Гнів Мегре - Сторінка 17
- Жорж Сіменон -І головне — дивись, щоб він нікому не дзвонив.
Торанс скрушно зітхнув.
— Гаразд, патроне… Але, будь ласка, швидше… Боюсь, що в таку спеку йому скоро набридне прогулюватися в парку.
Певна річ, було б краще заручитися одразу ордером на арешт. Та Мегре надто добре знав судового слідчого — той просто заборонив би йому діяти без переконливих доказів, за самою лиш інтуїцією.
Зайшовши до сусідньої кімнати, Мегре по черзі обвів поглядом присутніх інспекторів.
— Ваше…
— Слухаю, патроне…
— Ти коли-небудь водив американську машину?
— Траплялося…
— Поїдеш на проспект Гранд-Арме… Там біля воріт Майо є гараж… Називається "Модерн"… Тебе зустріне Торанс і покаже тобі блакитну машину… Приведеш її сюди… Спробуй не займати руками нічого зайвого…
— Ясно…
— Жанен, ти поїдеш з ним, але залишишся в гаражі… Торанс знає, що робити далі…
Мегре поглянув на годинника. Минуло вже п'ятнадцять хвилин, як Дюпе поїхав на Італійський проспект.
— Мерщій, Люка…
Бо, коли не баритися, у них було досить часу, щоб хильнути по кухлику холодного пива в "Дофіні".
8
— Ну, як він поводився? — звернувся комісар до Дюне, коли той доповів, що привів механіка.
— Спочатку він дуже здивувався і запитав, чи я справді працюю з вами. По-моєму, це його не стільки стурбувало, як просто спантеличило. Він ніяк не міг повірити, що я приїхав за вашим наказом… Потім він вийшов, щоб помити руки та переодягтися.
— Він нікому не дзвонив?
— Ні, там не було телефону…
— Гаразд…
— А в дорозі він кілька разів перепитав: "Хіба поліція має право знову розслідувати справу, яка вже розбиралася в суді?"
— І що ти відповів?
— Я відповів, що, звичайно, ні. Це його ще більше спантеличило.
— Скажи, нехай зайде… Можеш іти.
Моран, певно, ще більше здивувався б, коли б знав, що славнозвісний комісар, з яким він мав зараз зустрітися, хвилювався в цю мить не менше за нього самого.
Дюпе вийшов, і за хвилину на порозі з'явився незграбний молодик із скуйовдженим рудим волоссям.
— В чім річ, пане комісар? — з незалежним виглядом запитав він. — Хіба ви вже не довіряєте вашим інспекторам, що вирішили самі допитати мене?
Його обличчя було густо вкрите ластовинням, а погляд світло-блакитних, немов із порцеляни, очей здавався хитрим і наївним водночас.
— Хочу вам одразу сказати, що я нічого не зробив…
В його поведінці не було ознак страху. Звичайно, він був трохи схвильований несподіваною зустріччю з великим начальником, можливо навіть стурбований, але не більше.
— А ти, я бачу, не з лякливих…
— А чого мені боятися?.. Адже суд мене виправдав… Ну, майже виправдав… Бо я хлопець, не гордий і до того ж лагідної вдачі, ви це знаєте краще за інших…
— Тобто ти виказав своїх спільників?
— І це… Адже адвокат довів, що вони зловживали моєю довірливістю. Він також пояснив, що в мене було важке дитинство, що я мушу утримувати хвору матір…
У Мегре, який увалено слухав парубійка, склалося дивне враження. Незважаючи на деяку схвильованість, механік тримався аж надто невимушено. В його очицях раз у раз спалахували лукаві вогники, немов він був дуже вдоволений з того, як грає свою роль.
— Сподіваюсь, мене потурбували не через цю історію?.. На біса вам ворушити те, що давно минуло?.. Адже після суду я живу чесно…
Він сів, не чекаючи на запрошення, і дістав із кишені пачку сигарет.
— Дозвольте?
Мегре, який весь час пильно стежив за хлопцем, кивнув головою.
— А що, як, з тієї чи іншої причини, ми поновимо розслідування?
Моран здригнувся і недовірливо зиркнув на комісара.
— Цього не може бути…
— Чому? Припустімо, мені треба з'ясувати деякі подробиці…
На столі задзвонив телефон. Взявши трубку, Мегре впізнав голос Торанса:
— Цей пан уже тут…
— Він сперечався?
— Не дуже… Тільки каже, що поспішає і хоче бачити вас негайно…
— Скажи, що я його прийму, як тільки звільнюся…
Гастон Моран слухав, насупивши лоба, немов намагався зрозуміти, що за комедія розігрується перед ним.
— Це все жарти, га? — запитав він, коли комісар поклав трубку.
— Які жарти?
— Ну, що мене привели сюди… Ви хочете мене залякати… Адже вам краще за будь-кого відомо, що ми про все домовились…
— Хто домовився?
— Ну, ну, годі. Вам не слід робити мені неприємності…
І він хитро — хоч і досить незграбно — підморгнув комісарові. Мегре ще більше насторожився.
— Слухай, Моране, ти, здається, мав справу з інспектором Дюпе…
— З тим самим, що привіз мене сюди… Він поводився нормально…
— А що таке, по-твоєму, "нормально"?
— Ну, так, як я й сподівався…
— Тобто як?
— А ви не розумієте?
— Ти хочеш сказати, що він не намагався тебе заплутати і не ставив важких запитань?
— Він ставив ті запитання, які повинен був ставити… В його словах та поведінці була якась невловима двозначність.
— Інших я від нього й не чекав…
— Тому що ти безвинний?
Комісар міг заприсягтися, що Моран так само не розумів його, як він не розумів Морана.
— Слухайте, шановний… — почав був механік, але тут же завагався, затягуючись сигаретою.
— Що?
— Нічого…
— Що ти хотів сказати?
— Пусте… На біса ви мене сюди привезли?
— Що ти хотів сказати?
— Мені здається, тут вийшла якась дурниця…
— Я не розумію…
— Справді? В такому разі, хай мені заціпить…
— Вже пізно… Що ти хотів сказати?
В голосі Мегре звучала не стільки погроза, як твердість. На фоні відчиненого вікна чітко вимальовувався його масивний силует. В очах хлопця раптом з'явився вираз панічного страху.
— Випустіть мене звідси… — прошепотів він підводячись.
— Спочатку тобі доведеться відповісти на моє запитання.
— Це що, пастка?.. Чи, може, хто підклав вам свиню? Хочете на мені виїхати? Це нечесна гра…
— Яка гра?
— Спочатку скажіть, що ви знаєте?
— Тут я ставлю запитання… Яка гра?
— Чого ви до мене причепилися?.. Невже мене обдурили?
— Хто тебе обдурив?
— Мені казали, що все буде гаразд…
— Хто казав?!
Хлопець раптом відвернувся, стиснувши губи, але комісар відчув, що він ось-ось здасться.
— Це нечесно… — майже схлипнув він.
— Що саме?
І Моран не витримав. Схопившись із стільця на рівні, він з люттю глянув на комісара.
— Начебто ви не знаєте?.. А де мої сто тисяч монет, га?..
Потім, вражений виразом обличчя комісара, мимоволі подався назад. Дві важкі руки лягли на його плечі і струхнули так, що у хлопця мало не одвалилася голова.
Мегре, мабуть, ніколи ще не був такий страшний, як зараз. Його зблідле гнівне обличчя здавалося вирізьбленим із каменю.
— Ану повтори! — люто видихнув він.
— Я ж… я… Ой, мені боляче!
— Повтори…
— Я віддав сто тисяч франків…
— Які сто тисяч?
— Відпустіть… Я все скажу…
Мегре відпустив напівмертвого від страху хлопця і в знемозі поклав руку на серце, яке мало не виривалося з грудей.
— Отже, мене пошили в дурні…
— Хто? Гайяр?
Моран кивнув головою.
— Він тобі пообіцяв, що все буде гаразд?
— Так… Він сказав, що до мене поставляться поблажливо…
— І що тебе виправдають?
— Що в найгіршому разі мене засудять умовно…
— Ти заплатив йому за оборону сто тисяч франків?
— За оборону я заплатив окремо… Він вимагав ці гроші не для себе…
— Для кого ж?
В очах у механіка забриніли сльози.
— Для вас…
Хвилини зо дві Мегре стояв немов паралізований, стиснувши кулаки, потім йому трохи одлягло, він повернувся і відійшов до заштореного вікна.
Коли він знову зустрівся поглядом з Мораном, його обличчя було вже спокійне, але дуже втомлене, і могло навіть здатися, що комісар дуже постарів.
Він важко сів у крісло і, показавши Моранові пальцем на стілець, почав машинально набивати люльку.
— Кури…
Це пролунало як наказ. Потім тихо, глухим, майже беззвучним голосом він запитав:
— Я можу сподіватися, що ти сказав мені правду?
— Клянусь життям моєї матері…
— Хто порадив тобі звернутися до Жан-Шарля Гайяра?
— Один старий з бульвару Шапель…
— Не бійся… До твоєї справи ми більше не повернемося… ти маєш на увазі лахмітника Потьє?
— Так…
— Ти збував йому крадені речі?
— Це траплялося не так часто…
— Що він тобі сказав?
— Він дав мені адресу цього адвоката…
— Чому саме цього, а не іншого?
— Старий сказав, що в пана Гайяра добрі зв'язки з поліцією… Тепер я розумію, що це не так… Він видурив у мене сто тисяч…
Якийсь час Мегре щось обмірковував.
— Слухай, хлопче, зараз сюди введуть одного добродія… Не здумай з ним перемовлятися. Ти тільки глянеш на нього і вийдеш разом з інспектором до сусідньої кімнати…
— Пробачте мені, пане комісар… Мене переконали, що це завжди так робиться…
Мегре якось спромігся посміхнутися.
— Алло!.. Торанс?.. Веди його сюди… Тут у мене один хлопчина, ти постережеш його, можливо, він мені ще буде потрібний… Ну, я чекаю…
Він сидів за столом і смоктав люльку, зовні цілком спокійний, але в горлі в нього неначе застряв клубок, його погляд був прикутий до дверей.
Та ось вони відчинилися, і він побачив на порозі Жан-Шарля Гайяра в елегантному світло-сірому костюмі. Пан адвокат був невдоволений. Ось він ступив кілька швидких кроків і вже хотів був щось сказати, щоб висловити свій протест, як раптом угледів Гастона Морана.
Торанс ні біса не розумів у цій німій сцені. Шановний метр немов закляк з розкритим ротом посеред кабінету. Вираз його обличчя геть змінився. Рудий хлопчина повільно підвівся і зніяковіло, намагаючись не дивитися на адвоката, понуро почвалав до виходу.
І от вони залишилися удвох в кабінеті, Мегре віч-на-віч з Гайяром. Комісар раптом відчув гостре бажання підійти до цього елегантного пана і дати йому пару добрячих ляпасів. Лише зусиллям волі він утримався від цієї спокуси — і зовсім не тому, що Гайяр був вищий, кремезніший і явно дужчий за нього.
— Сідайте… — мовив він натомість якимось хрипким, на диво кволим, голосом.
Він, певно, був страшніший ніж тоді, коли термосив механіка за плечі: адвокат одразу сів. Навіть забув висловити свій протест з приводу того, що поліцаї украли його машину, а його самого без ордера на арешт привезли до префектури, неначе якогось кишенькового злодія.
— Таким чином, месьє Гайяр, — втомлено мовив Мегре, немов для нього ця справа була вже давно закінчена, — ви, очевидно, вже зрозуміли становище…
І, помітивши, як адвокат вже відкрив був рота, щоб відповісти, докинув:
— Не перебивайте… Я говоритиму якомога коротше, бо ваше товариство мені не дуже приємне…
— Не знаю, що цей хлопець міг вам наплести…
— Я наказав вам мовчати!..