Герой нашого часу - Сторінка 23

Грушницький ішов попереду, за ним його секунданти, а потім ми з лікарем.

— Я вам дивуюсь, — сказав лікар, потиснувши мені міцно руку. – Дайте помацати пульс!.. О-го! гарячковий!.. та на обличчі нічого не помітно… тільки очі у вас блищать яскравіше, ніж звичайно.

Раптом дрібне каміння покотилось із шумом нам під ноги. Що це? Грушницький спіткнувся; гілка, за яку він вчепився, зламалась, і він скотився б донизу на спині, якби секунданти його не підтримали.

— Стережіться! – закричав я йому, — не падайте завчасно; це погана прикмета. Згадайте Юлія Цезаря!

От ми вилізли на вершину виступаючої скелі; майданчик вкритий був дрібним піском, ніби навмисне для поєдинку. Навкруги, гублячись у золотому ранковому тумані, тіснились вершини гір, мов незліченне стадо, і Ельбрус на півдні вставав білим громаддям, замикаючи ланцюг крижаних вершин, між якими вже блукали волокнисті хмари, що набігли зі сходу. Я підійшов до краю майданчика і подивився вниз, голова у мене ледь не запаморочилась; там внизу здавалось темно і холодно, як у домовині; порослі мохом зубці скель, обвалені грозами і часом, чекали своєї здобичі.

Майданчик, на якому ми повинні були битися, являв собою майже правильний трикутник. Від кута, що виступав, відміряли шість кроків і вирішили, що той, кому доведеться першому зустріти вогонь ворога, стане на самісінькому куті спиною до провалля; якщо він не буде вбитий, то супротивники поміняються місцями.

Я наважився надати всі переваги Грушницькому; я хотів випробувати його; в його душі могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все влаштувалось би якнайкраще; та самолюбство і слабкість характеру повинні були торжествувати… Я хотів дати собі повне право не щадити його, якщо б доля мене помилувала. Хто не укладав таких угод зі своєю совістю?

— Киньте жереб, докторе! – сказав капітан.

Лікар вийняв із кишені срібну монету і підняв її догори.

— Решітка! – закричав поквапливо Грушницький, як людина, яку раптом розбудив дружній поштовх.

— Орел! – сказав я.

Монета злетіла і впала, задзвенівши; всі кинулись до неї.

— Ваше щастя, — сказав я Грушницькому, — вам стріляти першому! Та пам'ятайте: якщо ви мене не вб'єте, то я не схиблю – даю вам слово честі.

Він почервонів; йому було соромно вбити неозброєну людину; я пильно дивився на нього; якийсь час мені здавалось, що він кинеться до моїх ніг, благаючи пробачити; та як зізнатися у такому підлому наміру?.. Йому залишився один засіб — вистрілити у повітря; я був певен, що він вистрілить у повітря! Одне могло завадити цьому: думка, що я вимагатиму повторного поєдинку.

— Пора! — шепнув мені лікар, смикаючи за рукав, — якщо ви тепер не скажете, що ми знаємо їх наміри, то все пропало. Подивіться, він вже заряджає… якщо ви нічого не скажете, то я сам…

— Нізащо на світі, докторе! — відповів я, затримуючи його за руку, — ви все зіпсуєте; ви мені дали слово не заважати… Яке вам діло? Може, я хочу бути вбитим…

Він подивився на мене з подивом.

— О, це інша справа!.. тільки на мене на тому світі не скаржіться…

Капітан тим часом зарядив свої пістолети, подав один Грушницькому, щось шепнувши йому з посмішкою; другий мені.

Я став на кут майданчика, міцно обпершись лівою ногою об камінь і нахилившись трохи вперед, щоб у випадку легкого поранення не перекинутися назад.

Грушницький став навпроти мене і за даним знаком почав піднімати пістолет. Коліна його тремтіли. Він цілив мені просто в чоло…

Невимовна лють закипіла в моїх грудях.

Раптом він опустив дуло пістолета і, сполотнівши, повернувся до свого секунданта.

— Не можу, — сказав він глухим голосом.

— Боягуз! – відповів капітан.

Пролунав постріл. Куля подряпала мені коліно. Я мимоволі зробив декілька кроків вперед, щоб скоріше відійти від краю.

— Ну, брате Грушницький, жаль, що схибив! – сказав капітан, — тепер твоя черга, ставай! Обійми мене спершу: ми вже не побачимось! – Вони обнялись; капітан ледве стримувався від сміху. – Не бійся, — додав він, хитро глянувши на Грушницького, — все дурниці на світі!.. Натура – дура, судьба – индейка, а жизнь – копейка!

Після цієї трагічної фрази, вимовленої з пристойною поважністю, він відійшов на своє місце; Іван Ігнатович зі слізьми обійняв також Грушницького, і от він залишився один навпроти мене. Я досі намагаюсь пояснити собі, які почуття кипіли тоді в моїх грудях: то була і досада зневаженого самолюбства, і презирство, і злість, народжена думкою, що ця людина, яка тепер з такою впевненістю, з таким спокійним зухвальством дивиться на мене, дві хвилини тому, не наражаючи себе на небезпеку, хотіла мене вбити як собаку, бо поранений у ногу трохи сильніше, я б неодмінно зірвався зі скелі.

Я кілька хвилин пильно дивився йому в обличчя, намагаючись помітити хоч легкий слід розкаяння. Та мені здалось, що він стримував посмішку.

— Я вам раджу перед смертю помолитись богу, — сказав я йому тоді.

— Не турбуйтесь про мою душу більше, ніж про свою власну. Прошу вас про одне: стріляйте скоріше.

— І ви не відмовляєтесь від свого наклепу? не просите у мене вибачення?.. Подумайте гарненько: чи не каже вам що-небудь совість?

— Пане Печоріне! – закричав драгунський капітан, — ви тут не для того, щоб сповідати, дозвольте вам зауважити… Кінчаймо скоріше; не дай бог, хтось проїде ущелиною і нас побачить.

— Добре. Докторе, підійдіть до мене.

Лікар підійшов. Бідний лікар! він був блідіший, ніж Грушницький десять хвилин тому. Наступні слова я промовив навмисне спроквола, голосно й виразно, як виголошують смертний вирок:

— Докторе, ці добродії, напевне, з поспіху забули покласти кулю в мій пістолет: прошу вас зарядити його знову, — і гарненько!

— Не може бути! – кричав капітан, — не може бути! я зарядив обидва пістолети; хіба що з вашого куля викотилася… Це не моя провина! А ви не маєте права перезаряджати… ніякого права… це зовсім проти правил; я не дозволю…

— Добре! – сказав я капітанові, — якщо так, то ми будемо з вами стрілятися на тих же умовах…

Він зам'явся.

Грушницький стояв, схиливши голову на груди, збентежений і похмурий.

— Облиш їх! – сказав він капітанові, який хотів вирвати мій пістолет із рук лікаря… — Адже ти сам знаєш, що вони праві.

Даремно капітан робив йому різні знаки, — Грушницький не бажав і дивитись.

Тим часом лікар зарядив пістолет і подав мені.

Побачивши це, капітан плюнув і тупнув ногою.

— Дурень же ти, братику, — сказав він, — звичайний дурень!.. Якщо вже довірився мені, то і слухайся у всьому… Так тобі й треба! здихай собі, як муха… — Він відвернувся і, відходячи, пробурчав: — А все ж таки це зовсім проти правил.

— Грушницький! – сказав я, — ще є час; відмовся від своїх наклепів, і я вибачу тобі все. Тобі не вдалося зробити з мене дурня, і моє самолюбство задоволене; згадай – ми були колись друзями…

Обличчя його спалахнуло, очі заблищали.

— Стріляйте! – відповів він, — я себе зневажаю, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб'єте, я заріжу вас вночі з-за рогу. Нам разом на землі не жити…

Я вистрелив…

Коли дим розвіявся, Грушницького на майданчику не було. Лиш пил легким стовпом ще звивався на краю урвища.

Всі в один голос скрикнули.

— Finita la comedia!* – сказав я лікарю.

________________________

* Комедію закінчено! (італ.).

Він не відповів і з жахом відсахнувся.

Я знизав плечима і розкланявся з секундантами Грушницького.

Спускаючись стежкою вниз, я помітив поміж тріщинами скель скривавлений труп Грушницького. Я мимоволі закрив очі…

Відв'язавши коня, я кроком рушив додому. У мене на серці був камінь. Сонце здавалось мені тьмяним, його промені не гріли мене.

Не доїжджаючи слобідки, я повернув праворуч по ущелині. Вигляд людини був би для мене обтяжливим: я хотів бути один. Кинувши поводи і схиливши голову на груди, я довго їхав, нарешті опинився в місці, що було мені зовсім незнайомим; я повернув коня назад і став шукати дорогу; сонце вже сідало, коли я під'їхав до Кисловодська, змучений, на змученому коні.

Лакей мій сказав мені, що заходив Вернер, і подав мені дві записки: одну від нього, другу… від Віри.

Я розкрив першу, вона була такого змісту:

"Все влаштовано якнайкраще: тіло привезено спотворене, куля з грудей вийнята. Всі переконані, що причиною його смерті став нещасний випадок; тільки комендант, якому, певне, відома ваша сварка, похитав головою, та нічого не сказав. Доказів проти вас немає ніяких, і ви можете спати спокійно… якщо можете… Прощавайте…"

Я довго не наважувався відкрити другу записку… Що могла вона мені написати?.. Важке передчуття хвилювало мою душу.

Ось він, цей лист, кожне слово якого закарбувалось в моїй пам'яті:

"Я пишу тобі повністю переконана, що ми ніколи більше не побачимось. Декілька років тому, розлучаючись з тобою, я думала те ж саме; та небо захотіло випробувати мене вдруге; я не витримала цього випробування, моє слабке серце скорилось знову знайомому голосу… ти не будеш зневажати мене за це, чи не правда? Цей лист буде одночасно прощанням і сповіддю: я повинна сказати тобі все, що назбиралось у моєму серці відтоді, як воно тебе любить. Я не буду звинувачувати тебе – ти вчинив зі мною так, як вчинив би всякий інший чоловік: ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей, що змінювали одна одну, без яких життя нудне й одноманітне. Я зрозуміла це відразу… Та ти був нещасним, і я пожертвувала собою, сподіваючись, що коли-небудь ти оціниш мою жертву, що коли-небудь ти зрозумієш мою глибоку ніжність, яка не залежить ні від яких умов. З тих пір пройшло багато часу: я розгадала всі таємниці твоєї душі… і переконалась, що то була даремна надія. Гірко мені було! Та моя любов зрослася з моєю душею: вона потьмяніла, але не згасла.

Ми розлучаємось навіки; але ти можеш бути певен, що я ніколи не буду любити іншого: моя душа виснажила на тебе всі свої скарби, свої сльози і надії. Та, що кохала тебе, не зможе дивитись без деякого презирства на інших чоловіків, не тому, що ти кращий за них, о ні! але в твоїй природі є щось особливе, що притаманне одному тобі, щось горде і таємниче; в твоєму голосі, хоч що б ти говорив, є непереборна влада; ніхто не вміє так постійно бажати бути коханим; ні в кому зло не буває таким привабливим; нічий погляд не обіцяє стільки блаженства; ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами і ніхто не може бути справді таким нещасним, як ти, тому що ніхто стільки не намагається переконати себе в протилежному.

Тепер я повинна тобі пояснити причину мого поспішного від'їзду; вона може здатись тобі неважливою, тому що стосується лише мене.

Сьогодні вранці мій чоловік зайшов до мене і розповів про твою сварку з Грушницьким.