Герой нашого часу - Сторінка 24

Певне, я дуже змінилась у обличчі, тому що він довго і пильно дивився мені в очі; я ледве не впала без пам'яті від думки, що ти повинен нині битися і що я цьому причиною; мені здавалось, що я збожеволію… Але тепер, коли я здатна розмірковувати, я впевнена, що ти залишишся живий: неможливо, щоб ти вмер без мене, неможливо! Мій чоловік довго ходив по кімнаті; я не знаю, що він мені говорив, не пам'ятаю, що я йому відповідала… певне, я йому сказала, що я кохаю тебе… Пам'ятаю тільки, що в кінці нашої розмови він скривдив мене жахливим словом і вийшов. Я чула, як він звелів закладувати карету… Ось вже три години, як я сиджу край вікна і чекаю твого повернення… Та ти живий, ти не можеш вмерти!… Карета майже готова… Прощавай, прощавай… Я загинула, — та що в тому?.. Якби я могла бути певна, що ти завжди будеш мене пам'ятати, — не кажу вже любити, — ні, тільки пам'ятати… Прощавай; ідуть… я повинна сховати листа…

Чи не правда, ти не любиш Мері? ти не женишся на ній? Послухай, ти повинен принести мені цю жертву: я для тебе втратила все на світі…"

Я мов безумний вискочив на ганок, стрибнув на свого Черкеса, якого водили по двору, і помчав чимдуж дорогою до П'ятигорська. Я нещадно підганяв змученого коня, який з хрипінням, весь у піні, мчав мене кам'янистою дорогою.

Сонце вже сховалось у чорній хмарі, що спочивала на гребені західних гір; в ущелині стало темно і вогко. Підкумок, продираючись між каменями, ревів глухо й одноманітно. Я скакав, задихаючись від нетерпіння. Думка не застати вже її у П'ятигорську молотом била мені у серце! – одну хвилину, ще одну хвилину бачити її, попрощатися, потиснути її руку… Я молився, проклинав, плакав, сміявся… ні, ніщо не виразить моєї тривоги і відчаю! Можливість втратити Віру навіки зробила її для мене найдорожчою на світі – дорожчою за життя, честь, щастя! Бог знає які дивні, які шалені задуми роїлись в моїй голові… А тим часом я все скакав, поганяючи нещадно. І от я став помічати, що кінь мій дихає важче; він вже зо два рази спіткнувся на рівному місці… Лишалось п'ять верст до Єсентуків – козачої станиці, де я міг пересісти на іншого коня.

Все було б врятовано, якби у мого коня вистачило сил ще на десять хвилин! Та раптом, підіймаючись із неглибокого яру, при виїзді з гір, на крутому повороті, він гримнувся об землю. Я вчасно зіскочив, хочу підняти його, смикаю за повід – даремно: ледь чутний стогін вирвався крізь його стиснені зуби; через кілька хвилин він здох; я лишився в степу один, втративши останню надію; спробував іти пішки – ноги мої підкосились; виснажений тривогами дня та безсонням, я впав на мокру траву і як дитина заплакав.

І довго я лежав непорушно і плакав гірко, не намагаючись стримати сльози й ридання; я думав, груди мої розірвуться; вся моя твердість, вся моя холоднокровність – зникли як дим. Душа знесиліла, розум замовк, і якби в цю хвилину хтось мене побачив, він би з презирством відвернувся.

Коли нічна роса і гірський вітер освіжили мою палаючу голову і думки прийшли у звичний порядок, я зрозумів, що гнатися за втраченим щастям даремно і безглуздо. Що мені ще потрібно? – бачити її? – навіщо? чи не все скінчилось поміж нами? Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх споминів, а після нього нам тільки важче буде розлучатися.

Мені, одначе, приємно, що я можу плакати! Втім, можливо, причиною цьому розхитані нерви, ніч, проведена без сну, дві хвилини проти дула пістолета і порожній шлунок.

Все на краще! це нове страждання, висловлюючись військовим стилем, зробило у мені щасливу диверсію. Плакати корисно; і потім, напевне, якби я не проїхався верхи і не був змушений на зворотньому шляху пройти п'ятнадцять верст, то і цієї ночі сон не зімкнув би моїх очей.

Я повернувся у Кисловодськ о п'ятій годині ранку, кинувся на постіль і заснув сном Наполеона після Ватерлоо.

Коли я прокинувся, надворі вже було темно. Я сів край розчиненого вікна, розстебнув архалук, — і гірське повітря освіжило мої груди, ще не заспокоєні тяжким сном втоми. Вдалині за рікою, крізь верхи густих лип, що обступали її, мерехтіли вогні в будівлях фортеці і слобідки. На дворі у нас все було тихо, в будинку княгині було темно.

Зайшов лікар: чоло у нього було похмуре; він, проти звичаю, не простягнув мені руки.

— Звідкіля ви, докторе?

— Від княгині Ліговської; дочка її хвора – розладнані нерви… Та не в цьому справа, а ось що: начальство здогадується, і хоч нічого не можна довести безперечно, але я вам раджу бути обережнішим. Княгиня мені говорила сьогодні, що вона знає, що ви стрілялися за її дочку. Їй все розповів цей старичок… як там його? Він був свідком вашої сутички з Грушницьким в ресторації. Я прийшов вас попередити. Прощавайте. Можливо, ми більше не побачимось, вас зашлють куди-небудь.

На порозі він зупинився: йому хотілось потиснути мені руку… і якби я показав йому щонайменше бажання цього, він би кинувся мені на шию; та я залишився холодним, як камінь, — і він вийшов.

От люди! всі вони такі: знають завчасно всі погані сторони вчинку, допомагають, дають поради, навіть схвалюють його, бачачи неможливість іншого засобу, — а потім умивають руки і відвертаються з обуренням від того, хто мав сміливість взяти на себе весь тягар відповідальності. Всі вони такі, навіть найдобріші, найрозумніші!..

Наступного дня вранці, одержавши наказ від вищого начальства вирушити у фортецю N., я зайшов до княгині попрощатися.

Вона була здивована, коли на її питання: чи маю я сказати їй щось особливо важливе? – я відповів, що бажаю їй бути щасливою і таке інше.

А мені потрібно з вами поговорити дуже серйозно.

Я сів мовчки.

Було ясно, що вона не знала, з чого почати; обличчя її побагряніло, її пухлі пальці постукували по столу; нарешті вона уривчастим голосом почала так:

— Послухайте, пане Печоріне! я думаю, що ви благородна людина.

Я вклонився.

— Я навіть в цьому переконана, — продовжувала вона, — хоч ваша поведінка дещо сумнівна; та у вас можуть бути причини, яких я не знаю, і ось їх ви тепер повинні мені відкрити. Ви захистили мою дочку від наклепу, стрілялись за неї, — отже, ризикували життям… Не відповідайте, я знаю, що ви в цьому не зізнаєтесь, тому що Грушницький вбитий (вона перехрестилася). Бог йому простить – і, сподіваюсь, вам також!.. Це мене не стосується, я не смію звинувачувати вас, тому що дочка моя хоч невинно, але була цьому причиною. Вона мені все сказала… я думаю, все: ви освідчились їй в коханні… вона вам зізналась у своєму (тут княгиня тяжко зітхнула). Та вона хвора, і я певна, що це не проста хвороба! Її вбиває таємна печаль; вона не зізнається, та я певна, що ви цьому причиною… Послухайте: ви, можливо, думаєте, що я шукаю чинів, великого багатства, — зовсім ні! я хочу лише щастя дочці. Ваше теперішнє становище незавидне, але воно може виправитися: ви маєте статок; вас любить моя дочка, вона вихована так, що складе щастя чоловіка, — я багата, вона у мене одна… Скажіть, що стримує вас?.. Бачите, я не повинна була б вам всього цього говорити, та я покладаюсь на ваше серце, на вашу честь; згадайте: у мене одна дочка… одна…

Вона заплакала.

— Княгине, — сказав я, — мені неможливо відповідати вам; дозвольте мені поговорити з вашою дочкою наодинці…

— Ніколи! – вигукнула вона, вставши зі стільця у сильному хвилюванні.

— Як хочете, — відповів я, готуючись іти геть.

Вона замислилась, зробила мені знак рукою, щоб я почекав, і вийшла.

Пройшло хвилин п'ять; серце моє сильно билось, та думки були спокійні, голова холодна; скільки я не шукав у своїх грудях хоч іскру любові до милої Мері, та намагання мої були даремними.

Ось двері відчинились, і вийшла вона. Боже! як змінилась відтоді, як я бачив її востаннє, — а чи давно?

Дійшовши до середини кімнати, вона похитнулась; я скочив, подав їй руку і довів її до крісла.

Я стояв проти неї. Ми довго мовчали; її великі очі, сповнені невимовного смутку, здавалось, шукали в моїх щось схоже на надію; її бліді губи даремно намагались усміхнутися; її ніжні руки, складені на колінах, були такі худі і прозорі, що мені стало жаль її.

— Княжно, — сказав я, — ви знаєте, що я над вами сміявся?.. Ви повинні зневажати мене.

На її щоках з'явився хворобливий рум'янець.

Я продовжував:

— Отож, любити мене ви не можете…

Вона відвернулася, сперлась об стіл, закрила очі рукою, і мені здалося, що в них заблищали сльози.

— Боже мій! – промовила вона невиразно.

Це ставало нестерпним: ще хвилина, і я упав би до її ніг.

— Отже, ви самі бачите, — сказав я якомога твердішим голосом і з силуваною посмішкою, — ви самі бачите, що я не можу з вами одружитися; якби ви навіть цього бажали тепер, то швидко б розкаялись. Моя розмова з вашою матінкою змусила мене говорити з вами так відверто і так грубо; я надіюсь, що вона помиляється: вам легко її переконати. Ви бачите: я граю перед вами найжалюгіднішу і найбридкішу роль, і навіть у цьому зізнаюсь; ось усе, що я можу для вас зробити. Яку б найгіршу думку ви не мали про мене, я їй скоряюсь… Бачите, який я підлий перед вами. Чи не правда, якщо ви навіть мене любили, то з цієї миті зневажаєте?..

Вона обернулась до мене бліда, як мармур, тільки очі її чудово вибли-скували.

— Я вас ненавиджу… — сказала вона.

Я подякував, поштиво вклонився і вийшов.

За годину кур'єрська трійка мчала мене з Кисловодська. За кілька верст від Єсентуків я впізнав край дороги труп мого вірного коня; сідло було зняте – напевне, проїжджим козаком, — і замість сідла на його спині сиділи два ворони. Я зітхнув і відвернувся.

І тепер, тут, в цій нудній фортеці, я часто, пробігаючи думкою минуле, запитую себе: чому не схотів я ступити на цей шлях, що відкрило мені життя, де на мене чекали тихі радощі і душевний спокій?.. Ні, я би не ужився з цією долею! Я мов матрос, що народився і виріс на палубі розбійницького брига: його душа зжилась із бурями і битвами, і, викинутий на берег, він нудьгує й знемагає, як не мани його тіниста діброва, як не світи йому лагідне сонце; він ходить собі цілий день по прибережному піску, прислухується до одноманітного гомону набігаючих хвиль і вдивляється у туманну далечінь: чи не промайне там на блідій смузі, що відокремлює синю безодню від сірих хмар, жаданий парус, який спочатку схожий на крило морської чайки, та потроху відділяється від піни бурунів і рівним бігом наближається до пустинної пристані…

3

ФАТАЛІСТ

Якось мені трапилось прожити два тижні в козачій станиці на лівому фланзі; тут же стояв батальйон піхоти; офіцери збирались один у одного по черзі, вечорами грали в карти.

Одного разу, надокучивши бостоном і кинувши карти під стіл, ми засиділись у майора С*** дуже довго; розмова, проти звичаю, була цікавою.