Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Сторінка 87

— Я випробувала все, що знаю, але від вовкулачих укусів ліків немає.

— Але ж його покусали, коли не було повного місяця, — втрутився Рон, котрий дивився на братове обличчя так, ніби міг зцілити його своїм поглядом. — Ґрейбек не перевтілювався, тож Білл не стане... справжнім?..

Він невпевнено зиркнув на Люпина.

— Я не думаю, що Білл стане справжнім вовкулакою, — заспокоїв його Люпин, — але це не означає, що не виникне якогось зараження. Це прокляті рани. Вони можуть не загоїтися ніколи і... і в Білла тепер можуть з'явитися деякі вовчі риси характеру.

— Дамблдор, мабуть, знає, що тут можна вдіяти, — з надією сказав Рон. — А де він? Білл бився з цими маніяками за Дамблдоровим наказом, тепер Дамблдор перед ним у боргу, він не може його покинути в такому стані...

— Роне... Дамблдор загинув, — урвала його Джіні.

— Ні! — Люпин дико глянув на Джіні, потім перевів погляд на Гаррі, ніби сподівався, що той спростує її слова, але цього не сталося й Люпин упав на стілець поряд з Білловим ліжком і затулив обличчя руками. Гаррі ще не бачив, щоб Люпин не міг стримати своїх почуттів; йому здалося, ніби він раптом став свідком чогось особистого, на що дивитися негож. Він відвернувся, але наткнувся на Ронів погляд і мовчки підтвердив йому слова Джіні.

— А як він загинув? — прошепотіла Тонкс. — Що сталося?

— Його вбив Снейп, — сказав Гаррі. — Я там був і все бачив. Ми прилетіли на астрономічну вежу, бо над нею була Мітка... Дамблдорові було дуже погано, він страшенно ослаб, але він, здається, зрозумів, що то була пастка, коли ми почули, як хтось збігає по сходах. Він мене знерухомив, я нічого не міг зробити, я був під плащем-невидимкою... а тоді з дверей вирвався Мелфой і його роззброїв...

Герміона затулила рукою рота, Рон застогнав. Лунині вуста тремтіли.

— ...прибігли смертежери... а потім Снейп... і Снейп його вбив. "Авада Кедавра". — Гаррі не міг більше говорити.

Мадам Помфрі залилася слізьми. Ніхто не звернув на це уваги, крім Джіні, котра прошепотіла:

— Цсс! Послухайте!

Ковтаючи сльози, мадам Помфрі затулила рота долонею й дивилася мовчки. Десь там у темряві співав фенікс. Гаррі ще ніколи не чув такого співу — то був тужливий плач якоїсь аж моторошної краси. І Гаррі відчув, як відчував це й раніше з феніксовими піснями, що мелодія ця була не поза ним, а в ньому: то була його власна туга, перелита чарами в пісню, що бриніла далеко на подвір'ї, линучи крізь замкові вікна.

Скільки вони стояли, вслухаючись, він не знав, як і не розумів, чому ці сповнені скорботи звуки трохи полегшили їхній біль. Здавалося, минула ціла вічність, коли знову відчинилися лікарняні двері, і в палату зайшла професорка Макґонеґел. Як і всі присутні, вона мала на собі сліди нещодавньої битви: її обличчя було подряпане, а мантія роздерта.

— Молі й Артур уже в дорозі, — повідомила вона, і чари мелодії розвіялися. Усі неначе вийшли з трансу й знову звернули погляди до Білла. Хто тер очі, хто скрушно хитав головою.

— Гаррі, що сталося? Геґрід каже, що ти був з професором Дамблдором, коли він... коли це сталося. Він каже, що професор Снейп був пов'язаний з...

— Дамблдора вбив Снейп, — сказав Гаррі.

Професорка якусь мить на нього дивилася, а тоді захиталася; мадам Помфрі, яка вже трохи оговталася, підбігла до неї, вичаклувала просто з повітря стільця й підсунула його Макґонеґел.

— Снейп, — ледь чутно повторила Макґонеґел, падаючи на стілець. — Ми всі дивувалися... а він довіряв... завжди... Снейп... важко повірити...

— Снейп був блокологом найвищого рівня, — сказав незвично жорстко Люпин. — Ми завжди це знали.

— Але Дамблдор клявся, що він за нас! — прошепотіла Тонкс. — Я завжди думала, що Дамблдор знав про Снейпа щось таке, чого не знали ми...

— Він завжди натякав, що має залізні підстави довіряти Снейпу, — професорка Макґонеґел витирала кутики заплаканих очей картатим по краях носовичком. — Тобто... знаючи Снейпове минуле... зрозуміло, що в людей були сумніви... але Дамблдор чітко мені сказав, що Снейпове каяття абсолютно щире... навіть слухати нічого не бажав!

— Хотіла б я знати, що йому Снейп нарозповідав, чим переконав, — сказала Тонкс.

— Я знаю, — не змовчав Гаррі, й усі подивилися на нього. — Снейп передав Волдемортові інформацію, яка спонукала Волдеморта напасти на моїх батьків. А потім Снейп сказав Дамблдорові, що він не тямив, що робив, що йому страшенно прикро за те, що він накоїв, прикро, що вони загинули.

— І Дамблдор повірив? — засумнівався Люпин. — Дамблдор повірив, що Снейпові було прикро через те, що загинув Джеймс? Та Снейп Джеймса ненавидів...

— Мама моя теж була для нього нічого не варта, — додав Гаррі, — бо вона маґлівського роду... він називав її "бруднокровкою"...

Ніхто не спитав, звідки Гаррі це знає. Усі були вражені й намагалися перетравити увесь жах і потворність того, що сталося.

— Це все я винна, — сказала раптом професорка Макґонеґел. Вона була якась розгублена й бгала пальцями вогкий носовичок. — Це моя вина. Це я сьогодні послала Філіуса по Снейпа, попросила, щоб той прибув і нам допоміг! Якби я не попередила Снейпа про те, що діється, то він би, може, не долучився до смертежерів. Навряд чи він знав про їхнє прибуття до того, як йому сказав Філіус.

— Мінерво, це зовсім не твоя вина, — рішуче заперечив Люпин. — Нам усім була потрібна допомога, ми всі зраділи, довідавшись, що прибуде Снейп...

— Отже, коли він з'явився під час бою, то став на бік смертежерів? — перепитав Гаррі, який хотів знати кожнісіньку деталь Снейпової лукавості й підлості, гарячково визбируючи нові й нові підстави, щоб ще більше його зненавидіти, щоб дати собі клятву помсти.

— Навіть не знаю, як це, власне, сталося, — збентежено сказала професорка Макґонеґел. — Так усе заплутано... Дамблдор нам казав, що на кілька годин покине школу, і що нам треба про всяк випадок чергувати в коридорах... Ремус, Білл і Німфадора мали до нас приєднатися... і так ми собі й чергували. Усе було спокійно. Було перекрито кожен таємний вихід зі школи. Ми знали, що ніхто не зміг би сюди залетіти. Кожен вхід у замок був захищений потужними закляттями. Я й досі не знаю, як змогли проникнути смертежери...

— Я знаю, — втрутився Гаррі й стисло пояснив про дві щезальні шафи та магічний перехід, створений ними. — Отже, вони проникли через кімнату на вимогу.

Мимоволі він глянув на пригнічених Рона з Герміоною.

— Гаррі, це я все зіпсував, — похмуро буркнув Рон. — Ми все зробили, як ти й казав: перевірили Карту Мародера, і Мелфоя там не було, то ми й подумали, що він у кімнаті на вимогу, і я пішов разом з Джіні й Невілом за нею стежити... але Мелфой прорвався повз нас.

— Він вийшов з кімнати десь за годину після того, як ми вже там чатували, — додала Джіні. — Був сам і тримав ту жахливу засохлу руку...

— То Рука Слави, — пояснив Рон. — Вона світить лише тому, хто її тримає, пам'ятаєш?

— Отож, — повела далі Джіні, — він, мабуть, перевіряв, чи можна вже випускати смертежерів, бо щойно побачив нас — відразу щось кинув і запала суцільна темрява...

— ...Перуанський порошок "Розчинна темрява", — сердито зітхнув Рон. — Від Фреда й Джорджа. Треба з ними поговорити — щоб думали, кому продають свої товари.

— Ми випробували все... Лумос, Інсендіо, — пояснила Джіні. — Ніщо так і не розвіяло темряву; ми навпомацки шукали вихід з коридору й чули, як повз нас хтось пробіг. Мелфой, очевидно, все бачив завдяки тій Руці і показував їм дорогу, а ми боялися насилати закляття, щоб не влучити одне в одного. Поки ми добралися до освітленого коридору, вони вже зникли.

— На щастя, — додав Люпин, — Рон, Джіні й Невіл відразу на нас наштовхнулися й повідомили, що сталося. За кілька хвилин ми догнали смертежерів, що бігли до астрономічної вежі. Мелфой, мабуть, не сподівався, що на чатах стоятимуть більше людей; принаймні видно було, що запаси "Розчинної темряви" в нього закінчилися. Почався бій. Вони розсіялися хто куди, а ми кинулися за ними. Один з них, Ґіббон, відірвався від решти й побіг до сходів на вежу...

— Вичаклувати Мітку? — запитав Гаррі.

— Мабуть, так. Вони, очевидно, про все домовилися ще до того, як вийшли з кімнати на вимогу, — припустив Люпин. — Але навряд чи Ґіббонові хотілося чекати Дамблдора на самоті, бо незабаром він повернувся й теж кинувся в битву, де в нього і влучило те смертельне закляття, якого я ледь уник.

— Отже, якщо Рон пильнував за кімнатою на вимогу разом з Джіні й Невілом, — сказав Гаррі, обертаючись до Герміони, — то ти була...

— Біля Снейпового кабінету, — прошепотіла Герміона з блискучими від сліз очима, — удвох з Луною. Ми там стовбичили хтозна скільки, й нічого не відбувалося... ми не знали, що діється нагорі, бо Рон забрав Карту Мародера... була вже майже північ, коли в підвали примчав професор Флитвік. Він щось кричав про смертежерів у замку, навряд чи він нас з Луною помітив, він просто ввірвався у Снейпів кабінет, і ми почули, як він каже Снейпові, щоб той ішов з ним, що потрібна допомога, а тоді ми почули, як щось упало, і з кабінету вискочив Снейп, і він нас побачив і... і...

— Що? — нетерпляче вигукнув Гаррі.

— Гаррі, я така дурна! — лунко прошепотіла Герміона. — Він сказав, що професорові Флитвіку стало погано, і що ми повинні побути з ним, поки він... поки він битиметься зі смертежерами...

Вона затулила від сорому обличчя й далі говорила крізь пальці приглушеним голосом.

— Ми зайшли в кабінет, щоб якось допомогти професорові Флитвіку й побачили, що він непритомний лежить на підлозі... ой, тепер це так очевидно! Снейп, мабуть, приголомшив Флитвіка, але ми, Гаррі, цього не зрозуміли, й дали Снейпові змогу втекти!

— Це не ваша вина, — заперечив Люпин. — Герміоно, якби ви не підкорилися Снейпові й не зійшли з його дороги, то він би вас з Луною вбив.

— Отож він побіг нагору, — сказав Гаррі, уявляючи, як Снейп вибігає мармуровими сходами, за спиною в нього, як завжди, розвівається чорна мантія, і як він на ходу виймає чарівну паличку, — і знайшов, де точиться бій...

— Ми були в скрутному становищі і програвали битву, — глухо пояснила Тонкс. — Ґіббона ми знищили, але всі інші смертежери готові були битися не на життя, а на смерть. Невіла поранило. На Білла напав Ґрейбек... було темно...