Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 88

скрізь шугали закляття... Мелфой зник — мабуть, вислизнув і піднявся на вежу... за ним кинулося ще кілька смертежерів, і один з них заблокував за собою сходи якимось закляттям... Невіл туди побіг, але його підкинуло вгору...

— Ми не могли прорватися, — додав Рон, — а той здоровило-смертежер і далі стріляв на всі боки закляттями, які відбивалися від стін і лише чудом не влучали в нас...

— А тоді з'явився Снейп, — сказала Тонкс, — а потім знову зник...

— Я бачила, як він біг до нас, але в мене ледь не влучило закляття величезного смертежера, тож я ухилилася й втратила його з очей, — пояснила Джіні.

— А я бачив, як він проскочив повз бар'єр закляття, наче й не було жодної перешкоди, — додав Люпин. — Я кинувся за ним, але мене віджбурнуло, як і Невіла...

— Мабуть, він знав якесь невідоме нам закляття, — прошепотіла Макґонеґел. — Зрештою, він викладав захист від темних мистецтв... я хибно припустила, що він женеться за тими смертежерами, що повтікали на вежу...

— А він і гнався, — розлючено сказав Гаррі, — тільки щоб їм допомогти, а не щоб зупинити... думаю, проникати крізь бар'єр помагала Чорна Мітка... а що було, коли він повернувся?

— Той величезний смертежер саме метнув закляття, яке обвалило стелю й заодно розблокувало сходи, — пояснив Люпин. — Ми всі кинулися туди... принаймні ті, хто ще тримався на ногах... і тут з цього стовпа пилюки вибігає Снейп разом з хлопцем... ясно, що ми на них не нападали...

— Ми їх пропустили, — пробубоніла Тонкс, — ми думали, що за ними женуться смертежери... а наступної миті таки з'явилися смертежери і Ґрейбек, і знову почалася битва... здається, Снейп щось крикнув, але не знаю, що саме...

— Він крикнув: "Кінець", — сказав Гаррі. — Бо він виконав своє завдання.

Усі замовкли. Плач фенікса й досі відлунював десь над темним подвір'ям. Той спів бринів у повітрі, а в голові у Гаррі виникали непрохані й неочікувані думки... чи вже забрали з-під вежі Дамблдорове тіло? Що буде далі? Де його поховають? Він міцно стиснув у кишенях кулаки. Відчув кісточками пальців правої руки холодний доторк маленького фальшивого горокракса.

Лікарняні двері раптом відчинилися, і всі аж підскочили: в палату ввірвалися містер і місіс Візлі, а за ними Флер, чарівне личко якої перекосилося від жаху.

— Молі... Артуре... — поспіхом привітала їх професорка Макґонеґел, схоплюючись на ноги. — Мені так прикро...

— Білл, — прошепотіла місіс Візлі, побачивши понівечене Біллове обличчя, й метнулася повз професорку Макґонеґел до сина. — Ой, Біллику!

Люпин і Тонкс поспіхом повставали і відійшли, щоб містер і місіс Візлі могли сісти біля самого ліжка. Місіс Візлі нахилилася над сином і припала вустами до його закривавленого чола.

— Кажеш, на нього напав Ґрейбек? — збентежено запитав професорку Макґонеґел містер Візлі. — Але ж він не перевтілювався? То що це означає? Що буде з Біллом?

— Ще невідомо, — зізналася професорка Макґонеґел, безпорадно поглядаючи на Люпина.

— Можливо, Артуре, виникне якесь зараження, — зітхнув Люпин. — Це дуже дивний випадок, просто унікальний... ми не знаємо, яка буде його поведінка, коли він прокинеться...

Місіс Візлі взяла в мадам Помфрі мазь з огидним запахом і почала натирати Біллові рани.

— А Дамблдор... — сказав містер Візлі. — Мінерво, це правда... він справді...

Професорка Макґонеґел кивнула, а Гаррі відчув, як Джіні поворухнулася в нього за спиною, й озирнувся. Звузивши очі, вона невідривно стежила за Флер, яка з застиглим обличчям розглядала Білла.

— Дамблдор відійшов, — прошепотів містер Візлі, але місіс Візлі не бачила нічого, крім старшого сина; вона заридала, і сльози падали на Біллове понівечене обличчя.

— Авжеж, немає значення, яка буде його зовнішність... це не т-так і важливо... але ж він б-був такий гарненький хлопчик... такий гарнесенький... і з-збирався одружитися!

— І шо ви м'аєте на увазі? — вигукнула раптом на весь голос Флер. — Як тсе, збигався одгушитися?

Місіс Візлі здивовано підняла заплакане обличчя.

— Ну... тільки те, що...

— Ви думаєте, шо Б'ілл уже не захотше зі мною одгушитися? — вимагала відповіді Флер. — Ви думаєте, шо чегез ті укуси він мене пегестане люб'ити?

— Ні, я такого не...

— Бо я не пегестану! — випросталася Флер на повен зріст і відкинула довжелезну гриву сріблястого волосся. — Шоден вовкулака не змусить мене розгюбити Б'ілла!

— Так, так, я й не сумнівалася, — пробурмотіла місіс Візлі, — просто я подумала... враховуючи, як... як він...

— Ви подумали, шо я не захотшу з ним одгушитися? Тши, може, тсього сподівалися? — вигукнула Флер, і ніздрі її затремтіли. — Шо мені до т'ого, яка в нього зовнішність? Нам обом вистачить моєї зовнішності! Усі ці шгами доводять, що мій тшоловік відвашний! І я сама це згоблю! — вона відштовхнула місіс Візлі, забравши в неї мазь.

Місіс Візлі притулилася до чоловіка й дивилася, як несхожа на саму себе Флер змащує Біллові рани. Усі мовчали. Гаррі боявся поворухнутися. Він, як і всі інші, чекав, коли місіс Візлі вибухне.

— Наша люба тітонька Мюріель, — сказала після довгої паузи місіс Візлі, — має чудову діадему... ґоблінської роботи... і я впевнена, що вона позичить цю діадему на ваше весілля. Вона страшенно любить Білла, знаєш, а діадема дуже пасуватиме до твого волосся.

— Д'якую вам, — стримано сказала Флер. — Я впевнена, шо тсе буде гагно.

А тоді... Гаррі навіть не помітив, як це сталося... обидві жінки ридали, вже обнявшись. Спантеличений, дивуючись, чи не збожеволів раптом увесь білий світ, він озирнувся: Рон був не менш приголомшений, ніж Гаррі, а Джіні з Герміоною обмінювалися враженими поглядами.

— Ти бачиш! — пролунав напружений голос. Тонкс уважно дивилася на Люпина. — Вона все одно хоче за нього заміж, хоч він і покусаний! Їй це байдуже!

— Це інша ситуація, — ледве ворушив устами Люпин, що раптом аж заціпенів. — Білл не буде справжнім вовкулакою. Ці випадки зовсім...

— Але мені теж байдуже, мені це байдуже! — схопила Тонкс Люпина за мантію й затрясла. — Я вже мільйон разів тобі казала...

І Гаррі раптом зрозумів, що означав патронус Тонкс, і її сіре волосся, і чому вона прибігла по Дамблдора, коли почула, що на когось напав Ґрейбек; Тонкс і справді була закохана, тільки не в Сіріуса...

— А я тобі казав уже мільйон разів, — відповів Люпин, уникаючи її погляду і дивлячись у підлогу, — що я для тебе надто старий, і вбогий... і небезпечний...

— Ремусе, я завжди казала, що ця твоя позиція просто сміховинна, — втрутилася місіс Візлі, визираючи з-за плеча Флер і поплескуючи її по спині.

— Нічого не сміховинна, — наполягав на своєму Люпин. — Тонкс заслуговує молодого й дужого.

— Але ж вона хоче тебе, — ледь-ледь усміхнувся містер Візлі. — До того ж, Ремусе, молоді й дужі чоловіки не завжди такими залишаються. — Він засмучено показав на свого сина, що лежав між ними.

— Зараз... не час це обговорювати, — відповів Люпин і збентежено озирнувся, намагаючись ні на кого не дивитися. — Дамблдор помер...

— Дамблдор був би просто щасливий, якби знав, що в світі стало хоч на крихту більше любові, — зронила професорка Макґонеґел, і тут знову відчинилися двері й увійшов Геґрід.

Ті місця його обличчя, що не заросли волоссям та бородою, були вогкі й напухлі; він здригався від ридань, тримаючи в руці свою плямисту хустинку-як-скатертинку.

— Я... я си все зробив, пані професорко, — ледве вимовив він. — 3-забрав його. Професорка Спраут повкладала діточок у ліжка. Професор Флитвік ще си лежить, але каже, що з ним усьо буде файно, а професор Слизоріг просив переказати, що міністерство вже поінформоване.

— Дякую, Геґріде, — сказала професорка Макґонеґел, негайно вставши й обвівши поглядом усіх, хто зібрався навколо Біллового ліжка. — Мушу зустріти представників міністерства, коли вони сюди прибудуть. Геґріде, передай вихователям гуртожитків... Слизоріг хай представляє Слизерин... що я негайно хочу їх бачити у своєму кабінеті. Ти теж приходь.

Геґрід кивнув, розвернувся й почовгав з палати, а Макґонеґел подивилася на Гаррі.

— Гаррі, перед зустріччю з ними, я хотіла б поговорити з тобою. Ходімо...

Гаррі встав, пробурмотів Ронові, Джіні й Герміоні: "Бувайте", — і вийшов за професоркою Макґонеґел з палати. У коридорах було безлюдно й тихо, і лише вдалині лунала пісня фенікса.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Гаррі збагнув, що вони йдуть не до кабінету професорки Макґонеґел, а до Дамблдорового кабінету, а ще за кілька секунд він усвідомив, що й справді — вона ж була заступницею директора... отже, зараз вона директорка... тому той кабінет з гаргуйлем належить їй...

Вони мовчки піднялися рухомими ґвинтовими сходами й зайшли в округлий кабінет. Він не знав, чого очікувати: можливо, кабінет буде завішаний чорною тканиною, чи там навіть лежатиме Дамблдорове тіло. Насправді все в кабінеті було таким самим, як і тоді, коли вони з Дамблдором кілька годин тому звідси виходили: срібні прилади сюрчали й випускали клубочки диму на столиках з тонкими ніжками, меч Ґрифіндора за склом виблискував собі у місячному сяйві, а Сортувальний Капелюх лежав на полиці за письмовим столом. Тільки Фоуксове сідало було порожнє — він і досі голосив на подвір'ї. Та ще галерея покійних директорів і директорок Гоґвортсу поповнилася новим портретом... Дамблдор дрімав у золотій рамі над столом, на його гачкуватому носі сиділи схожі на два півмісяці окуляри, а сам він був спокійний і вмиротворений.

Поглянувши на цей портрет, професорка Макґонеґел зробила дивний рух, наче додавала собі твердості, а тоді обійшла письмовий стіл і подивилася на Гаррі. Її пооране зморшками обличчя напружилось.

— Гаррі, — сказала вона, — я хотіла б знати, що ви з професором Дамблдором цього вечора робили, коли покинули межі школи.

— Я не можу вам цього сказати, пані професорко, — відповів Гаррі. Він очікував цього запитання й заздалегідь приготував відповідь. Саме тут, у цьому кабінеті, Дамблдор сказав йому, що Гаррі не може розповідати про зміст їхніх уроків нікому, крім Рона й Герміони.

— Гаррі, це може бути важливо, — наполягла професорка Макґонеґел.

— Так, — погодився Гаррі, — і навіть дуже, але він не хотів, щоб я комусь про це розповідав.

Професорка Макґонеґел суворо глянула на нього.

— Поттере, — Гаррі відзначив, що вона знову звернулася до нього офіційно, — з огляду на смерть професора Дамблдора, ти повинен розуміти, що ситуація змінилася...

— Я так не думаю, — стенув він плечима.