Гном у голові - Сторінка 6

- Крістіне Нестлінгер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Це було нескладно. Вона просто переправила 3 на 9.

— Ну то як,— спитала вона гнома,— сяйнуло тобі щось?

— Та сяйнуло,— відповів гном досить нерішуче.

— То кажи вже,— наполягла Анна.

— Я мушу добре зважити свій задум,— відповів гном — Він, бачиш, небезпечний для мене. Адже мені шкодить відкрите повітря. Та й, правду сказати, я ж узагалі не герой.

— А до чого тут героїзм? Кажи, що ти там надумав! — Анна аж тремтіла з нетерплячки.

— Та гаразд уже,— зітхнув гном.— Завтра в школі я перелізу в голову Пана Чоловіка й гарненько там розглянуся та роздивлюся, чого цей хлоп'як такий капосний. Коли ми знатимемо причину, то зможемо краще зарадити лихові.

"Ти геній!" — подумали Анна.

-Дякую! — сказав гном. А тоді додав: — Тільки, будь ласка, без викрутасів! Не надумай не впустити мене потім назад у свою голову! Бачиш, мені подобається квартирувати в тебе...

— Схаменися! За кого ти мене маєш! — затрясла головою Анна-Адже ти — найкраще з усього, що в мене є!

— Чесно? — спитав гном. Він стиха шморгнув носом. Мабуть, був зворушений до сліз.

ДРУГОГО ДНЯ ПЕРЕД ДЗВІНКОМ НА УРОКИ...

Другого дня перед дзвінком на уроки, коли діти в класі ще стояли хто де, а вчителька біля дверей класної кімнати балакала з учителем сусіднього класу, гном сказав:

— Щодо мене, то я готовий.

— Я також,— промурмотіла Анна.

Вона була страшенно схвильована.

— Тоді будемо починати,— сказав гном — Але неухильно за моїм планом. А то ще, гляди, щось не складеться... Ти ж знаєш, свіже повітря я витримую дуже погано.

"О'кей, неухильно за твоїм планом",— подумала Анна.

А план був такий. Анна мала зачекати, поки Герман сяде на своє місце. Потім їй доведеться присунутися до нього якнайближче, її плече має торкатися його плеча. І так вона має сидіти, аж поки гном вилізе з її вуха, спуститься по шиї на плече, а звідти перебереться на плече до Германа.

Решта — то вже гномова справа! Аж як задзвонить дзвоник, Анна повинна знов напружити увагу. Тоді їй треба притулитися плечем до Германового плеча, щоб дати змогу гномові повернутися додому.

Задля виконання гномового задуму Анна змінила зачіску. Коси, зазвичай зав'язані в пучечок на потилиці, тепер спадали їй на вуха і лежали гарненькими кучериками на плечах. Завдяки цьому гном мав сховок, поки перебирався по Анниній шиї й плечі. А що в Германа й самого чорні кучері спадали на вуха, то справді небезпечним для гнома був, власне, тільки шлях по плечі й по шиї хлопця. Бо лише там його можна було запримітити.

Отож Анна сіла на своє місце й стала чекати. Герман повернувся до своєї парти від кошика на папери, над яким підстругував два кольорові олівці. Він сів біля Анни. Тієї миті задзвонив дзвоник. Учителька зайшла до класу й попростувала до свого столу. Діти сипнули до своїх парт. Анна подумала: "В добрий час!" — і притулилася плечем до плеча Германа. її побоювання, що Герман рвучко відсунеться, виявилися марними. Навпаки, він щосили притиснув своє плече до Анниного, просто вперся в нього, й засичав:

— Ану посунься! Чого влізла на мою половину? Геть на свою, і миттю!

Та Анна не посунулася! Вона щільно тулилася до Германового плеча, а сама з завмиранням серця косувала оком на його шию: гном саме дерся догори червоним відкидним коміром Германової сорочки. Без ковпачка! І відразу ж по тому зник у чорних Германових кучерях.

Анна перестала припадати до Германового плеча. Вона знов сиділа випростана, "вся на своїй половині". Помацки пошукала в своїх косах. Атож! Крихітний гномів ковпачок заплутався в її кучериках. Анна витягла його звідти й сховала в кишеню штанів. І стала дивитися рівно вперед. На вчительку. Учителька розсунула класну дошку. Взяла шматочок білої крейди і обвела поглядом клас.

— Хто з вас хоче намалювати на дошці сніжинки? — спитала вона.

Кілька дітей піднесли руки догори. Герман не підніс. Він штовхнув Анну ліктем під бік. Мабуть, хотів покарати її за те, що "налазила" на "його половину".

Учителька помітила.

— Гадаю, найкраще буде, якщо сніжинки малюватиме Герман,-сказала вона — Щоб трохи опам'ятався.

Герман підвівся. Він вказав на Анну.

— Вона перша налазила! — вигукнув він.

— Германе,— мовила вчителька,— годі тобі врешті-решт зчиняти галас через найменшу дрібницю! Виходь до дошки й намалюй нам гарні сніжинки.

Герман вийшов до дошки. Вчителька вклала йому в руку крейду. Герман хотів був заходитись малювати, аж раптом обличчя його перекривилося, рот роззявився, а крейда впала додолу.

— Германе, що з тобою? — запитала вчителька.

— Ой, у мене в голові болить! — вигукнув Герман.

Він нахилився, щоб підняти крейду, але не підняв. Стояв зігнутий і ляскав себе руками по вухах.

— Ой, коле! — кричав він.— Ой, як страшенно коле! Вчителька підняла крейду і здивовано подивилася на Германа.

— Що ж, тоді сідай на місце,— мовила вона.— Сніжинки малюватиме на дошці Герті.

Герті побігла до дошки, а Герман, зігнувшись, затуливши руками вуха, почвалав на своє місце. Він сів і почав стогнати. Рук із вух він не прийняв.

— Ну, Германе, що ж нам з тобою робити? — мовила вчителька. Вигляд вона мала доволі розгублений.

— Мабуть, він надмірно чутливий до болю,— сказала Герті вчительці.

Учителька, щоправда, не кивнула головою, проте, здавалося, й сама так думала. Вона підійшла до Германової парти, поклала йому руку на чоло й сказала:

— Температури в тебе немає, Германе.

Той ще дужче притиснув руки до вух і затряс головою.

— Ой, я не можу! — заголосив він.— Нехай перестане! Зараз же! Такого Анна не сподівалася! Таж гном у голові не завдає болю!

Просто трішки лоскітно, коли він влазить у вухо. Або Герман справді надмірно чутливий, або ж у нього в голові усе влаштовано зовсім не так, як у Анни!

Усі діти втупилися в Германа, що знай стогнав і тряс головою. Учителька сказала Анні:

— Будь ласка, проведи Германа до пані директорки. Вона зателефонує до Германа додому, щоб його забрали.

Анна підвелася. Коліна в неї були наче ватяні й тремтіли. Що ж тепер буде? Що робити? Це жахливо! Просто жахливо!

Герман не чув, що йому казала вчителька. Адже він ще й досі затуляв вуха руками. Анна відтягла йому руку від того вуха, у яке вліз гном. Дівчинці для цього знадобилася вся її сила.

— Іди вже! — вигукнула вона.

Герман підвівся. Анна взяла його за руку. Щоб він знов не затулив нею вуха. Вона хотіла дати гномові змогу втекти.

Анна вивела Германа з класу й повела коридором до директорського кабінету.

— Та йди вже врешті-решт!

Вона сказала це гномові, проте Герман подумав, що йому, і заволав:

— Як воно ж так шпигає!

Двері до директорського кабінету стояли відчинені. Пані директорка сиділа за своїм письмовим столом. Ось вона побачила Анну з Германом, що підійшли до дверей кабінету.

— Що сталося, діти?

— Мені так шпигає в голові! — заскиглив Герман, вирвав свою руку з Анниної і знов затулив вуха обома рукави.

— Мабуть, запалення середнього вуха,— стурбовано сказала директорка.

Анна подумала: "Я будь-що мушу триматися коло нього, бо не хочу втратити свого гнома".

Директорка підвела Германа до стільця.

— Сідай, голубе,— сказала вона.

Герман опустився на стілець. Директорка підійшла до телефону.

— Як його звати? — запитала вона у Анни.

— Герман Паннечеллвікк,— відповіла та.

Директорка погортала книгу, де були зазначені адреси й номери телефонів усіх учнів.

— Ага, ось він, Паннечеллвікк,— сказала вона й набрала номер. Анна нахилилася до Германа. Вона удала, що аж он як йому співчуває! Прихилила голову до його голови і тихо сказала:

— Тримайся, будь ласка, нічого не бійся! Усе владнається! Директорка біля телефону зворушено дивилася на Анну. Адже

вона уявити не могла, що Анна зверталася не до Германа, а до свого гнома.

Аж ось директорка поклала трубку й сказала Анні:

— Ти дуже добра втішальниця! Побудь біля нього, поки приїде його мама.

Потім вона заклала аркуш білого паперу в друкарську машинку й заходилася писати якогось листа.

Анна намагалася як-небудь відтягти Германові лаписька від його вух. Та їй з цим ніяк не щастило. Герман уперто затуляв вуха руками. Щоправда, пальці його не були щільно стулені. "Може,— думала Анна,— гном уже прослизнув поміж Германовими пальцями? Може, він оце сидить десь у кучерях нещасного скиглія, охоплений великим страхом, бо ж він так боїться запаморочення?" Анна злегка погладила Германа по голові. Гнома вона не намацала.

А далі все пішло дуже швидко. Германова мати причимчикувала до дверей директорського кабінету, кинула директорці: "Дякую, що подзвонили", метнулася до Германа, вигукнула: "Бідолашний мій котику!", взяла Германа на руки, сказала директорці: "Котикові треба мерщій лягти в ліжко!" — й подрібцювала з своїм здоровенним "котиком" на руках до виходу.

— Що ж, повертайся до класу,— сказала директорка Анні.— А за свого друга не турбуйся. Він, можливо, аж надто чутливий до болю.

Анна кивнула головою і попленталася з директорського кабінету. Біля вікна в коридорі вона зупинилася. Звідти видно було вулицю.

Коло шкільних воріт зупинилося таксі. Германова мати вийшла зі школи й заквапилась до нього. Водій вийшов з машини, сіпнув задні дверцята, Германова мати влізла в таксі з своїм чималеньким "котиком", водій захряснув за нею дверцята й сам сів за кермо, і машина помчала.

Анна повернулася до класу. Вона була у великому смутку. Вона сіла на своє місце й спробувала слухати, про що розповідає вчителька, але не втямила жодного слова. Навіть не помітила, що класна дошка була всуціль замальована сніжинками. У голові в неї крутилося одне: "Мій гном! Мій бідолашний гном!" На перерві Анна не підвелася з місця. До неї підійшов Петер, хотів дати їй погризти свого яблука. Анна похитала головою.

— Не хочеш їсти? — спитав Петер. Анна похитала головою.

— Сердишся на мене? — спитав Петер. Анна похитала головою.

— Агов, слухай! — Петер кляснув її по носі — Що з тобою?

— Та нічого,— пробелькотіла Анна.

А що ж вона мала сказати Петерові? Може: "Мій гном-у-голові оглядав Германів мозок, а тепер я не знаю, чи він досі в Германовій голові, чи, може, валяється десь зараз геть безпорадний? А може, його досі вже хтось розтоптав!" Звісно ж, Анна не могла сказати цього Петерові. Адже він просто подумав би, що вона з глузду з'їхала!

— У мене горло болить,— проскрекотіла Анна.