Гадючник - Сторінка 28

Усі родичі думають, ніби я морочу їй голову такими думками і під'юджую її проти близьких. Де там! Відтоді, як вона в Калезі, я цілі дні,– а вони тут тягнуться нескінченно довго, – вперто борюся з її ілюзіями та химерами. Надворі дощ, сльота, гниє в болоті мокрий лист. Чути шурхіт жорстви під важкими сабо, хтось іде, накрившись мішком. Сад геть облетів і вже не ховає таких дрібничок, що додавали йому мальовничості: ґратчастих склепінь альтанок, штахет і миршавих гайків, змерзлих під безперервним дощем. У кімнатах така пронизлива вогкість, що ввечері не стає духу відійти від коминка у вітальні. Видзвонює північ, а ми ніяк не зважимося піти до себе нагору; терпляче складені головешки падають і розсипаються приском, а ми гомонимо собі; ще й ще раз доводиться переконувати онуку, що ні її батьки, ані брат, aнi дядько не зичать їй зла. Намагаюся, як можу, зробити все, щоб вона не згадувала про психіатричну лікарню. А от про Філі тільки й мови:

– Ви не можете собі уявити, що це за людина… Нічогісінько ви про нього не знаєте…

А далі починається то обвинувальна промова, то дифірамби; і лише з тону я можу вгадати, чи буде вона вихваляти чоловіка, чи обкидати болотом. Але чи підносить вона його, чи ганьбить, усе, що вона виповідає, здається мені незначним. Жаніна позбавлена уяви, але любов дала їй дивовижний хист усе перетворювати, прибільшувати. Я ж бо знаю твого Філі, він ніщо, і тільки швидкоплинна молодість на мить обсипала його своїм промінням. Цій розбещеній дитині, привченій жити на всьому готовому, ти приписуєш то делікатні почуття, то лиходійство, свідому підступність, а насправді ж у нього й думок нема, самі рефлекси.

Ви ніяк не могли збагнути, що йому хотілося почувати себе дужчим за вас. Він не бажав танцювати під вашу дудку. А ви вимагали, щоб він служив і стрибав, як той песик. От він і дременув туди, де можна їсти не з рук, а підбирати шматки, кинуті просто на землю.

Бідолашна і уявлення не мала, що за людина її Філі. Та й як їй роздивитися, коли вона тільки тужить за ним, за його нечастими пестощами, ревнує і тремтить, як би він не покинув її назавжди. Позбувшись очей, нюху, щупальців, вона безтямно женеться за здобиччю, сама не відаючи, хто ж він, той, кого вона хоче наздогнати… Кажуть, батьківська любов сліпа. Жаніна мені онука, але навіть якби вона була й дочка, я все одно бачив би її такою, як вона є. Нема в ній ніякого чару, риси обличчя правильні, але постать незграбна, важка, голос якийсь дурнуватий, на такій ніхто й оком не зачепиться, не задумається про неї. А все-таки в ці вечори вона здавалася вродливою – тією особливою вродою, що її надає жінкам розпач. Може, й трапився б чоловік, якого привабила б ця пожежа. Але нещасниця палає на кострищі в пітьмі, на безлюдді, і лише старий дід свідок цієї муки.

Мені шкода її, і в ці довгі вечори я сиджу і слухаю, як вона побивається за тим Філі, хоча цей хлопець подібний до мільйонів інших хлопців, як звичайнісінький білий метелик схожий на усіх інших білих метеликів; і я все дивуюся з того навіженства, яке тільки він один зумів збудити в цієї жінки, та так, щоб світ їй зав'язати, видимий і невидимий; для Жаніни тільки й світла було у вікні, що чоловік, молодий самець, уже трохи підтоптаний, який цінує над усі втіхи чарку і вважає кохання за працю, за обов'язок, за мороку… Яке убозтво!

Жаніна майже не помічає своєї дочки, яка смерком прокрадається до нас у вітальню. Мати, не дивлячись, цілує її в кучерики. Звичайно, мала щось таки важить у її житті: лише заради неї Жаніна переборювала в собі бажання кинутися в гонитву за Філі (вона була б здатна вперто переслідувати його, то благати, то ображати, прилюдно влаштовувати йому сцени). Ні, мені самому не вдалося б утримати її вдома, вона залишилася тільки заради дитини, але розради в ній не знаходила. Тим-то вечорами, коли ми сиділи біля вогню, чекаючи обіду, дівча просилося до мене на руки або залазило на коліна, ніби шукало в мене захистку. Кіски у неї були м'які, як пух, від них пахло пташиним кубельцем, і мені згадувалася Марі. Я заплющував очі і, припавши губами до дитячої голівки, сидів тихенько, стримуючи бажання міцно стиснути в обіймах цю маленьку істоту. Подумки я кликав мою загиблу дівчинку. І водночас мені здавалося, ніби я обіймаю і Люка. Іноді цілуєш її, коли вона розпустується, і відчуваєш: її щічки солонуваті, як у Люка, коли він, набігавшись за день, засне, бувало, біля столу… Втомившись, він не міг дочекатися ласощів і, йдучи спати, обходив усіх, підставляючи своє зморене сонне личко… Ось про що я думав, поки Жаніна, бранка свого кохання, тинялася, снувала туди й сюди по кімнаті.

Пригадую, якось увечері вона спитала:

– Що мені тепер діяти? Що робити, аби не страждати?.. Як ви гадаєте, воно минеться?

Ніч була морозна: раптом, бачу, вона розчиняє вікно, штовхає віконниці, вихиляється надвір і стоїть, залита холодним місячним сяйвом. Я відвів її на місце, посадив біля вогню і, хоча не звик до ніжностей, незграбно обняв її за плечі. Я поцікавився, чи нема в неї бодай якоїсь внутрішньої підпори:

– Ти віруєш?

Вона неуважно перепитала:

– Вірую? – Ніби не зрозуміла мене.

– Авжеж, – мовив я, – ти віруєш у бога?

Вона звела запалені очі, недовірливо подивилася на мене й нарешті сказала, що "не бачить ніякого зв'язку…". Але я наполягав, і вона додала:

– Так, я побожна, ходжу до церкви й молюся. А чому ви питаєте? Ви що, смієтеся з мене?

– Як ти думаєш, – вів далі я, – Філі гідний твоєї великої пожертви?

Вона подивилася на мене похмурим, сердитим поглядом, як іноді її мати, коли не розуміє, що їй кажуть, не знає, що відповісти, і боїться потрапити в пастку. Нарешті зважилася: нічого тут спільного немає… не любить вона, коли до цих речей приплутують релігію. Так, вона богомільна, а тому їй огидні отакі нездорові порівняння. Вона ж виконує все, що велить віра. Жаніна вимовила це з таким притиском, ніби запевняла фінансового інспектора, що справно платить усі податки. А саме таке ставлення до релігії я й ненавидячу, і все життя ненавидів цю грубу карикатуру, цей жалюгідний шарж на християнське благочестя. А щоб мати право ненавидіти, я вдавав, немов бачу в своїх родичах щирих християн. Треба сміливо дивитися в обличчя тому, кого ненавидиш. Але ж мені, думав я, уже ясно було, що я сам себе ошукував. Я це знав і раніше, ще того вечора, коли ось тут, у Калезі, абат Ардуен сказав мені па терасі: "Ви дуже добрий…" Згодом я затулив собі вуха, щоб не чути тих слів, які шепотіла вмируща Марі. І тоді, біля її узголів'я, мені відкрилася таємниця смерті й життя людського… Моя дівчинка померла заради мене… Я хотів про це забути. Безнастанно я намагався загубити ключ до тієї таємниці, але чиясь рука вертала мені його на кожному повороті мого життя. (Хіба можна забути Люків погляд того недільного ранку, після служби, у ту мить, коли озвався перший трав'яний коник?.. А ту весняну ніч, коли пішов град?..)

Такі думки снувалися в мене в голові того вечора. Пригадую, я підвівся, так рвучко штовхнувши крісло, що Жаніна здригнулася. Тиша, що запала в Калезі цієї пізньої години, якась щільна, майже тверда, сковувала, притлумлювала її горе. Вогонь примеркав, у вітальні помалу холоднішало, Жаніна все ближче присувала стільця до коминка, її ноги майже торкалися приску. Вона простягла до жару руки, схилила голову. Лампа, що стояла на коминку, освітлювала згори її низько зігнуту огрядну постать, а я блукав довкола, в сутінках кімнати, захаращеної меблями з палісандрового й червоного дерева. Я безсило снував круг її застиглого, нерухомого тіла.

– Дитино моя…

Я добирав і не знаходив слів. Як мені душно цього вечора, коли я пишу ці рядки, як болить моє серце, ніби от-от розірветься, бо воно сповнилося любов'ю, і я знаю нарешті ім'я обож…

…………………………………………….

…………………………………………….

…………………………………………….

…………………………………………….

Юбер до Женев'єви

Калез, 10 грудня 193…

Люба моя Женев'єво, закінчую на цьому тижні розбирати папери, що ними напхано тут усі шухляди. Але обов'язок велить мені негайно познайомити тебе з одним дивним документом. Як тобі відомо, батько помер біля робочого столу. Коли Амелія зайшла до нього вранці двадцять четвертого листопада, то побачила, що він сидить, уткнувшись обличчям у зошит, той самий, що я тобі пересилаю рекомендованою бандероллю.

Тобі, певне, важко буде розібрати, що там написано, я теж немало поморочився… однак добре, що письмо таке нерозбірливе, слуги, звісно, нічого не вчитали. Спершу я з делікатності хотів не давати тобі читати цей щоденник: батько пише про тебе так різко, говорить образливі слова. Але хіба я маю право приховувати від тебе документ, що належить тобі так само, як мені? Ти ж знаєш мою делікатність щодо всього, що так чи інакше є спадщиною наших батьків. Тому я передумав.

А втім, кого тільки батько не образив на цих сторінках, просяклих жовчю! Нам усім перепало. На жаль, ми давно знаємо, як він до нас ставився, це для нас не новина. Вся моя юність отруєна тією зневагою, що її чомусь викликала в батька моя персона. Через те я довго не вірив у себе, в свої сили; я щулився, відчуваючи на собі його безжальний погляд; збігло немало років, поки я віднайшов нарешті почуття власної гідності й непересічності.

Я йому все дарував, скажу навіть, що саме синівський обов'язок спонукав мене ознайомити тебе з цим документом. Хай хоч яка думка складеться в тебе про ці записи, де відверто висловлено страшні почуття, – безперечно одне: образ твого батька постане перед тобою, не смію сказати, благороднішим, але, мабуть, людянішим (я думав і про його любов до нашої сестри Марі, і до маленького Люка; ти побачиш зворушливі докази цієї симпатії). Тепер я краще розумію його скорботу, що прорвалася біля маминої труни. Пам'ятаєш, які ми були вражені? Ти думала, він трохи прикидається. Навіть коли ці сторінки відкриють тобі одне: які муки таїло серце цієї несхитної і несамовито гордої людини, то вже хоча б заради цього, люба Женев'єво, варто прочитати їх, хай як гірко тобі буде.

Завдяки цій сповіді я віднайшов душевний спокій, та й ти відчуєш те саме заспокоєння. Я на вдачу делікатна людина. Хоч матиму тисячу підстав вірити у свою правоту, досить якоїсь дрібнички, щоб збити мене з пантелику.