нагоді виконати найдрібніші бажання матері й дочки, незважаючи на найніжніше піклування Ежені, пані Гранде швидко згасала. З кожним днем вона слабнула й марніла, як це буває, коли захворіє жінка її віку. Вона була тендітна, як осіннє листя на деревах. Небесне проміння осявало її, як те листя, пронизане і визолочене сонцем. Це була смерть, гідна її життя, смерть істинно християнська, – чи не означає це – прекрасна? У жовтні 1822 року з особливим блиском проявилися її чесноти, її ангельське терпіння і любов до дочки, – вона згасла, не прохопившись ні найменшою скаргою. Лагідна, чиста душею, вона переселялась на небо, не шкодуючи ні про що, турбуючись тільки про ніжну супутницю, яка лишалась тепер одна в холодному житті; її останні погляди, здавалося, віщували дочці незліченні лиха. Думка про те, що вона лишає це ягнятко, сніжно-біле, як і вона, саму серед себелюбного світу, який хотів зірвати руно її скарбів, примушувала трепетати материнське серце.

– Дитино моя, – сказала вона дочці, вмираючи, – щастя тільки на небі, ти колись це зрозумієш.

Другого дня після смерті матері Ежені відчула нові зв’язки з домом, де вона народилася, стільки перестраждала, де тільки-но померла її мати. Вона не могла без сліз дивитися на вікно в залі, на стілець із підставками, їй здавалося, що раніше вона не знала душі свого старого батька, який так ніжно тепер піклується про неї, він подавав їй руку, щоб провести вниз до сніданку, цілими годинами дивився на неї майже добрими очима, – словом, він так її голубив, ніби вона була із золота. Старий бондар так мало був схожий на самого себе, так тремтів перед дочкою, що Нанон і крюшотинці, свідки його слабості, приписали все це похилому вікові і побоювалися навіть, чи сповна він розуму; та його поведінка з’ясувалася того дня, коли родина наділа жалобу, після обіду, до якого було запрошено і нотаря Крюшо, єдину особу, що знала таємницю свого клієнта.

– Люба моя дитино, – сказав батечко Ежені, коли посуд зі столу було прибрано і двері старанно зачинено. – Ось тепер ти спадкоємиця матері, і нам треба уладнати деякі дрібні справи, що стосуються нас обох.