Гном у голові - Сторінка 8

- Крістіне Нестлінгер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Та Анна дала йому спочити лише чотири дні. їй кортіло врешті-решт дізнатися достеменно, що ж саме довелося побачити гномові у Германовій голові і чи з'ясував він, чому Герман був такий капосний зануда.

-О, Господоньку! — сказав, позіхнувши, сколошканий зі сну гном.— У черепі в Пана Чоловіка — суцільний жахливий хаос. Усе там здригається й тремтить, зблискує і тріскоче, плаче-стогне й стугонить, гризе, пиляє й звискує. Скласти собі цілісну думку про цей мозок неможливо! Одне ясно: цей хлопець почувається нещасним, справжнім бідолахою! І вважає, що мусить чинити повсякчасний опір підлості всіх інших дітей.

Анна зітхнула.

— То виходить, уся твоя праця — котові під хвіст? — запитала вона.

— Я й сам гаразд не знаю,— відповів гном.— Та, в кожному разі, я спробував дещо підправити в цьому черепі, змінити полярність деяких зв'язків і прокласти одну нову лінію. Побачимо, чи це щось допомогло.

"Допомогло, аж нікуди! — подумала Анна— Коли ми грали у "відьмака", твій Пан Чоловік був такий самісінький капосний зануда, як і завжди, нітрохи не кращий!"

— Що ж,— сказав гном,— може, моє недолуге порання у його голові дасть якісь наслідки аж згодом. Можливо, та нова лінія, що я проклав, ще має вкоренитися у його мозок. Може, звідтам, де я спробував дещо підправити, спершу мають зійти крихітні цятинки іржі. Не завжди все поліпшується враз, так би мовити, другого ж дня. Іноді це триває довгенько.

"Твої слова — та Богові у вуха!"— подумала Анна. Великої надії на те, що гном має слушність, у неї не було.

— А коли ж Пан Чоловік знову прийде до школи? — спитав гном.

"Мабуть, наступного понеділка,— подумала Анна — Вчора до школи завітала його мати. Вона сказала, що йому вже зовсім добре, але треба ще зробити медичне обстеження. Вона водить його від лікаря до лікаря, бо це ж ненормально, що в її дитини ні звідси, ні звідти починає так боліти в голові, а тоді враз цей біль як вітром звіяло!"

Гном засміявся:

— Ну то я дуже радий, що вибрався з тієї голови, поки її не взяли на рентген та на всілякі електронні вимірювання.

— Хіба тебе знайшли б? — спитала Анна.

— Ані гадки,— відповів гном — Такого досвіду в мене ще нема, і, правду сказати, мене він не дуже й цікавить.

Аж тут гном знову відчув, що втомився. Він, щоправда, ще так-сяк бадьорився, поки виконував із Анною її домашнє завдання з арифметики, хоча вже й тоді раз у раз позіхав, а тільки-но Анна згорнула зошита, він промимрив:

— Я на хвилинку задрімну.

І заснув, як Анна ще й зошита в ранець не поклала.

Анна цим не дуже й зажурилася. Вона саме зібралася перевідати Петера. У нього був день народження. У гості він запросив саму лише Анну, й більш нікого! Анна дуже тим пишалася. А гном на Пе-терів день народження їй нітрішечки не був потрібен.

Петер мав не лише старшого брата, чиї зацеровані штани й сорочки мусив доношувати, а ще й трьох сестер. Двох старших за нього і одну меншу. Меншенька сестричка була крихітна. Вона лежала в ґратчастому дитячому ліжечку, ссала "пустушку" й даремно силкувалася перекинутись із животика на спинку. Вона вміла тільки ледь підводити голівку. А якщо їй наставляли перед носик пальця, вона випльовувала "пустушку", сміялася, хапала пальця одним рученям і тримала міцно-міцно.

Дві старші Петерові сестри буди вже такі великі, що підмальовували губи, лакували нігті й мали фарбовані білі пасма в своїх каштанових косах.

Старший Петерів брат звався Пауль і мав одинадцять років. Він дуже скидався на Петера. А ще він був не такий задавакуватий, як інші одинадцятирічні хлопці, котрі нізащо не хотіли гратися з дрібно-тою-семилітками.

Петерова мама була товстенька собі й дуже привітна. І пекла смачнющі торти. На Петеровому іменинному торті красувався марципановий Петер завбільшки як великий палець. Петерова мама сама його виліпила.

Помешкання в Петерових батьків було невелике. Більша кімната, де вночі спали на розсувному ліжку Петерові тато й мама та маля в своєму ґратчастому ліжечку. Крім більшої, були ще дві маленькі кімнатки. Одна — для двох старших сестер, друга — для Петера та Пауля. В кімнаті хлопців стояло двоярусне ліжко, два невеличкі письмові столики та два стільці. Більше в ній нічого не вмістилося..

Тому Петерові й не могли влаштувати справжньої іменинної вечірки. Запрошені діти не мали б де ні погратися, ні навіть посідати.

Однак Петер цим не журився.

— Головне, що тут є ти,— сказав він Анні, коли сидів за кухонним столом разом із нею та своїми братами й сестрами і розрізував іменинного торта.

— Власне, ти — його перша велика любов,— заявила Анні одна з Петерових старших сестер.

А що Петер через це почервонів мов рак, друга старша сестра сказала:

— Ти тільки не червоній так, Петере. Не треба соромитися любові!

А Пауль запитав Анну:

— А ти Петера любиш?

І через те, що любові соромитись не треба, Анна навіть не за-шарілася, а сказала просто:

— Ну звісно!

Тоді Петерова мама дістала з холодильника дві великі пляшки кока-коли, а з серванта шість склянок і промовила:

— Отож пропоную тост за велику щасливу любов!

— Але наше щастя було б удвічі більше, якби ми сиділи за однією партою,— сказав Петер.

Анна кивнула головою.

— Щира правда,— мовила вона.

Петерова мама поналивала повні склянки кока-коли.

— Тоді треба цього домогтися,— сказала вона.

-1 саме тепер,— докинув Пауль,— коли цей придуркуватий Герман не ходить до школи. Адже тепер місце коло Анни вільне.

— Таж Герман у понеділок уже прийде,— нагадала Анна.

— Ну то нехай сідає на Петерове місце,— вирішила одна зі старших сестер.

— Це не сподобається Міхі,— сказала Анна.— Він із Германом сидіти не хоче.

— А, Міхі, я ж його знаю,— мовила Петерова мама — Він спокійнісінько буде сидіти коло Германа. Адже він куди краще може захиститися від Германа, ніж ти.

— Факт,— потвердив Пауль.

— А вчителька дозволить? — засумнівалась Анна.

— Це я беру на себе,— сказав Петер — Я завтра ж уранці спитаю її. Я це влаштую, побачите.

— А як не пощастить Петерові,— мовила Петерова мама,— тоді я сама піду до школи і все владнаю.

Вона щосили випнула свої товстенькі груди, підняла й зігнула в ліктях руки, мов атлет, що демонструє свої могутні м'язи перед публікою, скорчила на обличчі страшну міну й заявила:

— Я, бачите, маю чималенько сили, коли вже до чого дійдеться! Анна була щаслива. І не лише через сподіванку на чудові шкільні

години поруч Петера. їй подобалося у Петера вдома. Петерові сестри й брат, на її думку, були найприємніші з усіх дітей, яких вона будь-коли знала. Навіть мале подобалося Анні, хоча досі вона не дуже полюбляла малих дитинчат.

Коли увечері тато забирав Анну додому, вона запитала Петеро-ву маму:

— Можна мені незабаром прийти знову?

— Але ж Анно! — вигукнув тато — Не будь настирлива! Хіба ж так годиться?

— А певно, що годиться,— сказала Петерова мама Анниному татові. А до Анни мовила: — Як на мене, то приходь хоч і щодня. На одного більше чи на одного менше — для нас уже небагато важить.

Цілу дорогу додому Анна розповідала татові, як гарно їй було в Петера.

А вдома вона сказала татові:

— Я також хотіла б мати багато сестер і братів, і щоб одне було немовлятко. Тоді я завжди мала б із ким погратися, і побалакати, й розважитись.

— О'кей,— сказав тато,— то я негайно одружуся вдруге і настачу тобі братів і сестер.

— Ви що — здуріли?! — вигукнула Анна — Я не хочу самих малих дитинчат. А великих братів і сестер ви ж мені не понароджуєте! Треба було про це подбати, як мене ще не було на світі!

— То я одружуся з жінкою, яка вже має великих дітей,— запропонував тато — Таких жінок є доволі.

— Жінка з такими славними більшенькими дітьми, як Петер і його брати та сестри, мені трапилася однісінький раз у житті! —вигукнула Анна.

— А я гарненько пошукаю,— сказав тато.

— Краще не шукайте,— вирішила Анна.— Однаково у вас нічого не вийде!

— Усе в мене вийде,— запевнив тато — Якщо схочу.

— Спробуйте тільки! — вигукнула Анна, схопила з канапи червону подушку й пошпурила татові на голову.

— Та я ж просто пожартував,— сказав тато й поклав червону подушку назад на канапу.

— А я таких жартів терпіти не можу! — вигукнула Анна й вибігла з кімнати.

Тато подався за нею.

— Але ж Анно,— сказав він,— ти зовсім не маєш чуття гумору!

Анна взяла свій рожевий ранець, що стояв у передпокої, прихилений до одежної шафи, й пішла до своєї кімнати. "Узяв і зіпсував мені такий щасливий день,— подумала вона.— Одружитись! Понароджувати купу дітлахів! Пожартував?! А що, як це не жарти?"

Анна розстебнула рожевий ранець, перекинула догори дном і висипала все, що в ньому було, на підлогу.

— І що ж це ти тут робиш? — спитав тато. Він стояв у відчинених дверях кімнати.

— Прибираю у своєму ранці, хіба ви не бачите! — просичала Анна.

— Дивне прибирання,— сказав тато — Може, взяти пилососа та допомогти тобі?

— Ох, дайте мені спокій! — просичала Анна.

— Слово честі, Анно,— сказав тато,— я не шукатиму собі ніякої другої жінки. Ані з дітьми, ані без дітей. Присягаюсь! — Тато підняв праву руку і випростав указівний та середній пальці.

— Тверде слово честі? — запитала Анна.

— Твердіших не буває,— сказав тато.

— О'кей! — Анна всміхнулася таткові.

Вона нахилилася і позбирала усе своє вивернуте з ранця шкільне причандалля. Татко допомагав їй. А тоді сів за Аннин письмовий стіл і попідстругував їй кольорові олівці. Усі двадцять чотири. І наново обгорнув червоним лискучим папером Аннину читанку. А потім вони удвох готували вечерю. Натуральний шніцель із зеленим горошком. Аннину улюблену страву.

За вечерею тато сказав:

— У певному сенсі, нам удвох з тобою також зовсім непогано, еге ж?

Анна кивнула головою.

У певному сенсі, татко має слушність, визнала вона.

ПЕТЕРОВІЙ МАМІ НЕ ДОВЕЛОСЯ.

Петеровій мамі не довелося йти до школи й показувати там пробивну силу своїх м'язів. Петер усе владнав сам.

— Це не так уже й важко було,— сказав він зі сміхом, сівши на Гер-манове місце поруч Анни й запихаючи в парту своє шкільне причандалля— Я навіть недовго умовляв пані вчительку, вона відразу дозволила. Дурний я був, що не пересів уже давно.

А проте, вельми ймовірно, вчителька так легко не погодилась би на це переміщення, якби могла уявити, яку ланцюгову реакцію воно викличе!

Тільки-но Петер задоволено вмостився поруч Анни, як відразу підніс руку Міхі й запитав, чи можна тепер Зузі сісти на вільне місце біля нього.

Коли вчителька дозволила, підвелася Александра, що доти сиділа коло Зузі, й запитала, чи може на вільне місце біля неї пересісти Саша.

Коли ж учителька дозволила й це, на звільнене Сашине місце попросилась пересісти Рут! А на місце Рут негайно захотіла пересісти Анжела.