Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 84

— І це вдалося!

— І так, і ні... — зазначив Дамблдор. — Але чи маю я тоді робити висновок, що тут нікого не вбито?

— Хтось, тіпа, вмер, — Мелфоїв голос прозвучав на цілу октаву вище за звичайний його регістр. — Хтось із ваших... не знаю хто, бо темно було... карочє, я переступив через тіло... я мав би чекати тут, коли ви повернетесь, якби не втрутився отой ваш фенікс...

— Так, вони це полюбляють, — визнав Дамблдор.

Знизу долинув гуркіт і крики, ще голосніші, ніж досі; здавалося, битва точиться вже на самих ґвинтових сходах, що ведуть туди, де стояли Дамблдор, Мелфой і Гаррі. Серце Гаррі закалатало в його невидимих грудях... хтось помер... Мелфой переступив через тіло... Хто ж то був?

— Так чи так, а в нас лишилося мало часу, — сказав Дамблдор. — Отож, Драко, спробуймо знайти для тебе вихід.

— Для мене вихід?! — обурився Мелфой. — Я, блін, стою тут з чарівною паличкою... та я вас зараз уб'ю...

— Хлопче, не блефуй. Якби ти збирався мене вбити, ти зробив би це відразу, коли мене роззброїв, а не почав би ці милі балачки про засоби й методи.

— Карочє, я не маю іншого виходу! — зненацька побілів, як і Дамблдор, Мелфой. — Я мушу це зробити! Він мене вб'є! Повбиває всіх моїх рідних!

— Я розумію всю складність твого становища, — сказав Дамблдор. — Інакше б я одразу став на твоєму шляху. Просто я знав, що тобі кінець, якщо Лорд Волдеморт зрозуміє, що я тебе запідозрив.

Мелфой аж зіщулився, почувши це ім'я.

— Я не хотів говорити з тобою про завдання, яке він тобі доручив, бо він міг застосувати проти тебе виманологію, — вів далі Дамблдор. — А тепер ми нарешті можемо поговорити відверто... не було завдано ніяких збитків, ти нікому не заподіяв шкоди, на твоє превелике щастя, усі твої ненавмисні жертви вижили... Драко, я можу тобі допомогти.

— Не можете, — заперечив Мелфой, а його рука з чарівною паличкою шалено тряслась. — Ніхто не може. Він наказав мені це зробити, а інакше він мене вб'є. Я не маю вибору.

— Перейди на наш бік, Драко, і ми заховаємо тебе надійніше, ніж ти можеш собі уявити. Ба навіть більше, я сьогодні пошлю членів Ордену до твоєї матері, щоб її теж заховали. Твій батько зараз сидить у Азкабані і йому ніщо не загрожує... коли настане час, ми оборонимо і його... перейди на наш бік, Драко... ти ж не вбивця...

Мелфой дивився на Дамблдора.

— Але ж я так далеко зайшов, — задумливо проказав він. — Усі думали, що я загину, а я тут... і ви в моїх руках... я маю чарівну паличку... ви від мене залежні...

— Ні, Драко, — спокійно заперечив Дамблдор. — Тут зараз усе залежить тільки від мене, а не від тебе.

Мелфой не відповів. Він хапав ротом повітря, рука з чарівною паличкою не переставала трястися. Гаррі здалося, що вона ледь-ледь опустилася...

Та несподівано на сходах загриміли кроки, а ще за секунду Мелфоя відштовхнули з дороги чотири постаті в темних плащах, що вирвалися з дверей до фортечних валів. Знерухомлений Гаррі з жахом дивився на цих чотирьох: схоже, смертежери взяли таки гору в битві, що лютувала внизу.

Дебелий чолов'яга з дивним косим поглядом хрипко захихотів.

— Дамблдора загнали в кут! — він повернувся до присадкуватої низенької жінки, що з вигляду могла бути його сестрою. — Дамблдор без палички, Дамблдор сам! Молодець, Драко, молодець!

— Добрий вечір, Амікусе, — спокійно привітався Дамблдор, немовби чолов'яга завітав до нього на чай. — Ти й Алекту привів... чудово...

Жінка сердито пирхнула.

— Думаєш, твої дурні кривляння врятують тебе від смерті? — зневажливо кинула вона.

— Кривляння? Ні-ні, це норми етикету, — відповів Дамблдор.

— Давай, роби, — звелів чужинець, що стояв біля Гаррі — великий кремезний тип з переплутаним сивим волоссям і бакенбардами. Чорний плащ смертежера був йому тісний. Голос його не був схожий на людський: не голос, а хрипкий гавкіт. Гаррі вдарила в ніс потужна суміш запаху бомжа, поту й, безсумнівно, крові. На брудних руках чолов'яги стирчали довгі жовтуваті нігті.

— Це ти, Фенріре? — запитав Дамблдор.

— Авжеж, — прохрипів той. — Радий мене бачити, Дамблдоре?

— Не сказав би...

Фенрір Ґрейбек оскалився, вищиривши гострі зуби. На підборіддя йому крапнула кров, і він повільно й безсоромно облизав губи.

— Ти ж знаєш, Дамблдоре, як я люблю дітей.

— Тобто ти тепер нападаєш навіть тоді, як немає повного місяця? Незвично... Ти розвинув такий смак до людської плоті, що вдовольняти його раз на місяць тобі вже замало?

— Вгадав, — погодився Ґрейбек. — Це тебе, Дамблдоре, мабуть, шокує? Лякає?

— Не вдаватиму, що це не викликає в мене огиди, — визнав Дамблдор. — І мене трохи шокує, що Драко запросив таких, як ви, до школи, де живуть його друзі...

— Ні, — буркнув Мелфой. Він не дивився на Ґрейбека; здається, волів би взагалі його не бачити. — Я не знав, що він прийде...

— Я, Дамблдоре, не хотів пропускати відвідин Гоґвортсу, — просипів Ґрейбек. — Це ж така нагода перегризти пару горлянок... чудесно, чудесно...

Він колупався в зубах жовтим нігтем, глузуючи з Дамблдора.

— Не відмовлюся й від тебе на десертик, Дамблдоре...

— Ні, — різко обізвався четвертий смертежер з грубим і жорстоким обличчям. — У нас наказ. Це має зробити Драко. Давай, Драко, але швидко.

Мелфой виявляв ще менше рішучості, ніж досі. Він перелякано дивився в Дамблдорове обличчя, яке ще дужче зблідло й похилилося, бо він увесь час сповзав по стіні.

— Йому й так уже небагато лишилося, якщо хочете знати! — додав чоловік з косим поглядом, а його сестра хрипко захихотіла. — Ви подивіться на нього... що це з тобою, Дамбі?

— Та вже не той організм, повільніші реакції, Амікусе, — відповів Дамблдор. — Старість, одне слово... колись, мабуть, і з тобою таке буде... якщо пощастить...

— Що це означає? — оскаженів раптом смертежер. — Завжди одне й те саме, Дамбі — ти тільки патякаєш і нічого не робиш! Я взагалі дивуюся, навіщо Темному Лорду перейматися тим, як саме тебе вбивати! Давай, Драко, кінчай з ним!

Але тієї миті знизу знову долинув гамір сутички, і хтось закричав:

— Вони заблокували сходи... Редукто! РЕДУКТО!

Серце в Гаррі закалатало: то ці четверо не знищили всіх оборонців, вони просто прорвалися на вежу і, судячи з усього, загородили прохід якимось закляттям...

— Давай, Драко, швидше! — сердито крикнув чоловік з жорстоким обличчям.

Але Мелфоєва рука так тряслася, що він не міг націлитися.

— Краще я, — прохрипів Ґрейбек, і пішов на Дамблдора, простягаючи до нього руки й щирячи зуби.

— Я сказав — ні! — крикнув чоловік з жорстоким обличчям; спалахнуло світло й вовкулаку збило з ніг; він ударився об мур і поточився. Серце в Гаррі гупало з такою силою, що просто дивовижно, як це ніхто й досі не почув, що він тут стоїть, ув'язнений Дамблдоровим закляттям... якби ж він міг хоч поворухнутися, він би тоді з-під плаща вцілив їх закляттям...

— Драко, або виконуй, або відійди, щоб хтось із нас... — прохрипіла жінка, та в ту мить двері до валів розчахнулися і з'явився Снейп з чарівною паличкою в руці; він окинув усіх чорними очима — від Дамблдора, що тулився до стіни, до четвірки смертежерів разом з вовкулакою і Мелфоя.

— Снейп, є проблема, — сказав дебелий Амікус, не зводячи очей і палички з Дамблдора, — хлопець неспроможний...

Але ще хтось дуже тихо вимовив Снейпове ім'я.

— Северусе...

Цей голос налякав Гаррі понад усе, що він пережив цього вечора. Дамблдор уперше по-справжньому благав.

Снейп нічого не сказав, тільки вийшов уперед і грубо відштовхнув Мелфоя. Троє смертежерів мовчки відсахнулися. Навіть вовкулака, і той нібито вгамувався.

Снейп якусь мить дивився на Дамблдора, і суворі риси його обличчя не виражали нічого, крім огиди й ненависті.

— Северусе... будь ласка...

Снейп підняв чарівну паличку і спрямував її на Дамблдора.

— Авада Кедавра!

Струмінь зеленого світла вистрілив з кінчика Снейпової палички і вдарив Дамблдора в груди. Крик жаху так і не вилетів з Гарріних вуст; мовчки й нерухомо він змушений був дивитися, як Дамблдора підкинуло вгору: на частку секунди здалося, що директор завис під палаючим черепом, а тоді повільно, наче велика ганчір'яна лялька, він перекинувся спиною через зубці валу і зник з очей.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ —

Втеча Принца

Гаррі здалося, ніби це його самого жбурнуло в порожнечу; цього не було... цього не могло бути...

— Геть звідси, швидко, — наказав Снейп.

Він схопив Мелфоя за комір і виштовхав його першого за двері; за Мелфоєм кинувся Ґрейбек разом з присадкуватими братом і сестрою, що дихали збуджено й важко. Коли вони зникли за дверима, Гаррі збагнув, що знову може рухатися; він тепер заціпенів біля стіни не від чарів, а від жаху й потрясіння. Він скинув з себе плащ-невидимку саме тоді, коли в двері виходив останній смертежер — той, з жорстоким обличчям.

— Петрифікус Тоталус!

Смертежер зігнувся, ніби його вдарили чимось важким по спині, й повалився додолу, застиглий і негнучкий, наче воскова фігура. Не встиг він торкнутися долівки, як Гаррі переступив через нього й помчав темними сходами донизу.

Жах шматував йому серце... він мусить знайти Дамблдора і мусить упіймати Снейпа... ці дві мети були взаємопов'язані... усе можна було б змінити, якби він їх поєднав... Дамблдор міг би не померти...

Гаррі перестрибнув останні десять східців і зупинився, тримаючи напоготові чарівну паличку: у тьмяно освітленому коридорі стояла завіса з пилюки; півстелі обвалилося; битва лютувала просто на його очах. Та перш ніж Гаррі збагнув, хто з ким б'ється, пролунав ненависний йому голос: "Кінець, треба йти!" — і він побачив, як Снейп зникає за рогом у дальньому кінці коридору; Снейпові з Мелфоєм, здається, вдалося вислизнути з битви цілими й неушкодженими. Гаррі кинувся за ними, і тут із загальної веремії вирізнився вовкулака Ґрейбек і стрибнув на нього. Гаррі не встиг підняти чарівної палички, як той його повалив. Гаррі впав на спину, відчуваючи, як його обличчя торкнулося брудне сплутане волосся. У ніс ударила суміш запаху поту й крові, а гарячий пожадливий віддих обпік йому горло...

— Петрифікус Тоталус!

Гаррі відчув, як ослабло Ґрейбекове тіло; величезним зусиллям він зіштовхнув з себе вовкулаку, і тут на нього вже шугонув струмінь зеленого світла; Гаррі ухилився й стрімголов кинувся в саму гущу бою. Та ноги зачепилися за щось м'яке й слизьке на підлозі, і він спіткнувся.