Герой нашого часу - Сторінка 2

- Михайло Лермонтов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мені страх як хотілося витягнути з нього яку-небудь історійку — бажання, властиве всім людям, що мандрують і записують. Тим часом наспів чай; я витягнув з валізи дві дорожні склянки, налив і поставив одну перед ним. Він відсьорбнув і сказав нібито про себе: "Так, бувало!" Цей вигук додав мені надії. Я знаю, старі кавказці люблять поговорити, порозповідати; їм так рідко це випадає: котрийсь років п'ять стоїть де-небудь у закутку з ротою, і цілі п'ять років йому ніхто не скаже "добрий день" ( тому що фельдфебель каже "здравія бажаю"). А поговорити є про що: народ довкола дикий, цікавий; кожен день небезпека, випадки бувають дивовижні, і тут мимоволі пожалкуєш за тим, що у нас так мало записують.

— Чи не хочете долити рому? — сказав я моєму співбесіднику, — у мене є білий із Тифлісу; зараз холодно.

— Ні, вибачайте, не п'ю.

— Чому ж?

— Та зарікся я. Коли був я ще підпоручиком, раз, знаєте, ми підгуляли між собою, а вночі сталася тривога; от ми і вийшли перед фронтом напідпитку, та вже й дісталось нам, як Олексій Петрович дізнався: не дай господи, як він розгнівався! Мало не віддав під суд. Воно і справді: буває цілий рік живеш, нікого не бачиш, та як тут ще горілка — пропаща людина!

Почувши це, я майже втратив надію.

— Та ось хоч і черкеси, — продовжував він, — як нап'ються бузи на весіллі чи на похоронах, так і почнуть рубатись. Я раз ледве втік, а ще був гостем у мирного князя.

— Як же це сталось?

— Ось (він набив люльку, затягнувся і почав розповідати), можете вірити, стояв я тоді з ротою у фортеці за Тереком — майже п'ять років тому. Раз, восени, прийшов транспорт з провіантом; в транспорті був молодий офіцер, років двадцяти п'яти. Він з'явився до мене у повній формі і заявив, що йому звелено лишитися у мене в фортеці. Він був такий тоненький, біленький, мундир на ньому був такий новенький, що я відразу здогадався, що він у нас на Кавказі недавно. "Ви, певне, — спитав я його, — переведені сюди із Росії?" — "Точно так, пане штабс-капітане", — відповідав він. Я взяв його за руку і сказав: "Дуже радий, дуже радий. Вам буде трохи нудно... ну, та ми з вами будемо жити по-приятельськи. Та, будь ласка, зовіть мене просто Максим Максимович, і, будь ласка, — навіщо ця повна форма? Приходьте до мене завжди в кашкеті". Йому відвели квартиру, і він оселився у фортеці.

— А як його звали? — спитав я Максима Максимовича.

— Його звали... Григорієм Олександровичем Печоріним. Гарний був хлопець, смію вас завірити; тільки трошки дивний. Ось, наприклад, в дощ, в холод цілий день на полюванні; всі замерзнуть, стомляться — а йому нічого. А іншим разом сидить у себе в кімнаті, вітер дмухне, стверджує, що застудився; віконницею стукне, він здригнеться і зблідне; а при мені ходив на кабана один на один; бувало, годинами з нього слова не витягнеш, зате вже як почне інколи розказувати, живіт надірвеш від сміху... Так-с, був чудернацькою і, напевне, багатою людиною: скільки у нього було різних дорогих речей!..

— А довго він з вами жив? — спитав я знову.

— Та з рік. Ну та вже й запам'ятався мені цей рік; наробив він мені клопоту, не тим будь спом'янутий! Адже є, справді, такі люди, котрим на роду написано, що з ними повинні траплятися різні незвичайні випадки!

— Незвичайні? — вигукнув я з цікавістю, доливаючи йому чаю.

— А ось я вам розкажу. Верст за шість від фортеці жив один мирний князь. Синок його, хлопчик років п'ятнадцяти, повадився до нас їздити; всякий день, бувало, то за тим, то за іншим. І справді, розбалували ми його з Григорієм Олександровичем. А вже який був головоріз, проворний на що хочеш: чи то шапку підняти на повному скаку, чи з рушниці стріляти. Одне було в ньому недобре: дуже ласий був до грошей. Раз, задля сміху, Григорій Олександрович обіцяв йому дати червінець, якщо він йому вкраде кращого козла із батьківської отари; і що ж ви думаєте? наступної ж ночі притягнув його за роги. А бувало, ми його здумаємо дражнити, так очі кров'ю і наллються, і зразу ж за кинджал. "Гей, Азамате, не зносити тобі голови, — казав я йому, — яман буде твоя башка!" Раз приїжджає сам старий князь звати нас на весілля: він віддавав старшу дочку заміж, а ми були з ним кунаки; тож не можна відмовитись, хоч він і татарин. Вирушили. В аулі безліч собак зустріли нас голосним гавканням. Жінки, побачивши нас, ховались; ті, котрих ми могли роздивитись в обличчя, були далеко не красуні. "Я мав значно кращу думку про черкесок",— сказав мені Григорій Олександрович. "Почекайте!" — відповів я, усміхаючись. У мене було своє на думці.

У князя в саклі зібралась вже сила народу. У азіатів, знаєте, звичай всіх зустрічних запрошувати на весілля. Нас прийняли з усіма почестями і повели у кунацьку. Я, одначе, не забув глянути, де поставили наших коней, знаєте, про всяк випадок.

— Як же у них святкують весілля? — спитав я штабс-капітана.

— Та звичайно. Спочатку мулла прочитає їм щось із Корана; потім задаровують молодих і всіх їх родичів; їдять, п'ють бузу; потім починають джигітувати, і завжди один який-небудь обірванець, засалений, на нікчемній, кульгавій шкапині, ламається, кривляється, потішаючи всю громаду; потім, коли смеркне, в кунацькій починається, сказати по-нашому, бал. Бідний дідусь бренькає на триструнній... забув, як по-їхньому... ну, та ніби наша балалайка. Дівчата і молоді парубки стають у дві шеренги, одна навпроти іншої, плескають у долоні і співають. Потім виходять одна дівчина і один парубок на середину і починають виспівувати один одному вірші, що попало, а решта підхоплює хором. Ми з Печоріним сиділи на почесному місці, і ось до нього підійшла молодша дочка господаря, дівчина років шістнадцяти, і проспівала йому... як би сказати?... ніби комплімент.

— А що ж вона проспівала, чи не пам'ятаєте?

— Та, здається, ось так: "Стрункі, мовляв, наші молоді джигіти, і черкески на них сріблом оздоблені, а молодий російський офіцер стрункіший за них, і галуни на ньому золоті. Він мов ясен між ними; тільки не рости, не квітнути йому в нашому саду". Печорін встав, вклонився їй, приклав руку до чола і серця і попросив мене відповідати їй; я добре знаю по-їхньому і переклав його відповідь.

Коли вона від нас відійшла, тоді я шепнув Григорію Олександровичу: "Ну що, гарна?" — "Чудова! — відповів він. — А як її зовуть?" — "Вона зветься Белою",— відповів я.

І справді, вона була гарна: висока, тоненька, очі чорні, як у гірської сарни, так і зазирали вам у душу. Печорін в задумі не зводив з неї очей, і вона частенько поглядала на нього з-під лоба. Тільки не один Печорін милувався гарненькою княжною: з кута кімнати на неї дивились інші два ока, нерухомі, вогняні. Я став вдивлятися і впізнав мого старого знайомця Казбича. Він, знаєте, був не те, щоб мирний, не те, щоб немирний. Підозр на нього було багато, хоч він ні в якій витівці не був помічений. Бувало, він приганяв до нас у фортецю баранів і продавав дешево, тільки ніколи не торгувався: що запросить, давай, — хоч заріж, не поступиться. Говорили про нього, що він любить вештатися за Кубань з абреками, і, правду кажучи, вигляд у нього був розбійницький: маленький, сухий, широкоплечий... А вже спритний був, як біс! Бешмет завжди порваний, в латках, а зброя у сріблі. А кінь його славився на всю Кабарду, — і справді, краще того коня нічого вигадати неможливо. Недарма йому заздрили всі вершники і не раз намагались коня вкрасти, тільки не виходило. Як тепер бачу цього коня: вороний, як смола, ноги стрункі, і очі не гірші, ніж у Бели; а яка сила! скачи хоч за п'ятдесят верст; а вже виїжджений — як собака бігає за господарем, навіть голос його знав! Бувало, він його ніколи і не прив'язує. Такий вже розбійницький кінь!..

Того вечора Казбич був похмурішим, ніж будь-коли, і я помітив, що у нього під бешметом одягнена кольчуга. "Недарма на ньому ця кольчуга, — подумав я, — тож він, певне, щось задумав".

Душно стало у саклі, і я вийшов на повітря освіжитися. Ніч вже лягала на гори, і туман починав блукати ущелинами.

Здумалось мені заглянути під навіс, де стояли наші коні, подивитись, чи є у них корм, і до того ж обережність ніколи не зайва: у мене теж був гарний кінь, і вже не один кабардинець на нього ласкаво поглядав, приказуючи: "Якши тхе, чек якши!"

Прокрадаюся вздовж паркана і зненацька чую голоси; один голос я відразу впізнав: це був гульвіса Азамат, син нашого господаря; другий говорив рідше і тихше. "Про що вони тут балакають? — подумав я, — чи не про мого коника?" От присів я під парканом і став дослухатися, намагаючись не пропустити жодного слова. Іноді шум пісень і гамір голосів, вилітаючи із саклі, заглушали цікаву для мене розмову.

— Славний у тебе кінь! — говорив Азамат, — якби я був господарем в домі і мав табун в триста кобил, то віддав би половину за твого скакуна, Казбиче!

"А! Казбич!" — подумав я і згадав кольчугу.

— Так, — відповів Казбич після деякого мовчання, — в усій Кабарді не знайдеш такого. Раз,— це було за Тереком,— я їздив з абреками відбивати російські табуни; нам не поталанило, і ми розсипались хто куди. За мною мчали чотири козаки; вже я чув за собою крик гяурів, а переді мною був густий ліс. Приліг я на сідло, доручив себе аллаху і вперше у житті образив коня ударом нагая. Мов пташка пірнув він поміж гілками; гострі колючки рвали мій одяг, сухі сучки карагача били мене по обличчю. Кінь мій стрибав через пеньки, розривав грудьми кущі. Краще було б мені кинути його на узліссі і пішки сховатися в лісі, та жаль було з ним розлучитись, — і пророк нагородив мене. Кілька куль просвистіло над моєю головою; я вже чув, як, спішившись, козаки бігли по сліду... Зненацька переді мною глибока яруга; скакун мій на мить затримався — і стрибнув. Задні його копита обірвались з протилежного берега, і він повис на передніх ногах. Я кинув повід і полетів у яр; це врятувало мого коня: він вискочив. Козаки все це бачили, тільки ні один не спустився мене шукати: вони, певне, думали, що я убився на смерть, і я чув, як вони кинулись ловити мого коня. Серце моє обливалось кров'ю; я поповз у густій траві вздовж яру,— дивлюсь: ліс закінчився, кілька козаків виїжджає з нього на галявину, і ось вискакує прямо до них мій Карагез; всі кинулись за ним з криком; довго, довго вони за ним ганялись, особливо один разів зо два ледь-ледь не накинув йому на шию аркан; я затремтів, опустив очі і почав молитися.