Геракл
- Евріпід -
Переклад А.Содомори
ДІЙОВІ ОСОБИ
ГЕРАКЛ
АМФІТРІОН
МЕГАРА
ТЕСЕЙ
ХОР ФІВАНСЬКИХ СТАРЦІВ
ЛІК
ІРІДА
ЛІССА
ВІСНИК
Дія відбувається перед палацом Геракла у Фівах.
ПРОЛОГ
Перед палацом на східцях вівтаря Зевса Рятівника сидять Амфітріон, Мегара і три малі сини.
АМФІТРІОН
Амфітріона хто б не знав аргоського?
Із Зевсом ложе він ділив, Алкея син,
Онук Персея, батько нездоланного
Геракла? Так, у Фівах я свій дім заклав,
Де земнородних плем'я проросло з ріллі, —
Мужі, з яких лиш горстку пощадив Арес.
їх діти, внуки — тут, у місті Кадмовім.
Од них Креонт родився, Менекея син,
Владар земель цих, А Мегарі — батько він.
10] Весь люд кадмейський гучно прославляв її
Під звуки флейт весільних, як в оселю цю
Геракл із нею входив — із дружиною.
Одначе, Фіви — мій осідок — кинувши,
Жону Мегару й свояків, рішив мій син
Переселитись — жити в стінах Аргосу,
В краю кіклопів, звідки я був вигнаний
За кров Електріона. Щоб зарадити
Біді моїй — отчину повернуть мені,
Стократно заплатив він Еврістеєві:
20] Звільнив од чудиськ землю. Чи то Гери гнів
Його раз по раз жалив, чи гнав долі бич.
Трудних чимало довершивши подвигів,
Насамкінець він через гирло Тенару
В Аїд зійшов: потвору — пса тритілого
Мав вивести до світла, й не вернувсь відтіль.
Давно така йде чутка в місті Кадмовім,
Що Лік, який Діркею за дружину взяв,
У семибрамних Фівах був велителем.
А потім — близнюки два, Зевса пагони,
30] Зет з Амфіоном, білокінні владарі.
Так ось нащадок Ліка (Зветься також Лік)
Сам не фіванець — із Евбеї виходець,
Убив Креонта. Вбивши — править краєм тим, [155]
Безладдям скориставшись і незгодами.
Тож нам, які з Креонтом споріднилися,
Біда, як нині видно, чимала грозить.
Бо, поки син мій — у підземних закутах,
Теперішній владар наш, Лік, намірився
Скарати смертю всіх дітей Гераклових,
40] Убити й жінку, щоб одмити кров'ю кров;
Завзявсь іще й на мене (та який то муж
Із старця?), щоб ті діти, віку зрілого
Сягнувши, за Креонта не помстилися.
Так ось, у млу підземну вибираючись,
Мій син мені в опіку дав дітей своїх
З їх матір'ю у домі, щоб не згинули
Гераклові нащадки. Отже, сівши тут,
Рятунку жду від Зевса при жертовнику,
Що син мій благородний спорудив колись
50] На згадку про звитягу над мінійцями.
Тож сидимо тут, усього позбавлені —
Голодні, спраглі, голі — на землі сирій
Спимо, прилягши, бо ж із дому рідного
Нас вигнано — рятунку й не ждемо уже.
Одні з-між друзів — друзі на словах лише;
А справжні — помогли б нам, та снаги нема.
Ось так-то в горі… Хто хоча б на крихітку
Зичливим був до тебе, — не бажай тому
Шукати в скруті друга незрадливого.
МЕГАРА
60] О старче! Ти фіванців — аж не віриться! —
На місто вів тафійське, зруйнував його.
Так-так… Безсмертних воля — темна ніч для нас.
Була ж і я щаслива статком батьковим:
Багатством він пишався й володіннями,
Що меж не мали: довгим списом ширив їх,
На інших можновладців наступаючи.
І діток мав: мене ось шлюбом славним він
З Гераклом, твоїм сином, пов'язав колись.
Та нині — все пропало. Вмерти мусимо
70] І я, і ти, о старче, і Гераклові
Нащадки — діти!.. Марно я окрила їх,
Мов птиця — пташеняток неоперених.
Вони ж навперебій мене випитують:
"То де наш батько, мамо? Що ж то робить він?
Коли, нарешті, прийде?.." Свого татонька
Шукають, нетямущі. їх розраджую,
Як можу, казочками, та сама здригнусь,
Лиш рипнуть двері: діти — біля них уже:
Обнять коліна хочуть батька любого.
80] Яку ж надію, до рятунку шлях який,
О старче, вкажеш? Тільки ти — порадник мій. [156]
Ні з міста вийти нам не вдасться потайки —
Чи можемо змагатись із сторожею? —
Ані на поміч друзів покладатися
Не варто більше. Поділися ж думкою
Чимшвидше, смерть-бо поряд, годі гаятись!
Безсилі — та не будьмо безпорадними.
АМФІТРІОН
Ой, не в такому, дочко, ми становищі,
Щоб радами так легко розкидатися.
МЕГАРА
90] Чи болю мало? Чи життя цінуєш так?
АМФІТРІОН
І сонцю рад я, і надію теж люблю.
МЕГАРА
І я. Та що з надії безнадійної?..
АМФІТРІОН
Загайка різні біди виліковує.
МЕГАРА
Непевність же тим часом догризе мене.
АМФІТРІОН
А що, коли заблисне в скруті нинішній
Тобі й мені щасливий вихід, донечко?
А що, як чоловік твій, син мій вернеться?
Отож кріпися і подбай, щоб сліз гірких
Не проливали й діти: їх в оману вводь,
100] Дарма, що нещасливу, та потрібну їм.
Виснажується й горе, що людей гнітить,
Вітри не завжди мають міць однакову,
Щасливі — щастям не постійно тішаться,
Все сходиться, все знову врізнобіч іде;
Найкращим той є, хто й у скруті має ще
Надію; безнадія — знак лихих людей.
ПАРОД
На орхестру вступає хор п'ятнадцяти фіванських
старців, колишніх бойових соратників Амфітріона.
ХОР
Строфа І
Наверх до палацу насилу йду,
Де старця сивого ложе,
На посох опершись; тужливий спів [157]
110] Сную, наче той білоперий лебідь.
Один тільки голос од мене лишивсь,
Одна лиш тінь невиразна,
Що постане бува уві сні —
Хай тремка, та прихильна
До тих діток без батька, до тебе, мій
Сивочолий друже, й до тебе, що ждеш
Із Аїду, оплакуєш мужа.
Антистрофа
Хай важко вам, ноги, — несіть мене,
Все вище, не підгинайтесь!
120] Не кінь я, що тягне тяженний віз
Під гору, напнувши ремінні шлеї.
Візьмись, хто ослабнув, за руку мою,
За одяг: старцеві — старець
Допоможемо!.. Дружно колись
Ми пліч-о-пліч ставали
Молодими до бою, зімкнувши щити!
Величавим Фівам, вітчизні своїй
Ми не сором приносили — славу!
ЕПОД
Хор звертається поглядом до дітей Геракла.
Гляньте: в блиску їх очей
130] Впізнається дух Геракла.
Й доля батькова тяжка
їм у спадок залишилась.
Ми, однак, — їх боржники…
О яких захисників
Ти втрачаєш назавжди
В дітях тих, Елладо!
ЕПІСОДІЙ ПЕРШИЙ
ПРОВІДНИК ХОРУ
Та до палацу, бачу, сам велитель наш,
Володар цього краю, наближається.
У супроводі сторожі появляється Лік.
ЛІК
Гераклового батька і жону його
140] Спитать, якщо це можна, — а володарю,
Гадаю, можна, — я хотів би ось про що:
Чому із смертю й досі зволікаєте? [158]
Яка ж надія при житті тримає вас?
Гадаєте, що батько діточок ось цих
Повернеться з Аїду? Надарма той плач
Розпочали ви, раз умерти мусите, —
І ти, хто гордий з того, що жона твоя
Од Зевса новим богом розродилася,
І ти, що мужем незрівнянним славишся.
150] Бо що таке Геракл твій? Вклав чудовисько
Болотне — Гідру? Лева вбив Немейського?
Але ж подужав не руками голими,
Як похвалявся, — скористався зашморгом.
Тому така зухвалість? Через це б я мав
Гераклових дітей од смерті вибавить?
Та й хто він? Сильний духом? На словах хіба.
Долав лиш звірів. Чим ще похвалитись міг?
Тримав щита в лівиці? Чи із списом став
На ворога близького? Ні — стрілу пускав,
160] Лякливих зброю, будь-коли втекти готов.
Не лук ознака мужніх; доказ мужності —
Коли незмигно в першій лаві дивишся
На спис, що прокладає рани-борозни.
І знай, що не безчесність, а завбачливість
У вчинку моїм, старче: я ж престол посів,
Креонта вбивши, що цим дітям дідом був,
Мегарі — батьком. Тож чи не зростатимуть,
Коли б і їх не вбив ще, юні месники?..
АМФІТРІОН
Якщо про сина йдеться, — Зевсу-батьку слід
170] Про нього дбати. Я ж, Геракле, мовою
Вкажу, наскільки муж цей помиляється.
І не стерплю, щоб так він зневажав тебе.
Про боягузтво спершу. Звинувачувать
Геракла в ньому — чиста нісенітниця!
Тут і безсмертних я за свідків матиму.
До блискавиці Зевса я звертаюся,
До повоза, в якому мчав Геракл, що вклав
Жахних гігантів земнородних стрілами
Й серед богів звитягу святкував гучну.
180] Й четвероногих, о нікчемо-владарю,
Кентаврів, що в Фолої, забіяк, спитай,
Кого з мужів назвали б найхоробрішим,
Хіба не мого сина — справді мужнього?
Спитай ще на Евбеї рідній, в Дірфія,
Чи хто тебе похвалить. Не засвідчать там,
На батьківщині, твого вчинку доброго.
Ти зневажаєш наймудріший винахід —
Стрілу летючу. Слухай, щоб розумним буть.
Гопліт — невільник власного озброєння.
190] Й коли з ним поряд боязливі воїни, [159]
То й сам, хоч і хоробрий, загибає він.
А спис зламавши, смерті не відверне вже
Від себе: нічим більше захиститися.
Хто ж луком володіє, — неабияка
У того перевага: сотні стріл здаля
Пускаючи, боронить інших воїнів,
А ворогів карає: з тятиви летить
На зрячих — смерть незрима, несподівана;
Себе ж на небезпеку, ставши осторонь,
200] Не наражає. Саме в цьому бачу я
Військову мудрість: бити супротивника,
Себе — щадити й не вповать на випадок.
Що думав, те сказав я про Гераклову
Хоробрість і, гадаю, відсіч дав тобі.
Ти задля чого хочеш цих дітей вбивать?
За що виниш їх? Лиш в однім розумний ти:
Дітей сміливця, будучи нікчемою,
Боїшся. Але прикро, що ми гинемо
Через твою нікчемність, бо страждати б мав,
210] Нахабо, саме ти од благородніших,
Якщо б явив нам ласку правдолюбний Зевс.
А хочеш у цім краї бути владарем, —
Дозволь нам на вигнання, в чужину, піти.
Не скривджуй— інших, щоб не буть покривдженим,
Коли захмарить твоє щастя бог якийсь.
Так-так!..
О земле Кадма! Мушу ще й до тебе я
Звернутись нині з гіркотою, з докором:
Така Гераклу дяка й діточкам його
За те, що сам колись він із мінійцями
220] Зітнувсь і волю для фіванців виборов?..
Не похвалю й Еллади, й не мовчатиму
Про кривду мого сина: чи ж не слід було
Дітей цих рятувати — збігтись еллінам
З вогнями, збройно, й борг сплатить Гераклові,
Що суходіл очистив і моря для них?
Ні Фіви за вас, діти, не вступилися,
Ані Еллада. Лиш на мене дивитесь,
Безсилого, а що я? Голос, тінь його.
Була колись та сила — та й минулася,
230] Тремтлива старість підступила, бачите.
А чув би міць колишню, то з мечем в руці
На кривдника б я вийшов — і скривавив би
Руду його чуприну, щоб тікав відсіль
Од мого списа — за краї Атлантові.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Хто чесний — чи не скаже слова влучного.
Як є нагода, хоч би й не промовцем був? [160]
ЛІК
Воюй, воюй словами, виговорюйся!
А я — ділами вже за все сплачу тобі.
На Гелікон же, слуги, на Парнас ідіть,
240] Хай дров там дроворуби понарубують,
А привезуть до міста — вколо вівтаря
Складіть їх стосом. Розгориться вогнище —
Спаліть оцих зухвальців! Час-бо знати їм,
Що не мертвець у Фівах при кермі стоїть —
Я сам за владаря тут, сам паную тут.
(До хору).
А ви, о старці, що мені перечите,
Не лиш дітей Геракла гірко будете
Оплакувать, а й долю дому власного,
Зазнавши лиха. Все це нагадає вам,
250] Хто правити тут має, хто — коритися.
ПРОВІДНИК ХОРУ
О ви, кого засіяв у ріллю колись
Арес, у змія хижі зуби вирвавши!
Чи не піднять нам зараз наші посохи,
Правиць опору, щоб скривавить голову
Цьому нахабі, зайді, не кадмейцеві,
Що сміє тут, негідник, верховодити?
І все ж безкарно панувать не дам тобі,
Не загребеш, неситий, праці рук моїх,
Кривавиці моєї.
ДІЙОВІ ОСОБИ
ГЕРАКЛ
АМФІТРІОН
МЕГАРА
ТЕСЕЙ
ХОР ФІВАНСЬКИХ СТАРЦІВ
ЛІК
ІРІДА
ЛІССА
ВІСНИК
Дія відбувається перед палацом Геракла у Фівах.
ПРОЛОГ
Перед палацом на східцях вівтаря Зевса Рятівника сидять Амфітріон, Мегара і три малі сини.
АМФІТРІОН
Амфітріона хто б не знав аргоського?
Із Зевсом ложе він ділив, Алкея син,
Онук Персея, батько нездоланного
Геракла? Так, у Фівах я свій дім заклав,
Де земнородних плем'я проросло з ріллі, —
Мужі, з яких лиш горстку пощадив Арес.
їх діти, внуки — тут, у місті Кадмовім.
Од них Креонт родився, Менекея син,
Владар земель цих, А Мегарі — батько він.
10] Весь люд кадмейський гучно прославляв її
Під звуки флейт весільних, як в оселю цю
Геракл із нею входив — із дружиною.
Одначе, Фіви — мій осідок — кинувши,
Жону Мегару й свояків, рішив мій син
Переселитись — жити в стінах Аргосу,
В краю кіклопів, звідки я був вигнаний
За кров Електріона. Щоб зарадити
Біді моїй — отчину повернуть мені,
Стократно заплатив він Еврістеєві:
20] Звільнив од чудиськ землю. Чи то Гери гнів
Його раз по раз жалив, чи гнав долі бич.
Трудних чимало довершивши подвигів,
Насамкінець він через гирло Тенару
В Аїд зійшов: потвору — пса тритілого
Мав вивести до світла, й не вернувсь відтіль.
Давно така йде чутка в місті Кадмовім,
Що Лік, який Діркею за дружину взяв,
У семибрамних Фівах був велителем.
А потім — близнюки два, Зевса пагони,
30] Зет з Амфіоном, білокінні владарі.
Так ось нащадок Ліка (Зветься також Лік)
Сам не фіванець — із Евбеї виходець,
Убив Креонта. Вбивши — править краєм тим, [155]
Безладдям скориставшись і незгодами.
Тож нам, які з Креонтом споріднилися,
Біда, як нині видно, чимала грозить.
Бо, поки син мій — у підземних закутах,
Теперішній владар наш, Лік, намірився
Скарати смертю всіх дітей Гераклових,
40] Убити й жінку, щоб одмити кров'ю кров;
Завзявсь іще й на мене (та який то муж
Із старця?), щоб ті діти, віку зрілого
Сягнувши, за Креонта не помстилися.
Так ось, у млу підземну вибираючись,
Мій син мені в опіку дав дітей своїх
З їх матір'ю у домі, щоб не згинули
Гераклові нащадки. Отже, сівши тут,
Рятунку жду від Зевса при жертовнику,
Що син мій благородний спорудив колись
50] На згадку про звитягу над мінійцями.
Тож сидимо тут, усього позбавлені —
Голодні, спраглі, голі — на землі сирій
Спимо, прилягши, бо ж із дому рідного
Нас вигнано — рятунку й не ждемо уже.
Одні з-між друзів — друзі на словах лише;
А справжні — помогли б нам, та снаги нема.
Ось так-то в горі… Хто хоча б на крихітку
Зичливим був до тебе, — не бажай тому
Шукати в скруті друга незрадливого.
МЕГАРА
60] О старче! Ти фіванців — аж не віриться! —
На місто вів тафійське, зруйнував його.
Так-так… Безсмертних воля — темна ніч для нас.
Була ж і я щаслива статком батьковим:
Багатством він пишався й володіннями,
Що меж не мали: довгим списом ширив їх,
На інших можновладців наступаючи.
І діток мав: мене ось шлюбом славним він
З Гераклом, твоїм сином, пов'язав колись.
Та нині — все пропало. Вмерти мусимо
70] І я, і ти, о старче, і Гераклові
Нащадки — діти!.. Марно я окрила їх,
Мов птиця — пташеняток неоперених.
Вони ж навперебій мене випитують:
"То де наш батько, мамо? Що ж то робить він?
Коли, нарешті, прийде?.." Свого татонька
Шукають, нетямущі. їх розраджую,
Як можу, казочками, та сама здригнусь,
Лиш рипнуть двері: діти — біля них уже:
Обнять коліна хочуть батька любого.
80] Яку ж надію, до рятунку шлях який,
О старче, вкажеш? Тільки ти — порадник мій. [156]
Ні з міста вийти нам не вдасться потайки —
Чи можемо змагатись із сторожею? —
Ані на поміч друзів покладатися
Не варто більше. Поділися ж думкою
Чимшвидше, смерть-бо поряд, годі гаятись!
Безсилі — та не будьмо безпорадними.
АМФІТРІОН
Ой, не в такому, дочко, ми становищі,
Щоб радами так легко розкидатися.
МЕГАРА
90] Чи болю мало? Чи життя цінуєш так?
АМФІТРІОН
І сонцю рад я, і надію теж люблю.
МЕГАРА
І я. Та що з надії безнадійної?..
АМФІТРІОН
Загайка різні біди виліковує.
МЕГАРА
Непевність же тим часом догризе мене.
АМФІТРІОН
А що, коли заблисне в скруті нинішній
Тобі й мені щасливий вихід, донечко?
А що, як чоловік твій, син мій вернеться?
Отож кріпися і подбай, щоб сліз гірких
Не проливали й діти: їх в оману вводь,
100] Дарма, що нещасливу, та потрібну їм.
Виснажується й горе, що людей гнітить,
Вітри не завжди мають міць однакову,
Щасливі — щастям не постійно тішаться,
Все сходиться, все знову врізнобіч іде;
Найкращим той є, хто й у скруті має ще
Надію; безнадія — знак лихих людей.
ПАРОД
На орхестру вступає хор п'ятнадцяти фіванських
старців, колишніх бойових соратників Амфітріона.
ХОР
Строфа І
Наверх до палацу насилу йду,
Де старця сивого ложе,
На посох опершись; тужливий спів [157]
110] Сную, наче той білоперий лебідь.
Один тільки голос од мене лишивсь,
Одна лиш тінь невиразна,
Що постане бува уві сні —
Хай тремка, та прихильна
До тих діток без батька, до тебе, мій
Сивочолий друже, й до тебе, що ждеш
Із Аїду, оплакуєш мужа.
Антистрофа
Хай важко вам, ноги, — несіть мене,
Все вище, не підгинайтесь!
120] Не кінь я, що тягне тяженний віз
Під гору, напнувши ремінні шлеї.
Візьмись, хто ослабнув, за руку мою,
За одяг: старцеві — старець
Допоможемо!.. Дружно колись
Ми пліч-о-пліч ставали
Молодими до бою, зімкнувши щити!
Величавим Фівам, вітчизні своїй
Ми не сором приносили — славу!
ЕПОД
Хор звертається поглядом до дітей Геракла.
Гляньте: в блиску їх очей
130] Впізнається дух Геракла.
Й доля батькова тяжка
їм у спадок залишилась.
Ми, однак, — їх боржники…
О яких захисників
Ти втрачаєш назавжди
В дітях тих, Елладо!
ЕПІСОДІЙ ПЕРШИЙ
ПРОВІДНИК ХОРУ
Та до палацу, бачу, сам велитель наш,
Володар цього краю, наближається.
У супроводі сторожі появляється Лік.
ЛІК
Гераклового батька і жону його
140] Спитать, якщо це можна, — а володарю,
Гадаю, можна, — я хотів би ось про що:
Чому із смертю й досі зволікаєте? [158]
Яка ж надія при житті тримає вас?
Гадаєте, що батько діточок ось цих
Повернеться з Аїду? Надарма той плач
Розпочали ви, раз умерти мусите, —
І ти, хто гордий з того, що жона твоя
Од Зевса новим богом розродилася,
І ти, що мужем незрівнянним славишся.
150] Бо що таке Геракл твій? Вклав чудовисько
Болотне — Гідру? Лева вбив Немейського?
Але ж подужав не руками голими,
Як похвалявся, — скористався зашморгом.
Тому така зухвалість? Через це б я мав
Гераклових дітей од смерті вибавить?
Та й хто він? Сильний духом? На словах хіба.
Долав лиш звірів. Чим ще похвалитись міг?
Тримав щита в лівиці? Чи із списом став
На ворога близького? Ні — стрілу пускав,
160] Лякливих зброю, будь-коли втекти готов.
Не лук ознака мужніх; доказ мужності —
Коли незмигно в першій лаві дивишся
На спис, що прокладає рани-борозни.
І знай, що не безчесність, а завбачливість
У вчинку моїм, старче: я ж престол посів,
Креонта вбивши, що цим дітям дідом був,
Мегарі — батьком. Тож чи не зростатимуть,
Коли б і їх не вбив ще, юні месники?..
АМФІТРІОН
Якщо про сина йдеться, — Зевсу-батьку слід
170] Про нього дбати. Я ж, Геракле, мовою
Вкажу, наскільки муж цей помиляється.
І не стерплю, щоб так він зневажав тебе.
Про боягузтво спершу. Звинувачувать
Геракла в ньому — чиста нісенітниця!
Тут і безсмертних я за свідків матиму.
До блискавиці Зевса я звертаюся,
До повоза, в якому мчав Геракл, що вклав
Жахних гігантів земнородних стрілами
Й серед богів звитягу святкував гучну.
180] Й четвероногих, о нікчемо-владарю,
Кентаврів, що в Фолої, забіяк, спитай,
Кого з мужів назвали б найхоробрішим,
Хіба не мого сина — справді мужнього?
Спитай ще на Евбеї рідній, в Дірфія,
Чи хто тебе похвалить. Не засвідчать там,
На батьківщині, твого вчинку доброго.
Ти зневажаєш наймудріший винахід —
Стрілу летючу. Слухай, щоб розумним буть.
Гопліт — невільник власного озброєння.
190] Й коли з ним поряд боязливі воїни, [159]
То й сам, хоч і хоробрий, загибає він.
А спис зламавши, смерті не відверне вже
Від себе: нічим більше захиститися.
Хто ж луком володіє, — неабияка
У того перевага: сотні стріл здаля
Пускаючи, боронить інших воїнів,
А ворогів карає: з тятиви летить
На зрячих — смерть незрима, несподівана;
Себе ж на небезпеку, ставши осторонь,
200] Не наражає. Саме в цьому бачу я
Військову мудрість: бити супротивника,
Себе — щадити й не вповать на випадок.
Що думав, те сказав я про Гераклову
Хоробрість і, гадаю, відсіч дав тобі.
Ти задля чого хочеш цих дітей вбивать?
За що виниш їх? Лиш в однім розумний ти:
Дітей сміливця, будучи нікчемою,
Боїшся. Але прикро, що ми гинемо
Через твою нікчемність, бо страждати б мав,
210] Нахабо, саме ти од благородніших,
Якщо б явив нам ласку правдолюбний Зевс.
А хочеш у цім краї бути владарем, —
Дозволь нам на вигнання, в чужину, піти.
Не скривджуй— інших, щоб не буть покривдженим,
Коли захмарить твоє щастя бог якийсь.
Так-так!..
О земле Кадма! Мушу ще й до тебе я
Звернутись нині з гіркотою, з докором:
Така Гераклу дяка й діточкам його
За те, що сам колись він із мінійцями
220] Зітнувсь і волю для фіванців виборов?..
Не похвалю й Еллади, й не мовчатиму
Про кривду мого сина: чи ж не слід було
Дітей цих рятувати — збігтись еллінам
З вогнями, збройно, й борг сплатить Гераклові,
Що суходіл очистив і моря для них?
Ні Фіви за вас, діти, не вступилися,
Ані Еллада. Лиш на мене дивитесь,
Безсилого, а що я? Голос, тінь його.
Була колись та сила — та й минулася,
230] Тремтлива старість підступила, бачите.
А чув би міць колишню, то з мечем в руці
На кривдника б я вийшов — і скривавив би
Руду його чуприну, щоб тікав відсіль
Од мого списа — за краї Атлантові.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Хто чесний — чи не скаже слова влучного.
Як є нагода, хоч би й не промовцем був? [160]
ЛІК
Воюй, воюй словами, виговорюйся!
А я — ділами вже за все сплачу тобі.
На Гелікон же, слуги, на Парнас ідіть,
240] Хай дров там дроворуби понарубують,
А привезуть до міста — вколо вівтаря
Складіть їх стосом. Розгориться вогнище —
Спаліть оцих зухвальців! Час-бо знати їм,
Що не мертвець у Фівах при кермі стоїть —
Я сам за владаря тут, сам паную тут.
(До хору).
А ви, о старці, що мені перечите,
Не лиш дітей Геракла гірко будете
Оплакувать, а й долю дому власного,
Зазнавши лиха. Все це нагадає вам,
250] Хто правити тут має, хто — коритися.
ПРОВІДНИК ХОРУ
О ви, кого засіяв у ріллю колись
Арес, у змія хижі зуби вирвавши!
Чи не піднять нам зараз наші посохи,
Правиць опору, щоб скривавить голову
Цьому нахабі, зайді, не кадмейцеві,
Що сміє тут, негідник, верховодити?
І все ж безкарно панувать не дам тобі,
Не загребеш, неситий, праці рук моїх,
Кривавиці моєї.