Ежені Гранде - Сторінка 30

Він згадував тільки садок, огороджений старими мурами, бо там почалася його доля, сповнена небезпек: там він зрікся своїх родичів: дядько його був старий собака, який видурив у нього коштовності; Ежені займала місце не в його серці чи в думках, а тільки в справах, як кредитор, якому він заборгував шість тисяч франків. Така поведінка й такі погляди пояснюють мовчання Шарля Гранде. В Ост-Індії, в Сен-Тома, на африканському узбережжі, в Лісабоні й у Сполучених Штатах спекулянт, щоб не компрометувати своє ім’я, прибрав псевдонім – Сефер. Карл Сефер міг безпечно з’являтися скрізь – невтомний, відважний, ненажерливий, людина, яка, вирішивши розбагатіти quibuscumque viis[27], поспішає покінчити з мерзенними ділами, щоб потім до кінця своїх днів лишатися чесною. За такої системи збагачення його було швидким і блискучим.

І ось 1827 року він повертався в Бордо на гарному бригу "Марія-Кароліна", який належав роялістському торговельному домові. У нього було на мільйон дев’ятсот тисяч франків золотого піску в трьох добре окутих бочках; він розраховував, обернувши цей пісок у гроші, нажити в Парижі на ньому ще сім-вісім процентів. На тому самому бригові перебував камергер двору його величності короля Карла X, пан д’Обріон, добрий дідок, який свого часу нерозважливо одружився з молодою красунею. Всі його маєтки були на островах Індійського океану. Щоб розплатитися за марнотратство пані д’Обріон, він їздив продавати свої володіння. Пан і пані д’Обріон, із старовинного роду д’Обріон де Бюш (останній капталь[28] якого помер до 1789 року), мали тільки двадцять тисяч ліврів ренти; у них була дочка, дуже негарна, яку мати хотіла видати заміж без посагу, бо своїх прибутків їй ледве вистачало, щоб жити у Парижі. Успіх у такій справі здавався сумнівним усім світським людям, хоч вони й не відмовляють модним дамам у спритності. І сама пані д’Обріон, дивлячись на дочку, майже втрачала надію, що пощастить накинути її комусь, навіть людині, схибленій на родовитості. Мадмуазель д’Обріон була довготелеса, як жук-усач, худа, хирлява, з презирливим ротом, над яким звисав надто довгий ніс, товстий на кінці, звичайно жовтуватий, але зовсім червоний після їжі, особливо неприємний саме на блідому нудьгуючому лиці. Одне слово, вона була саме така, якої могла бажати тридцятивосьмирічна мати, ще гарна і з претензіями подобатися. Однак, на противагу таким вадам, маркіза д’Обріон надала дочці дуже вишуканого вигляду, навчила її користуватися косметикою, щоб ніс хоч деякий час зберігав помірний колір, зі смаком одягатися, прищепила їй добрі манери, показала, як кидати меланхолійні погляди, щоб зацікавити чоловіка і примусити його вірити, що він зустрів янгола, якого так довго марно шукав; вона ознайомила дочку з тим, як виставляти ніжку, примушуючи милуватися її мініатюрністю саме в ту мить, коли ніс має зухвалість червоніти; словом, вона домоглася від дочки цілком задовільних успіхів. За допомогою широких рукавів, обманних корсажів, пишних і старанно оздоблених суконь та міцно затягнутого корсету вона досягла такої ілюзії жіночих принад, що, для науки матерям, їй слід було б усе це виставити в особливому музеї.

Шарль зблизився з панею д’Обріон, яка виявила бажання наблизити його до себе. Дехто навіть твердить, що за час плавання вродлива пані д’Обріон не гребувала нічим, аби полонити такого багатого зятя. Прибувши в червні 1827 року в Бордо, пан, пані і мадмуазель д’Обріон та Шарль спинилися в одному готелі і разом виїхали до Парижа. Особняк д’Обріонів було закладено й перезакладено. Шарль мав його викупити. Мати вже говорила про те, яким щастям буде для неї віддати перший поверх зятеві й дочці. Не поділяючи пересудів пана д’Обріона щодо родовитості, вона пообіцяла Шарлеві Гранде домогтися від лагідного Карла X королівського указу про присвоєння йому, Шарлю Гранде, прізвища д’Обріон, герба цього роду і, за умови створення майорату з тридцятьма шістьма тисячами ліврів прибутку, права наслідувати після Обріона титул капталя де Бюш і маркіза д’Обріон. Об’єднавши їхні багатства, живучи в добрій згоді і здобувши синекуру, можна було б довести прибутки особняка д’Обріон більше як до ста тисяч ліврів.

– Маючи сто тисяч ліврів прибутку, титул, родину, – буваючи при дворі, я доб’юся для вас звання камер-юнкера, – можна досягти всього, чого заманеться, – казала вона Шарлеві.– Ви зможете, на свій розсуд, стати доповідачем у державній раді, префектом, секретарем посольства, послом. Карл X дуже любить д’Обріона, вони з дитинства знайомі.

Сп’янілий від честолюбства, Шарль під час плавання плекав усі ці, пробуджені удаваними щиросердими зізнаннями мрії, які спрямовувала вміла рука хитрої жінки. Вважаючи, що батькові справи влаштував дядько, він уже бачив, як кине якір у Сен-Жерменському передмісті, куди всі тоді прагнули потрапити, і де під захистом сизоносої мадмуазель Матильди він раптом з’явився б графом д’Обріон, як панове Дре з’явилися свого часу з титулом Брезе. Засліплений процвітанням Реставрації, яка в дні його від’їзду була ще дуже хистка, охоплений ще палкішим прагненням до аристократії, він і в Парижі перебував у тому самому сп’янінні, яке почалося на кораблі; Шарль поклав собі зробити все, щоб досягти того високого становища, можливість якого намалювала перед ним його себелюбна теща. І кузина стала для нього тільки якоюсь крапкою в просторі цієї блискучої перспективи. Він знов зустрівся з Аннетою. Як світська жінка, Аннета гаряче радила своєму колишньому другові погодитися на цей шлюб, обіцяючи свою підтримку в усіх його честолюбних намірах. Аннета була в захваті, що Шарль одружиться з негарною й нудною панною; перебування в Ост-Індії зробило його дуже звабливим: він став смаглявіший, у нього з’явилися рішучі, сміливі манери, як у людини, звиклої діяти відважно, панувати, мати успіх. Шарль став вільніше дихати в Парижі, відчувши, що тут він зможе грати певну роль.

Де Грассен, дізнавшись про його приїзд, майбутнє одруження і багатство, прийшов до нього переговорити про триста тисяч франків, якими він міг розплатитися за борги свого батька. Банкір застав Шарля за розмовою з ювеліром, що приніс рисунки коштовностей, замовлених для шлюбного подарунка мадмуазель д’Обріон. Хоч Шарль і привіз із Ост-Індії чудові діаманти, оправа до них, столове срібло та великі й дрібні вироби для молодого подружжя мали коштувати понад двісті тисяч франків. Шарль не впізнав де Грассена і прийняв його із зухвалістю молодого світського лева, який, перебуваючи в Ост-Індії, убив чотирьох чоловік на дуелі. Пан де Грассен перед тим приходив уже тричі. Шарль холодно вислухав його, потім, не зрозумівши як слід, у чому річ, відповів.

– Справи мого батька – не моє діло. Я вам вдячний, пане, за ті турботи, які ви побажали взяти на себе і з яких мені не доведеться скористатися. Я не для того в поті чола заробив близько двох мільйонів, щоб кинути їх кредиторам мого батька.

– А що, коли вашого батька через кілька днів оголосять банкрутом?

– Пане, через кілька днів я зватимуся графом д’Обріон. Ви добре розумієте, що мене це ніяк не обходитиме. До того ж ви краще, ніж я, знаєте: якщо у людини сто тисяч ліврів ренти, її батька ніколи не оголосять банкрутом, – додав він, ввічливо виставляючи добродія де Грассена за двері.

На початку серпня того ж року Ежені сиділа на дерев’яній лавочці, де кузен колись клявся їй у вічному коханні і де вона тепер снідала в добру погоду. Цього свіжого, радісного ранку бідна дівчина перебирала в пам’яті значні й дрібні події свого кохання і ті нещастя, які сталися згодом. Сонце освітлювало мальовничу частину стіни, потріскану, напівзруйновану, яку примхлива спадкоємиця заборонила чіпати, хоч Корнуайє часто повторював дружині, що якогось чудового дня ця стіна когось привалить. Зненацька постукав листоноша і подав пані Корнуайє листа.

– Мадмуазель, лист! – вигукнула Нанон, прийшовши в садок.

Вона віддала його хазяйці, кажучи:

– Чи не той, якого ви чекаєте?

Ці слова пролунали в серці Ежені так само голосно, як вони насправді пролунали в стінах двору і в садку.

– Париж!.. Це від нього! Він повернувся.

Ежені зблідла і якусь мить не розкривала листа. Вона так хвилювалася, що не мала сили розпечатати і прочитати його. Дебела Нанон стояла, взявшись у боки, і радість на її смаглявому обличчі, здавалося, пробивалась, як дим крізь розколини скелі.

– Читайте ж, мадмуазель…

– Ах, Нанон, чом він повертається в Париж, коли він поїхав через Сомюр?

– Читайте, взнаєте.

Тремтячи, Ежені розпечатала листа. З нього випав чек на банківську контору пані де Грассен і Коре в Сомюрі. Нанон підняла його.

"Люба кузино…"

"Я для нього більше не Ежені", – подумала вона, і серце їй стислося.

"Ви…"

"Він казав мені – "ти"!"

Вона схрестила руки, не наважуючись читати далі, і на очі їй набігли сльози.

– Він умер? – спитала Нанон.

– Тоді б він не написав, – сказала Ежені.

Вона прочитала весь лист. Ось він:

"Люба кузино, ви, я гадаю, будете задоволені, дізнавшись про успіх моїх починань. Ви принесли мені щастя, я повернувся багатим, і я виконав поради дядечка; про смерть його і про смерть тітоньки я щойно дізнався від пана де Грассена. Смерть наших батьків річ природна, і ми повинні заступити їхнє місце. Сподіваюсь, ви вже втішилися. Ніщо не може опиратися часу, і я це відчуваю на собі. Так, люба кузино, на моє нещастя, пора ілюзій минула. Що поробиш? Подорожуючи по багатьох країнах, я думав про життя. Від’їжджаючи, я був дитиною, а повернувся дорослою людиною. Нині я думаю про безліч речей, про які я й гадки не мав колись. Ви вільні, кузино, я теж іще вільний; ніщо, здавалося б, не перешкоджає здійсненню наших юнацьких планів; але я маю надто відверту вдачу, щоб приховувати від вас стан моїх справ. Я не забув, що не належу собі: я завжди в роки довгих мандрів згадував дерев’яну лавочку…"

Ежені скочила з місця, ніби під нею був жар, і сіла на сходи, що вели у двір.

"… дерев’яну лавочку, де ми клялися вічно кохати одне одного; коридор, сіру залу, мою кімнату в мансарді і ніч, коли ви своєю ніжною увагою полегшили моє майбутнє. Так, ці спогади підтримували мою мужність, і я казав собі, що і ви все ще думаєте про мене, як я часто думав про вас в умовлену годину.