Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 43

Певне, пройшли в долину смерком, по обох берегах річки.

Тієї ночі гноми майже не спали. Ледь засірів світанок, як побачили загін, що наближався від Долу. З-над муру вони спостерігали, як ті дійшли до початку долини й поволі почали сходити нагору. Ось уже й розгледіли прибульців: то були чоловіки, озброєні, як для війни, й лучники-ельфи. Нарешті передні видерлися по камінню на схил, звідки ринула вниз річка. І які ж вони були вражені, коли побачили розлите плесо перед себе і браму, закладену муром із свіжотесаних кам'яних плит!

Люди й ельфи стояли, показуючи руками й перемовляючись, коли до них голосно заговорив Торін:

— Хто ви, що прийшли озброєні, неначе для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори, і що вам треба?

Але ті не відповіли. Дехто з воїнів швидко повернув назад, а решта, постоявши трохи й подивившись на браму та її укріплення, теж пішла назад за своїми товаришами. Того дня озеряни й ельфи перенесли свій табір ближче — туди, де розходилися від гори дві її відноги. І тоді між скель залунали голоси, задзвеніла пісня — такого ті скелі давно вже не чули! Долинали й ніжні звуки ельфійських арф, і від тієї музики ніби тепло розливалося в холодному повітрі, ледь чулися пахощі лісових квітів, що цвітуть навесні.

Гобітові так закортіло втекти з цієї темної твердині — спуститися в долину, щоб разом з ельфами повеселитися й побенкетувати біля вогнищ! Молодші гноми теж були зворушені в душі й нарікали стиха: вони, мовляв, сподівалися, що все складеться інакше й що вони дружитимуть з ельфами й людьми,— але Торін тільки зиркнув на них сердито.

Тоді гноми самі принесли арфи та інші інструменти, знайдені серед скарбу, й замузичили, щоб роздобрити ватажка, але пісня їхня була не така, як у ельфів, а дуже схожа на ту, якої вони співали давно колись у затишній гобітовій норі.

Прийди, королю, в щасну пору,

В свої палати попід Гору!

Як згинув Змій, суперник твій,—

Всі вороги погинуть скоро.

З мечами гострими й списами,

Під захистом міцної брами,—

Нема журби, як є скарби,—

Не бути гномам знов рабами!

Здавен закляття знали гноми,

Як били молоти без втоми

У глибині, у темнині,

Де підземельні снять хороми.

В намиста сріберні низали

Блискучі зорі, ще й чіпляли

Вогонь дракона на корону,

Із арфи пісню добували.

І знов палац підземний вільний!

Блукачу! Кинь свій шлях окільний

І навпрошки через піски

Прийди, щоб жить в оселі спільній!

Через холодні кличем гори:

— Прийдіть у предковічні створи! —

Король вас жде — він покладе

До рук вам золото комори.

В свої палати попід Гору

Прийди, королю, в щасну пору!

Як згинув Змій, суперник твій,—

Всі вороги погинуть скоро!

Цією піснею вони таки догодили Торінові, бо ватажок заусміхався, звеселився знову — й почав прикидати, яка відстань до Залізних гір та як скоро зможе Даїн досягти Самітної гори, хай-но вийшов відразу по отриманні звістки. Але гобітове серденько засмутилося — і від тієї пісні, й від Торінової мови: надто войовниче все це звучало.

Назавтра вранці-рано загін списоносців перейшов річку й піднявся вгору долиною.

Вони несли зелений прапор лісового короля й голубий прапор озерян і підступили під самий мур перед брамою.

Знову Торін голосно їх окликнув:

— Хто ви, що прийшли озброєні, як для війни, до брами Торіна, сина Траїна, короля Самітної гори?

Цього разу йому відповіли.

Високий чоловік, чорночубий і суворий з лиця, виступив наперед і проголосив:

— Вітаю, Торіне! Чого це ти обмурувався, наче злодій у своєму притулку? Ми ще не стали вашими ворогами і радіємо, що ви зосталися живі. Коли ми вирушали, то й не сподівалися, що застанемо тут хоч одну живу душу. Але ми зустрілися з вами, то нам є про що переговорити й порадитися.

— Хто ти і про що хочеш вести переговори?

— Я — Бард, і моєю рукою вбито дракона й звільнено ваш скарб. Невже це не стосується вас? До того ж я нащадок і спадкоємець Гіріона з Долу, а серед вашого скарбу є чимало багатства з його палат і міста — багатства, яке вкрав колись Смауг. Невже про це ми не повинні переговорити з вами? Далі: своїм останнім наскоком Смауг поруйнував оселі людей Есгарота, а я досі служу їхньому голові. Я говорю від його імені й хочу спитати вас: чи не зважите ви на бідування його люду, на лихо, що їх спіткало? Вони допомогли вам у вашій біді, а ви на віддяку наслали на них саму смерть і руїну, хоч, звичайно, і незумисне.

Щирі й правдиві були ті слова, дарма що мовлені суворим, гордовитим тоном, і гобітові здалося, що Торін зразу визнає, які вони справедливі. Більбо, звісна річ, і не сподівався, щоб хоч хтось згадав, що то гобіт сам-один вивідав драконове вразливе місце, то й не розчарувався, бо таки ніхто не згадав. Але він не подумав, які лихі чари насилає золото, що на ньому довго лежав дракон, ані які злотолюбні гном'ячі серця. В ті кілька днів, що минули, Торін не одну годину пробув у скарбниці, й ним цілком заволоділа пристрасть до скарбу. Дарма що найдужче він тужив за Гори-каменем і все шукав його, але око йому тішили й численні інші чудовні речі, які там лежали і які будили в ньому стільки спогадів про давні труди й печалі його племені.

— Свій найслабший доказ ти навів наприкінці й зробив його найголовнішим,— відказав Торін.— Ніхто з людей не має права зазіхати на багатство мого племені тільки тому, що Смауг, укравши його в нас, позбавив також домівки чи життя його кревних. Не його був скарб, щоб часткою того скарбу відшкодовувати його лихі діла. Вартість харчів і поміч, яку ми дістали від озерян, ми належно відшкодуємо — у свій час. Але ми нічого не дамо — ані крупинки золота, поки нам погрожують силою. Поки перед нашими ворітьми стоїть озброєне військо, ми дивимося на вас як на ворогів і злодіїв. І ще хотів би я спитати вас: яку частку спадщини виплатили б ви нашим кревним, коли б ми загинули й скарб лишився без господарів?

— Справедливе запитання,— визнав Бард.— Але ви не погинули, а ми не грабіжники.

До того ж багаті повинні б, як не з обов'язку, то з жалю допомогти знедоленим, що прихистили їх, коли вони були в біді. А ще я не дістав відповіді на інші мої вимоги.

— Як я вже сказав, я не вестиму переговорів з озброєними людьми, що стоять перед моєю брамою. І вже ж ні в якому разі не говоритиму з ельфами лісового короля — про нього у мене лишилися не вельми приємні спогади. В цих перемовинах їм немає місця. А зараз ідіть геть, поки не полетіли наші стріли! Якщо ж ти схочеш говорити зі мною знову, то спершу відішли військо ельфів до лісу, де їм і годиться бути, а тоді вертайся, склавши зброю чимдалі від нашого порога.

— Король ельфів — мій друг,— відповів Бард.— Він прийшов на поміч потерпілим озерянам, хоч ті не мали до нього ніяких вимог, а тільки дружні почуття. Ми дамо тобі час, щоб ти пошкодував за свої слова. Помудрішай, поки ми вернемося!

І разом зі своїм загоном пішов назад до табору.

Минуло всього кілька годин, і знову прийшли прапороносці; наперед виступили сурмачі й просурмили сигнал.

— Ім'ям Есгароту й Лісу,— виголосив один з них,— ми промовляємо до Торіна, Траїнового сина Дубощита, хто називає себе королем Самітної гори, і пропонуємо добре обдумати вимоги, недавно висловлені, або ж у противному разі проголошуємо його нашим ворогом. Щонайменше він повинен відступити одну дванадцяту частину скарбу Бардові — як переможцеві дракона і як спадкоємцеві Гіріона. З тієї частини Бард сам виділить пожертву Есгаротові; та якщо Торін хоче мати дружбу й шану довколишніх земель, подібно до його дідів і прадідів, він дасть також дещо із своєї частки на підтримку озерян.

Тоді Торін схопив рогового лука й послав стрілу в окличника. Стріла влучила в його щит і застрягла там, тріпочучи.

— А що така твоя відповідь,— голосно мовив той,— я проголошую Самітну гору обложеною. Ви не зможете нікуди піти з неї, поки зі свого боку не попросите перемир'я і переговорів. Ми не застосуємо проти вас зброї, але залишимо вас на самоті з вашим золотом. Можете їсти його, коли така ваша воля!

З тим посланці й відійшли незагайно, лишивши гномам обдумувати своє становище.

Торін зробився такий похмурий, що коли б хто з них і хотів щось йому закинути, то не посмів би. Але більшість гномів мабуть-таки поділяла його думку — окрім хіба старого товстуна Бомбура та Філі й Кілі. Більбо, звісно, не схвалював такого повороту справ. Гора й так у печінках йому сиділа, і зовсім не до вподоби йому було скніти в ній, витримуючи облогу.

— Вся ця нора досі смердить драконом,— пробурчав він сам до себе,— й мене від неї аж нудить. А корм уже просто застрягає мені в горлянці.

Розділ шістнадцятий

НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ

Повільно й стомливо збігали дні. Гноми збували свій час, розбираючи скарб та складаючи на окремі купки. І тут Торін заговорив про Траїнів Гори-камінь і настійно попросив їх шукати самоцвіт по всіх закапелках.

— Бо Гори-камінь мого батька,— сказав він,— сам собою вартий річки золота, а для мене він — понад усяку ціну. З усього скарбу я беру собі лише той камінь, і я помщуся кожному, хто його знайде й залишить собі.

Почувши ці слова, Більбо злякався й почав гадати, що станеться, коли знайдуть Гори-камінь,— а славетний самоцвіт був загорнутий в купку всякого дрантя, яке правило гобітові за подушку. Але все-таки він не признався, бо одного з тих нескінченно довгих, стомливих днів у його маленькій голові замрів ніби план.

Якийсь час усе так і тривало, коли це круки сповістили, що Даїн із більш ніж п'ятьмастами гномів, спішно вирушивши від Залізних гір, перебуває на відстані дводенного переходу від Самітної гори.

— Але вони не зможуть підійти до гори непоміченими,— зауважив Роак,— і я боюся, що буде битва в долині. А від того не буде добра. Даїнові гноми відважні й добре озброєні, але навряд чи вони переможуть військо, що вас облягло. А якщо й переможуть, що ви матимете з того? По п'ятах за Даїном ідуть, зима й сніг. Як ви прогодуєтеся, не маючи дружби й підтримки сусідніх земель? Дарма що немає дракона — сам скарб може стати вашою погибеллю!

Але Торін лишався незворушний.

— Зима й сніг насядуть і на людей та ельфів,— сказав він,— і непереливки їм стане в тому таборі серед пустки. Коли вдарять на них із тилу мої друзі, та ще зима з морозами, вони, може, й лагідніше заговорять.

Того вечора Більбо надумав здійснити свій план.