Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 82

Інферії, що так міцно тримали Гаррі, похилилися й послабили хватку; вони не наважувалися пройти крізь полум'я, щоб дістатися до води. Вони випустили з рук Гаррі; він упав додолу, спробував устати, послизнувся на камені й знову впав, подряпавши руки, але відразу схопився на ноги, підняв чарівну паличку й роззирнувся.

Дамблдор знову стояв на ногах — блідий, як і ті інферії, що його оточували, але вищий за них усіх, і в очах його палав вогонь; його чарівна паличка стриміла, наче смолоскип, з її кінчика вивергалося полум'я, що, наче широченний аркан, оповивало всіх теплом.

Інферії натикалися одне на одного, намагаючись наосліп вивільнитися з вогню, що обклав їх зусібіч...

Дамблдор підчепив з дна кам'яної чаші медальйон і заховав собі в мантію. Мовчки показав Гаррі, щоб той підійшов ближче. Ошалілі від полум'я інферії, здається, не усвідомлювали, що вислизає їхня здобич, а Дамблдор вів Гаррі назад до човна, і вогняне кільце рухалося разом з ними, огортаючи їх, а збиті з пантелику інферії супроводжували їх аж до води, радо занурюючись назад у її темні глибини.

Гаррі, що трусився з голови до ніг, на якусь мить було подумав, що Дамблдор не зможе залізти в човник, намагаючись це зробити, директор захитався; здається, всю свою силу він витрачав на те, щоб навколо них палахкотіло кільце захисного вогню. Гаррі підхопив його й допоміг сісти. Щойно вони втислися в човник, як той почав рухатися по темній воді від острівця, оточеного вогняним кільцем, а інферії, що ними озеро аж кишіло, здається, вже не наважувалися виринати на поверхню.

— Пане директоре, — важко дихаючи, почав виправдовуватися Гаррі, — я забув... про вогонь... вони насувалися на мене, і я запанікував...

— Цілком зрозуміло, — пробурмотів Дамблдор. Гаррі занепокоївся, почувши, як ослаб директорів голос.

Човен ударився об берег, Гаррі вистрибнув і негайно обернувся, щоб допомогти Дамблдорові. Щойно Дамблдор ступив на берег, його рука з чарівною паличкою безсило повисла; вогненне кільце зникло, проте інферії вже не виринали з води. Човник пішов під воду; його ланцюг, брязкаючи й дзенькаючи, по-зміїному зісковзнув углиб озера. Дамблдор тяжко зітхнув і притулився до стіни печери.

— Я так ослаб... — прошепотів він.

— Не хвилюйтеся, пане директоре, — відразу почав його заспокоювати Гаррі, стурбований неймовірною Дамблдоровою блідістю і виснаженим виглядом. — Не хвилюйтеся, ми зараз звідси виберемося... спирайтеся на мене, пане директоре...

Гаррі поклав здорову Дамблдорову руку собі на плече і, згинаючись під вагою його тіла, повів директора вздовж берега.

— Захист був... що не кажи... добре продуманий, — ледь чутно проказав Дамблдор. — Один би з цим не впорався... Гаррі, ти добре себе проявив, дуже добре...

— Не треба тепер говорити, — попросив Гаррі, наляканий тим, як Дамблдор ковтає слова і ледве волочить ноги, — побережіть енергію, пане директоре... ми скоро звідси виберемося...

— Прохід крізь арку знову буде замурований... візьми мій ніж...

— Немає потреби, я подряпався на камінні, — заперечив Гаррі, — лише скажіть, де...

— Отут...

Гаррі потерся об каміння роздряпаною рукою — отримавши свою криваву пожертву, арка негайно проявилася. Вони перейшли зовнішню печеру, й Гаррі допоміг Дамблдорові зійти в крижану морську воду, що заповнювала розколину в скелі.

— Усе буде добре, пане директоре, — знову й знову примовляв Гаррі, стривожений Дамблдоровою мовчанкою ще більше, ніж його ослаблим голосом. — Уже недалечко... я зможу явити нас обох назад... не хвилюйтеся...

— Я й не хвилююся, Гаррі, — незважаючи на крижану воду, трохи впевненіше промовив Дамблдор. — Я ж з тобою.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ —

Пронизана блискавкою вежа

Коли вони випливли під зоряне небо, Гаррі висадив Дамблдора на найближчий валун, а тоді поставив його на ноги. Мокрий і тремтячий, згинаючись під Дамблдоровою вагою, Гаррі, як ніколи в житті, зосередився на місці їхнього призначення — Гоґсміді. Заплющив очі, з усієї сили вчепився в Дамблдорову руку, а тоді ступив крок і відчув, як його жахливо стисло зусібіч.

Він зрозумів, що все вдалося, ще не розплющивши очей: зник запах солі й морський бриз. Вони з Дамблдором стояли в темряві, тремтячи й стікаючи водою, посеред Високої вулиці в Гоґсміді. На якусь жахливу мить Гаррі уявилося, що з-поза крамничок до них підкрадаються нові інферії, але він кліпнув і побачив, що ніде нічого не ворушиться; усе застигло в цілковитій темряві, яку трохи розсіювали кілька вуличних ліхтарів та вікна верхніх поверхів.

— Нам усе вдалося, пане професоре! — через силу прошепотів Гаррі; він раптом відчув пекучий біль у грудях. — Вдалося! Ми здобули горокракс!

Дамблдор біля нього похитнувся. Спочатку Гаррі було подумав, що Дамблдор не втримався на ногах після його ще не дуже вправного явлення, а тоді побачив директорове обличчя, ще блідіше у тьмяному світлі ліхтаря.

— Пане директоре, з вами все гаразд?

— Бувало й краще, — ледь чутно промовив Дамблдор, хоч кутики його вуст і сіпнулися в спробі усмішки. — Та юшка... не дуже корисна для здоров'я...

І на превеликий жах Гаррі Дамблдор повалився на землю.

— Пане директоре... усе гаразд, пане директоре, з вами все буде добре, не хвилюйтеся...

Гаррі у відчаї роззирнувся, шукаючи допомоги, проте навколо не було ні душі, і він подумав, що треба негайно доставити Дамблдора до шкільної лікарні.

— Треба добратися до школи... до мадам Помфрі...

— Ні, — заперечив Дамблдор. — Мені... потрібен професор Снейп... але я... далеко не зайду...

— Ясно... послухайте... я зараз постукаю в двері, знайду, де вас залишити... а тоді побіжу по мадам...

— Северус, — чітко вимовив Дамблдор. — Мені потрібен Северус...

— Добре, хай буде Северус... але я залишу вас на мить, щоб...

І тут Гаррі почув швидкі кроки. Його серце підскочило в грудях: хтось їх побачив, хтось знає, що їм потрібна допомога... він озирнувся й побачив мадам Розмерту, що поспішала до них темною вуличкою в пухнастих пантофлях і в шовковому халаті, розшитому драконами.

— Я бачила, як ви явилися, коли засувала у спальні штори! Ой, лишенько, я й не знала, що... а що з Албусом?

Важко дихаючи, вона спинилася й широко розплющеними очима дивилася на Дамблдора.

— Він поранений, — пояснив Гаррі. — Мадам Розмерто, чи не можна його залишити в "Трьох мітлах", поки я побіжу до школи по допомогу?

— Та як же ти побіжиш сам! Невже ти не розумієш... ти що, не бачив...

— Якщо ви допоможете мені його підтримати, — Гаррі її навіть не слухав, — то ми його заведемо в шинок...

— Що сталося? — стурбувався Дамблдор. — Розмерто, що таке?

— Та що ж... Чорна мітка, Албусе.

І вона вказала в небо над Гоґвортсом. Гаррі відчув, що від цих слів його охопив жах... він обернувся й поглянув туди.

Он він, висить у небі над школою: палаючий зелений череп з язиком-змією — мітка, що її залишали смертежери, коли вривалися в якусь будівлю... коли когось убивали...

— Коли вона з'явилася? — запитав Дамблдор і боляче стиснув Гаррі плече, зводячись на ноги.

— Та, мабуть, кілька хвилин тому, бо коли я випускала надвір кота, її ще не було, а коли піднялася нагору...

— Треба негайно повертатися в замок, — сказав Дамблдор. — Розмерто, — він ще трохи хитався, але вже цілком володів ситуацією, — нам потрібен транспорт... мітли...

— Є в мене штуки дві за шинквасом, — перелякано пробелькотіла вона. — Принести?..

— Ні, Гаррі сам принесе.

Гаррі негайно підняв чарівну паличку.

— Акціо Розмертині мітли.

Наступної секунди голосно грюкнули, відчиняючись, двері шинку — дві мітли вилетіли на вулицю й полинули до Гаррі. Біля нього вони різко загальмували й зависли, легенько здригаючись, на висоті його пояса.

— Розмерто, надішли повідомлення в міністерство, — розпорядився Дамблдор, сідаючи на мітлу. — Цілком можливо, що в самому Гоґвортсі ніхто ще не збагнув, що сталося... Гаррі, накинь плащ-невидимку.

Гаррі вийняв з кишені плащ і накинув його на себе перед тим, як осідлати мітлу; мадам Розмерта побігла у свій шинок, а Гаррі й Дамблдор відштовхнулися від землі і злетіли вгору. Вони мчали до замку, і Гаррі скоса поглядав на Дамблдора, готовий його підхопити, якщо той почне падати, але видовище Чорної мітки, здається, подіяло на Дамблдора, як збуджуючий засіб: він низько нахилився над мітлою, не зводячи очей з Мітки, його довжелезне сиве волосся й борода розвівалися за спиною в нічному повітрі. Гаррі теж подивився на череп, і в грудях у нього отруйною бульбашкою почав набухати страх, стискаючи легені й примушуючи забути про все пережите...

Як довго їх тут не було? Чи відвернулася вже фортуна від Рона, Герміони і Джіні? Невже це хтось із них став причиною, що над школою з'явилася Мітка? Чи, може, то був Невіл, чи Луна, чи якийсь інший учасник ДА? А якщо так... то це ж саме він звелів їм чатувати в коридорах, це він попросив їх повилазити з безпечних ліжок... невже на нього знову впаде відповідальність за смерть когось із друзів?

Вони летіли над темним звивистим путівцем, по якому перед цим ішли пішки, і Гаррі крізь посвист нічного повітря у вухах почув, як Дамблдор знову щось бурмоче чудернацькою мовою. Він, здається, зрозумів, що то було, бо відчув, як затряслася мітла, коли вони пролітали над муром, що відділяв зовнішні угіддя від шкільного подвір'я: щоб залетіти на повній швидкості, Дамблдор скасовував закляття, що їх сам установив довкола замку. Чорна мітка палала прямісінько над астрономічною вежею, найвищою в замку. Чи це означало, що там когось спіткала смерть?

Дамблдор уже перелетів зубчасті фортечні вали й зіскакував з мітли; Гаррі приземлився біля нього буквально за секунду й роззирнувся.

Вали були безлюдні. Двері до ґвинтових сходів, що вели вниз до замку, були зачинені. Ніде не було ні сліду сутички, ні смертельної битви, не валялися тіла.

— Що це означає? — запитав Дамблдора Гаррі, дивлячись на зелений череп з язиком-змією, що лиховісно палав над ними. — Це справжня Мітка? Чи справді когось... пане професоре?

У тьмяно-зеленому сяйві Мітки Гаррі побачив, як Дамблдор ухопився почорнілою рукою за груди.

— Піди й розбуди Северуса, — тихо, але чітко звелів Дамблдор. — Скажи йому, що сталося, й приведи його до мене. Більше нічого не роби, ні з ким не розмовляй і не скидай плащ-невидимку.