Флорентіна - Сторінка 2

А наступного ранку їй знов доводиться прощатися з бабунею і йти до школи.

Після школи вона вистрибом добирається додому, перед дверима довго шукає ключа, аж поки нарешті [242] знаходить, тоді відмикає двері, в кухні об щось спотикається й очима натрапляє на цидулку, де написано:

"Підсмаж собі троє яєчок, підігрій брюссельську капусту й картоплю, а тоді берися за уроки! Повернусь додому о сьомій. Цілую. Мама".

Нижче іноді буває дописано:

"Я теж. Твій старий".

Старий — це Флорентінин тато.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому Флорентіна щось собі задумує і в якому йдеться про кіновиробництво, правильне харчування та уроки

Тепер ви чимало знаєте про Флорентіну і трохи про бабуню. Та нічогісінько не знаєте про батьків. Що вдієш: їх важко застати вдома. Як і застанеш когось одного з них, то й то ненадовго. Скажу ясніше: батьки Флорентіни працюють на кіностудії.

Мама малює шрифти. Вона пише літери для титрів та імена акторів. Часом і її шрифти відіграють у фільмі свою маленьку роль. Скажімо, ви бачите на екрані колосисту ниву, а понад нивою з'являється раптом напис освітленими літерами, який сповіщає: "Літо 1860". Тоді ви довідуєтеся, що йдеться про літо 1860 року, літо, коли 120 років тому дозрівало жито. І для вас дуже важливо, що ви це знаєте. А написала це мама Флорентіни.

Старий (тобто її тато) — це людина, яка зняла для вас на плівку оту житню ниву, з сонцем на задньому плані й відблисками обабіч. Для фільму робота з камерою ще важливіша, ніж написання шрифтів. Тому тата Флорентіна бачить ще рідше, як маму. [243]

Але хіба фільм така важлива штука, щоб через неї маленькій дівчинці раз у раз лишатися самій? Це таке запитання, на яке могли б відповісти хіба що семеро найславетніших професорів, які мають гуртом щонайменше сорок дев'ять орденів.

Але через це запитання я хочу розказати вам одну пригоду з голубами.

Місто, в якому живе Флорентіна, має багато давніх церков з високими вежами і хтозна-скільки великих майданів з водограями й пам'ятниками.

А тому, що на вежах є бійниці, ніші й лазівки;

тому, що водограї та пам'ятники мають карнизи, крайки й виступи;

тому, що старенькі люди охоче кришать хліб на великих майданах,

тому в місті живе сила-силенна голубів.

Колись, у давнину їх було всього кілька тисяч. Та нині, в добу Флорентіни, їх тут розвелося з півмільйона — п'ятсот тисяч голубів! У кожному разі так запевняють муніципальні радники, які повинні це знати.

Раніше, коли голубів було всього кілька тисяч, птахи давали людям радість. Жила тоді одна старенька жінка, яка щодня випрохувала в пекарів крихти хліба й годувала ними голубів; усі знали цю жінку як Марію-Голубівну і дуже її любили, а муніципальні радники перегодом, як вона померла, спорудили їй прекрасний пам'ятник. Так і височіє Марія-Голубівна, годуючи птахів у маленькій чаші водограю, а навкруг її голови в'ється трійко голубів, трійко з роззявленими дзьобиками сидить у ногах, а з їхніх дзьобиків у чашу збігає тонкими цівками вода.

На той час, як муніципальні радники врочисто відкрили пам'ятник Марії-Голубівні, ті самі муніципальні радники поклали собі "покінчити з проблемою голубів, яких стає все більше й більше, шляхом гуманного зменшення їх". Чи знаєте ви, що це означає по-людському? [244]

Належало виловити й знищити стільки голубів, щоб із півмільйона їх лишилось кілька тисяч.

Муніципальні радники мали на це вагомі підстави; як захочеш, то на все знайдеш підставу. Їхні підстави були такі:

1) голуби заважають рухові;

2) голуби можуть розносити хвороби, небезпечні для папуг;

3) голуби псують своїм послідом стіни й покрівлі давніх церков та інших архітектурних споруд, а ремонт коштує великих грошей;

4) прогодувати 500000 голубів теж коштує містові великих грошей;

5) і взагалі у місті забагато голубів.

Коли муніципальні радники ґрунтовно обговорили ці підстави, вони зійшлися на тім, що найняли дванадцять досвідчених ловців голубів і спорядили їх довгими тичками, сітками й письмовими дозволами на лови. Так розпочалися великі голубині лови.

Це вчинилося якраз по обіді, коли бабуня Флорентіни вибралася в гості до приятельки, а батьки були на кіностудії.

Після школи дівчинка розігріла каструлю горохового супу, а на десерт ум'яла двоє суничних тістечок, які знайшла в холодильнику. А тоді сіла до уроків, заразом лускаючи горіхи, поглядаючи у вікно й лоскочучи ногами кицьку Нявку.

Можна собі уявити, як було пороблено ті уроки. Так само можна собі уявити, що так їсти, як Флорентіна, не найкорисніше для здоров'я.

Видно, Флорентіна й сама це розуміє. У її зібранні творів на пакувальному папері є вірш на цю тему, який вона, либонь, десь переписала. На жаль, ім'я поета надряпано під ним дуже нечітко. Може, його звати Баль, Буль, Бель або ж Боль.

Але вірш написаний розбірливо. Ось він: [245]

ХЛІБ ДИТИНСТВА

Дитині хліб — відрада,

а суп — то й повсякчас.

Усе вминає радо,

коли є вдома тато

і мама біля нас.

Коли ж обід смакують

на самоті отак,-

то все хапцем ковтають,

одне на мислі мають —

напхати живота.

Ногою дражнять кицю,

вминаючи обід.

Встигають просвітиться —

газету подивиться.

А так чинить не слід!

Дитина й хлібу рада,

смакує залюбки.

Не треба мармеладу

чи навіть шоколаду,

як поруч ви, батьки!

Вірш свідчить, що Флорентіна добре знає, як слід харчуватися. На превеликий жаль, вона не показує його своїм батькам, може, вони б тоді стали трохи інакшими.

У кожному разі, того дня, про який іде мова, Флорентіна попоїла не так, як годиться, а поковтала все хапцем. За одним махом упоралася і з уроками, і з обідом. Потім замкнула квартиру, на сходах зчинила гармидер, наче там був цілий гурт дівчат, а тоді погукала свою товаришку Боббі.

Та Боббі розфарбовувала скриньку своїй бабусі на іменини. Тож Флорентіна тиняється тепер вулицями великого міста зовсім сама. [246]

У якійсь вуличці вона натрапляє на підвальне вікно з запорошеними шибками, де пальцем малює двоє поросяток. А тоді в неї на очах зіткнулися машина й мотоцикліст.

Флорентіна страшенно злякалася, бо мотоцикліст, білий, мов крейда, не зводиться на ноги, а лежить посеред вулиці й стогне.

Через цю пригоду Флорентіна довго не може заспокоїтися. Вона кидається звідти геть, її серденько так колотиться, що дівчинка кладе собі надалі переходити вулицю лише на зелене світло.

Та ось Флорентіна вперше бачить пам'ятник Марії-Голубівні, і картини з мотоциклістом як і не було.

Пам'ятник стоїть поміж великими вітринами в маленькому затишному пасажі, і хоч обабіч кипить вуличний рух, тут так тихо, що навіть чути дзюрчання водограю.

Флорентіна повагом тричі обходить навкруг пам'ятника, тричі читає напис "Марія-Голубівна" і тричі пильно приглядається до приязного обличчя старенької жінки із старомодною зачіскою.

Флорентіна сідає скраєчку водограю на цямриння й думає: "Я стільки вешталась по місту, всюди розганяла голубів, а хоч би тобі раз погодувала. А їх тут і справді тисяча, якщо не більше. Чи є тепер інша така Марія-Голубівна? Мабуть, немає. Дорослим завжди є що робити. А я ж байдикую".

Флорентіна всовує до рота великого пальця, щоб краще все обмізкувати, ще й тричі ним вертить туди-сюди. І зараз-таки з'являється ідея: вона доглядатиме голубів. "Може,— гадає собі,— тоді люди назвуть мене Флорентіною-Голубівною, а коли я помру, поставлять мені пам'ятник з безліччю голубів навкруг мене".

Тієї миті Флорентіна надзвичайно виростає в своїх очах. Вона, не гаючись, мчить на свою вулицю і, на жаль, цього разу також не помічає червоного світла.

На тій вулиці, де мешкає Флорентіна, тітонька Вітстум [247] держить хлібну крамничку. Туди й квапиться чимдуж Флорентіна.

Ледве переступає поріг, вона каже:

— Доброго дня, тітонько Вітстум! Чи знайдуться у вас крихти хліба або пирога? Ні, ні, не мені! Я хочу погодувати голубів! їх, бідолашних, нема кому доглядати. Хтось же повинен це робити, а то вони пропадуть з голоду. Як зосталось у вас щось із пирога, то я б оце з'їла й сама, а решту віддам голубам, слово честі, тітонько Вітстум!

Дебела пекарка вже знає про безліч Флорентіниних замірів. Сьогодні дівчинка чимось загориться, а завтра про все забуде. Однак дає їй чималий пакунок із крихтами білого хліба та солодкий кренделик, щоб Флорентіна сама поласувала ним. І хвалить її:

— Як добре, Флорентіно, що ти думаєш про голубів.

Та тільки-но дівчинка вискакує з крамнички, тітонька Вітстум зітхає й мовить до пані Шульце-Нойберг, що саме там:

— Але якби хтось дбав про Флорентіну, то було б краще!

— Авжеж,— погоджується пані Шульце-Нойберг,— коли так рідко буваєш з рідною матір'ю, то доводиться самій удавати з себе матір, хоча б і голубину.

Тоді вона розраховується за вісім булочок, що взяла в крамничці, і в задумі йде додому.

Пані Шульце-Нойберг художниця й подеколи теж пише шрифти так само, як і мама Флорентіни. Та вона працює вдома, бо має дві доньки. Одну з них, товаришку Флорентіни, звати Боббі.

Та про це ми скажемо трошки пізніше. А тепер знов подамося слідкома за Флорентіною. [248]

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому Флорентіна годує силу-силенну голубів, а підмітальник Вастль показує себе не з кращого боку

Маленька вертуха в чорно-червоному вбранні на широкому майдані — то Флорентіна. Вона сидить на сходах високої будівлі з колонами. Видно, як вона розмахує руками. Мабуть, посипає голубам крихти.

Та ось до неї підходять двоє чоловіків у кашкетах В одного з них густі вуса. Він тягне двоколісний візок. Це візок на листя, пісок та сміття. Ним користуються прибиральники міських вулиць. Обидва чоловіки так стали перед Флорентіною, що її за ними й не видно

Та ось, вусань простягає ліву руку, бере Флорентіну разом з її великим пакунком і садовить на візок. Вона вмощується на округлому дашку, мовби в коня на спині, і як її везуть на дурничку до парку. І чого б то?

Ліпше подаймося слідком та й подивимося, що буде далі. Спочатку нічого особливого. Флорентіна зіскакує додолу, а вусань дістає з візка два куці загострені донизу кілочки і вганяє їх у м'яку землю. Відстань між кілками він відмірює металевим прутом

Флорентіна тим часом підбігає з пакуночком до лавки, біля якої голуби шукають собі в траві їсти. Вона кидає птахам крихти хліба, приманює тих голубів Що далі. Дівчинка геть захоплена годівлею і зовсім не помічає, що діється в неї за спиною.

А там ті два чоловіки розстилають долі сіть і засовують у петлі по краях металеві прути — вгорі та внизу по одному, з боків — по два.