Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 32

З барила почулося стогнання, а тоді виліз вельми жалюгідний гном.

Мокра солома заплуталася йому в брудну бороду, весь він був такий побитий і закоцюблий, вим'ятий, у синцях, що ледве стояв на ногах. Заточуючись, прочалапав він по мілизні й, стогнучи, впав на берег. Вигляд він мав захарчований і дикий, мов пес, якого посадили в будку на ланцюг і тиждень не давали їсти. Це був Торін, але впізнати його можна було хіба за золотим ланцюжком і за синім кольором забрудненого й подертого нині каптура з довгою срібною китицею. Не скоро він спромігся навіть мовити гобітові чемне слово.

— Ну то як, живі ви чи мертві?— сердито запитав Більбо. Мабуть, гобіт забув, що мав принаймні на одну добру вечерю більше, ніж гноми, та й міг ворушити руками-ногами, не кажучи вже про розкіш дихати вільним повітрям.— Ви досі в тюрмі чи на волі? Якщо хочете дістати їжі та якщо хочете йти далі до кінця цієї дурної пригоди (зрештою, вона ваша, а не моя), то поляскайте себе по боках, розітріть собі ноги та допоможіть мені випустити всіх інших, поки можна!

Торін, звісно, не міг не погодитися з гобітом, тож, постогнавши ще трохи, підвівся на ноги і, як міг, став пособляти Злоткінсові. Тяжка й препогана то була робота: спотикаючись у холодній воді, вишукувати потрібні діжки. На вистукування і заклики подати голос змогло відгукнутися тільки шестеро. Більбо й Торін знімали накривку, а тоді попідруки виводили гнома на берег, де той сідав чи падав на землю, бурмочучи й стогнучи; бідолахи були такі змоклі, побиті й закляклі, що й невтямки їм було: це ж вони вже на волі! Що й казати вже про те, щоб подякувати, як годиться...

Балін і Двалін натерпілися чи не найбільше, тож безглуздо було просити їх іти помагати. Біфур з Бофуром не так позабивались і намокли, але полягали й відмовилися робити хоч що-небудь. Зате Філі й Кілі, що були молодші (як на гномів) і запаковані краще — більше соломи та в невеликі діжечки,— повилазили нівроку, бадьорі собі, потираючи десь якесь забите місце й розминаючись на ходу.

— Довіку не чути б мені більше, як пахнуть яблука!— заявив Філі.— Моя діжечка була повна того запаху. Всю дорогу чути запах яблук, коли не можеш поворухнутися, закляк від холоду й тебе нудить від голоду,— це ж так і до божевілля недалеко! Тепер я їв би все на світі — але жодного яблука не з'їв би!

Філі й Кілі залюбки взялися допомагати, і з їхньою поміччю Більбо й Торін розшукали нарешті й повитягали з діжок решту товариства. Бідолашний старий Бомбур чи то спав, чи був без тями; Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн накрвталися води і здавалися напівживими. Всіх їх, таких безпомічних, довелося переносити по

одному й класти на березі.

— Ну, от ми й прибули!— сказав Торін.— І я гадаю, ми повинні дякувати нашим зорям і панові Злоткінсу. Я певен, він має право сподіватися від нас дяки, хоча добре було б, якби він улаштував нам вигіднішу мандрівку. І все одно — ми ще раз у боргу перед вами й до ваших послуг, пане Злоткінс. Безперечно, ми відчули б належну вдячність, коли б наїлися та підлікувались. А тим часом — що далі?

— Я пропоную Озерне місто,— сказав Більбо.— А що ж іще?

Звичайно, більш нічого було запропонувати; отож, покинувши решту, Торін, Філі, Кілі й гобіт подалися берегом до великого моста. Біля входу на міст була сторожа, але стерегла вона не дуже дбало, бо давно вже ніхто не загрожував місту. Коли не рахувати поодиноких сварок за річкове мито, озеряни були в дружбі з лісовими ельфами. Всяка інша людність жила далеко звідсіля, і дехто з міської молоді відверто сумнівався, чи є якийсь там дракон у Самітній горі, й сміявся з дідусів та бабусь, котрі запевняли, що в свої молоді літа бачили Смауга в небі.

Не диво, що сторожа пила й реготала біля вогнища у своїй сторожці та й не чула ні як розкривали діжки, випускаючи гномів, ні як підійшли четверо розвідників.

Як же вони були вражені, коли на порозі став Торін Дубощит!

— Хто ви такі й чого вам треба?— закричали вони, скочивши на ноги й шукаючи свою зброю.

— Я — Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори!— голосно проказав гном, і вигляд у нього був справді по-королівському владний, попри подертий одяг і брудний каптур. Золото блищало в нього на шиї, золотом він був підперезаний, пронизливо дивилися його чорні, глибокі очі.— Я повернувся. Я хочу бачити голову вашого міста!

Зчинилося неймовірне сум'яття. Простодушніші повибігали надвір, так ніби сподівалися, що гора зазолотіє серед ночі і враз жовтими стануть води озера.

Начальник сторожі виступив наперед.

— А це хто?— запитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.

— Сини дочки мого батька,— відповів Торін,— Філі й Кілі з племені Дуріна, і пан Злоткінс, що мандрує з нами із західних країв.

— Якщо ви прийшли з миром, складіть свою зброю!— звелів начальник сторожі.

— У нас немає зброї,— заявив Торін, і це була правда: лісові ельфи відібрали в гномів їхні ножі, а з ними й славетного меча Оркріста. Гобітів короткий меч був, як завжди, схований при тілі, але Більбо змовчав про це.— Як сказано в давньому пророцтві, ми повертаємося додому, і зброя нам не потрібна. Та й не стали б ми битися з таким великим загоном. Відведіть нас до вашого голови!

— Він на бенкеті,— сказав начальник.

— Тим більше причин, щоб повести нас до нього,— втрутився Філі, якому набридли ці урочисті перемовини.— Ми зморені, ми помираємо з голоду після далекої дороги, і позаду лишились наші хворі товариші. Краще поспішіть, і досить слів, а то глядіть, вам ще перепаде від вашого голови.

— То йдіть за мною,— звелів начальник сторожі. Шестеро воїнів стало обабіч, і в такому супроводі гноми з гобітом пішли за начальником через міст, далі крізь ворота й до ринку. То був ринок не ринок, а широке коло води, облямоване високими палями, на яких побудовано найбільші в місті будинки, та довгими дерев'яними пристанями з численними східцями та драбинами, що вели до поверхні води. В одній з великих зал горіло багато світла, звідти долинав гомін голосів.

Ось вони пройшли в двері й стали, засліплено кліпаючи на довгі столи, за якими сиділи люди.

— Я — Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори! Я повернувся!— крикнув ватажок гномів з порога, перш ніж устиг щось сказати начальник сторожі.

Всі скочили на ноги. Міський голова теж підвівся зі свого великого крісла. Але найдужче були вражені ельфи-плотогони, що сиділи в нижньому кінці зали.

Протиснувшись до столу голови, ельфи закричали:

— Це збіглі в'язні нашого короля! Приблудні гноми, що не могли нічого до пуття розповісти про себе! Тинялися по лісі, докучаючи нашому людові!

— Це правда?— запитав голова. Щиро кажучи, йому більше вірилося в слова ельфів, ніж у повернення короля Самітної гори, якщо взагалі коли-небудь існував такий на світі.

— Правда те, що ми подорожували до нашого рідного краю, а король ельфів підступно напав на нас у дорозі й кинув безпричинно до в'язниці,— відказав Торін.— Але ні замки, ні грати не втримають того, хто повертається, як сказано в давньому пророцтві. І місто це не належить до королівства лісових ельфів. Я промовляю до голови міста озерних людей, а не до плотогонів лісового короля.

Голова Озерного міста вагався, переводячи погляд із гномів на ельфів, з ельфів — на гномів. Сила короля ельфів у цих краях була дуже велика, і голова не хотів ворожнечі з ним. Байдуже йому було до всіх давніх пісень — він тільки й сушив мозок, що торгівлею та митом, вантажами й золотом, чому й завдячував своє високе становище. Решта людей, одначе, була іншої про це думки, й скоро все вирішилося без нього. Звістка про повернення короля Самітної гори, мов пожежа, поширилася від дверей зали по всьому місту. Всі щось кричали в залі й надворі. На пристанях уже вирували юрби. Дехто вже співав уривки з давньої пісні про повернення короля Самітної гори. Те, що повернувся Трорів онук, а не сам Трор, зовсім нікого не бентежило. Інші підхопили мотив, і ось понад озером полилася голосна пісня.

Король гори Самітної,

Різьбленого каміння,

Володар річки срібної —

Поверне володіння.

Одягне він корону,

На арфі ще й заграє,

І пісня злотодзвонна

Прадавня залунає.

Ліси зростуть шумливі,

Трава зазеленіє,

Впадуть коштовні зливи,

Ріка зазолотіє.

Струмки усі звеселяться,

І заблищать озерця...

Як той король повернеться —

Все лихо западеться!

Отак вони співали чи десь майже так, тільки пісні тій кінця не було, а ще ж стільки галасу, крику з музикою арф і скрипок упереміш! Найстаріші озеряни й ті не пригадували на своєму віку такого заворушення. Навіть ельфи-плотогони зчудувалися і налякалися. Звісно ж, вони не знали, яким чином утекли Торін із товаришами, й почали подумувати, чи не припустився їхній король великої помилки.

Що ж до міського голови, то йому не лишалось нічого іншого, як скоритися загальному піднесенню, на час принаймні, й прикинутися, ніби він вірить, що Торін справді є той, ким себе називає. Тож він поступився ватажкові гномів своїм великим кріслом, посадивши Філі й Кілі обабіч нього на почесних місцях. Навіть гобітові дали місце за високим столом, і ніхто в сум'ятті не зажадав пояснення, до чого тут цей малюнок, хоча в жодній пісні не було бодай найтьмянішого натяку на нього.

Незабаром юрби, сповнені дивовижного захвату, на руках унесли в місто решту гномів, їх навперебій запрошували в гості, і лікували, й годували, й пестили так, що як тут було не радіти, не втішатися. Торінові з товариством надали великий будинок, а ще — човни з веслярами в їхнє розпорядження, і юрби сиділи на призьбі, у дворі, співаючи пісень цілоденне та вітаючи радісними вигуками кожного гнома, що виткне з дверей носа.

Декотрі пісні були давні, та лунали й зовсім нові, в яких упевнено говорилося про наглу смерть дракона й про те, як по річці до Озерного міста скоро попливуть човни з дорогими дарунками. Нові пісні складалися з відома й великого призволу міського голови і гномів не дуже тішили, але тим часом прибульцям добре годили, й вони швидко гладшали, вбивалися в силу. За тиждень їхні синці де й поділися; гноми тепер були вбрані в гарний одяг, причому кожен — у свої кольори; бороди — розчесані й підстрижені, гордовита хода. Торін походжав такий пишний, наче вже відвоював своє королівство, а Смауга посік на дрібненькі шматочки.

Добрі почуття гномів до малого гобіта, як і пообіцяв ватажок, що не день ще добрішали.