Гном у голові - Сторінка 3

- Крістіне Нестлінгер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Хоча й була певна, що той дуже тішився б із гнома. До речі, гном, відколи Анна пішла до школи, на диво рідко спав. Уже першого шкільного дня, коли вона збудила його, тричі поспіль чхнувши, він примудрився не спати цілісіньку годину. Аннина школа йому сподобалася.

— Збіса привітний будинок,— похвалив він,— світлий і пахне гарно. Ті школи, до яких ходили колишні мої голови, були похмурі і тхнули, як зайчатники.

Аннину вчительку гном оцінив як "нормальну".

— Приємна пані,— сказав він.— Не горлає, не ставить дітей у куток і не лупить ціпком по пальцях. Дуже миролюбна пані!

Коли Анна сказала, що вчителям заборонено бити дітей, гном ніяк не міг у те повірити.

— Але ж я був колись в одній голові, то їй перепадало від учителя стільки товчеників, що я від них зробився майже якимсь тремтуном, ніколи не переставав тремтіти. Тільки-но, бувало, ми на якусь мить подумаємо про щось інше, крім читання, писання й рахування, як тут відразу — лусь-лусь-лусь! — по нашому черепі!

"Це, певно, було за царя Хмеля",— подумала Анна.

— Може, й за Хмеля,— промурмотів гном. Він-бо не мав ані гадки про час.

Анна була непомалу розчарована тим, що гном виявився страшенно неосвіченим. Він знав нітрохи не більше за неї. Як у писанні, так і в читанні та рахуванні. Цього Анна не могла збагнути. Вона дорікнула гномові:

"Ти ж учився зі стількома головами, що мав би знати силу-силен-ну всього!"

— Ще б пак! Так кожен скаже! — вигукнув гном — Але ж я завжди був достеменно такий розумний чи достеменно такий дурний, як та голова, в якій я мешкав. Одного разу я оселився в голові славетного професори математики. Тоді я вмів рахувати краще, ніж комп'ютер. А коли перебував у голові перекладача, то досконало знав сім мов. Усно й письмово! Та, розумієш, тільки-но я виселявся з тієї чи іншої голови, усі мої знання мов здиміли!

Як добре поміркувати, то воно й не диво. Адже в того, хто вкупі з своїм фіолетовим ковпачком не більший від нігтика на мізинці шестирічного дівчати, голова дрібненька, як мачина. У такій голові мозок десь такий крихітний, що його ледве чи й побачиш. То що ж може вміститися у мозкові завбільшки з мачину?

А проте гном раз у раз ставав Анні в пригоді під час навчання. Бо хоча знав він не більше за неї, та зате вмів знаходити в її мозкові все, що вона забула. Адже те, що ти позабував, валяється в мозку хтозна-де і його ніяк не знайдеш, коли треба. Гном усе завжди знаходив. Та ще й миттю!

Коли, приміром, Анна не могла згадати, що вчителька задала їм додому, треба було тільки спитати гнома. Той вигукував: "Хвилиночку!", порпався якусь мить у Анни в голові й казав:

— Ось де воно! Прочитати оповідання на сторінці дванадцятій читанки. Намалювати малюнок, на якому осіннє листя літає в повітрі!

Або коли вчителька на уроці арифметики запитувала Анну, скільки буде, якщо від дванадцяти відняти вісім, Анні зовсім не доводилося над цим думати. Адже те, що коли від дванадцяти відняти вісім, то буде чотири, уже було вкарбоване в її мозок і гном мав цей результат напохваті.

А що вже "споряджати" до школи Аннин шкільний ранець, то в цьому гном був справжній ас! Ніколи не бувало, щоб він щось забув. Анна завжди приходила до школи з геть усім потрібним. А якщо гном увечері, збираючи на завтра Аннин шкільний ранець, був такий стомлений, аж забував перелічити Анні все, що належало туди покласти, то нагадував їй про те за сніданком.

Для Анни це було дуже приємно. Зате для гнома життя робилося виснажливим. Він не мав змоги викроїти собі звичної пайки сну. Тепер він раз у раз позіхав. Не лише прокидаючись уранці або перед сном. Частенько позіхала разом з ним і Анна — адже позіхи заразливі. Навіть голос у гнома зробився хрипкий: стільки говорити, як тепер, гном не звик.

ОСТАННЬОГО ШКІЛЬНОГО дня ПЕРЕД РІЗДВОМ...

Останнього шкільного дня перед Різдвом, після того як учителька побажала всім дітям "веселого Різдва й щасливого Нового року", гном сказав Анні:

— Так, але тепер уже й з мене годі! Я спатиму аж до кінця різдвяних канікул. Отож не чхай — не буди мене, бо я неодмінно матиму колапс кровообігу.

"Але ж починаються Різдвяні свята! — подумала Анна.— Ялинка! Подарунки! Хіба ж можна все це проспати? Різдво — то ж найкраще свято в цілім році!"

— Не для мене! — промимрив гном, позіхнув і захропів.

"А я ж хотіла зумисне для нього влаштувати маленьку ялинку з семи ялинкових хвоїнок,— подумала Анна — І подарувати йому новенький ковпачок. Із червоного шовку".

Вона трішки поміркувала, чи не чхнути їй та не збудити гнома, щоб розтлумачити йому, яке дивовижно-прекрасне свято — Різдво. Та зрештою вирішила не турбувати гнома. Не хотіла ж вона справді, щоб у гнома стався колапс кровообігу — хай там що ці слова означали. Вона подумала: "Нехай бідолашка виспиться досхочу, а збуджу я його, аж як роздаватимуть різдвяні подарунки".

Двадцять четвертого грудня Анна цілісінький пополудень просиділа у своїй кімнаті, силкуючись виклеїти ялинку з семи хвоїнок і пошити манісінький шовковий ковпачок. Та з цим їй не пощастило. Тоді вона вирішила дати гномові проспати всі Різдвяні свята. Нема чого наражати сердешного гнома на колапс кровообігу, якщо вона навіть різдвяних подарунків для нього не має!

Хоча Анна й запевняла гнома, що Різдво — найкраще свято року, та сама вірила в те не зовсім непохитно. Вона просто завжди так казала, бо так казали всі діти, а вона не хотіла бути якимсь винятком. Насправді Анна трохи навіть боялася Різдвяних свят, бо для неї то були зовсім не прості свята. Через її розлучених тата й маму!

Аннині тато й мама не так уже страшенно ворогували між собою, щоб не зустріти, на втіху доньці, Святвечір утрьох. Але чудового довгого Святвечора, який зустрічають разом тато, мама й дитина, сподіватись було годі. На свята неодмінно приїздили мамині батько й мати з Лінца й татові з Граца. Мамині ж батько та мати не хотіли бачити татових. А татові не бажали мати нічого спільного з маминими. Мамині казали, що розлучення Анниних тата й мами сталося через тата. А татові твердили, що винна в розлученні мама. Тому, зустрічаючись, одні й другі сварилися між собою. А Різдво, врешті-решт,— свято злагоди. І сварки на Різдвяні свята зовсім недоречні.

Через те Аннині Різдвяні святки відбувалися так. Святвечір зустрічали раннього пополудня в татковому помешканні. Анна з татом і мамою. Потім тато їхав на вокзал, щоб привезти звідти своїх батька та матір. Анна ж тим часом їхала з мамою до маминого помешкання. Там вона зустрічала свято з мамою та маминими батьком і матір'ю. А тоді приїздив тато й забирав Анну до себе. Щоб зустріти свято з татовими батьком та матір'ю. Уранці Анну забирала до себе мама. А на другий день Різдва Анна знову була в тата. Цілий перший день Різдва Анні доводилося витримувати маминих батька з матір'ю, а цілий другий — татових.

Анна не любила своїх дідусів та бабусь. Бо одні не любили її мами, а другі — її тата. І ті й інші були винні в тому, що Анна ніколи не мала чудового, довгого, радісного Різдвяного свята разом з татом і мамою. А дідусі й бабусі притягали ж із собою просто-таки розкішні подарунки. Анна тільки думала: "До дідьчої мами! Узяли б та надіслали все те добро поштою!"

Цього року навіть звичний куценький Святвечір тата, мами й доні в татовому помешканні вийшов не дуже вдалий. У першій половині дня тато поїхав купити ялинку. В обід він припер додому величезне хвойне дерево — від підлоги аж до стелі.

— Мабуть, я трохи прорахувався,— зітхнув тато.

Велетенська ялинка мала такий товстий стовбур, що всі чотири хрестовини, принесені з льоху, виявилися для нього замалі. Отож тато мусив збити нову хрестовину з дерев'яних брусків і випиляв у ній велику діру для могутнього стовбура. Тривало це довгенько. Коли завітала на свято мама, тато саме встановив ялинку в хрестовину. А вона ж була ще зовсім не прикрашена!

Анна, мама й тато хапалися як несамовиті, прибираючи різдвяне "деревце" у святкове вбрання: ялинка ж мала стояти вся в свічках, барвистих кульках, цукерках у яскравих обгортках та мерехтливому "дощику". А мама через кожні дві-три хвилини казала:

— Ну, тепер уже годі, Анно!

Хоча до "годі" ще було далеко. Мама казала так лише тому, що час спливав страшенно швидко, робилося дедалі пізніше. Адже рівно о шостій під дверима маминого помешкання стоятимуть її старі й дзвонитимуть! Які ж кислі вони скорчать на обличчях міни, коли ніхто їм не відчинить!

Аж ось і тато сказав, що, мовляв, ялинка вже має супершикарний вигляд. Тільки ж і він казав неправду — лише тому, що рівно о шостій мав бути на вокзалі.

Анна запротестувала. Рожеві тістечка-пушинки, шоколадні іграшки, мерехкі зірки, бляшані Діди Морози та ланцюжки з барвистого паперу, що їх Анна зробила власними руками,— усе те також мало бути на ялинці. І срібні монетки, й золоті шишки!

Тато й мама погодилися з цим і прикрашали ялинку далі. Та невелика то втіха — прикрашати різдвяну ялинку з двома людьми, які раз у раз поглядають на годинник і дедалі дужче нервуються. О пів на шосту Анна врешті більш-менш задовольнилася виглядим ялинки. Залишалося, може, з двадцять хвилин — на святкування! Анна навіть не встигла поглянути на подарунки, що їх поклали для неї під ялинку тато й мама.

— Треба вже йти, Анно,— сказала мама — Та ти ж іще приїдеш сюди увечері!

А тато втішив Анну:

— Кілька приємних сюрпризів залишиться тобі на пізніше!

Анна засапано бігла за мамою до автомобіля. Вулиця лежала блискуча й гладенька, як дзеркало.

— Ще й це на додачу! — бурчала мама — Тільки ожеледі мені й бракувало! По такій дорозі не їхатимеш, а повзтимеш. А мої старі вже стоятимуть під дверима, знову буде котячий концерт!

Коли мама з Анною зійшли сходами нагору, її старих під дверима помешкання ще не було. Та тільки-но мама увійшла до передпокою, як задзвонив телефон. Дзвонила мамина мати. Повідомила, що, мовляв, вони ще лише в Санкт-Пельтені. Через ожеледь.

— Швидше ніж двадцять кілометрів за годину батько не може їхати,— сказала вона.— Поки ми доїдемо до вас, мине, певно, ще годин зо дві.

— От дурне! — забурчала Анна.— Ми б оце втрьох спокійнісінько могли святкувати Різдво! Але ж вам треба було мерщій бігти!

— Хіба ж я знала, що автобан укриється ожеледдю? — боронилася мама — За тим шаленим прикрашанням ялинки я навіть не помітила, що надворі стало так слизько.