Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 45

Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні.

— Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш?— нарешті запитав він, схаменувшись.

— Ну, він не зовсім мій,— знітився гобіт.— Але, знаєте, я волію заставити його проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять.

Сподіваюся, що Гори-камінь принесе вам користь.

Лісовий король вражено подивився на Більбо.

— Більбо Злоткінсе!— сказав він.— Ти достойніший носити обладунок ельфійських принців, ніж багато хто, кому він більше був би до лиця. Але навряд чи й Торін Дубощит буде такої думки. Я, мабуть, краще знаю гномів, ніж ти. Раджу тобі лишитися з нами — будеш нашим дорогим і шанованим гостем.

— Я, звісно, дуже вам дякую,— відповів Більбо з поклоном.— Але я не зможу покинути отак моїх друзів — після всього, що ми зазнали разом. До того ж я пообіцяв старому Бомбурові, що розбуджу його опівночі! Мені справді треба йти, і якнайхутчій.

Ніякі їхні умовляння не могли його затримати; отож, доручивши кільком — воїнам провести гобіта, Бард і король шанобливо з ним попрощалися. Коли проходили через табір, якийсь дідусь, закутаний у темний плащ, підвівся з порога одного з наметів і підійшов до них.

— Молодець, Злоткінсе!— мовив старий, поплескавши гобіта по плечах.— Ти, як завжди, перевершуєш усі сподівання!

То був Гандальф.

Уперше за стільки днів Більбо зрадів по-справжньому. Та не було часу для всіх тих запитань, що зринули одразу йому в голові.

— Май терпець і дізнаєшся про все помалу! — заспокоїв його Гандальф.— Події наближаються нині до загальної розв'язки, якщо я не помиляюся. На тебе чекають прикрощі, але ти не занепадай духом! Цілком може бути, що тобі все минеться щасливо. Заповідаються вісті, про які й круки не чули. На добраніч!

Спантеличений, але й підбадьорений, гобіт поспішив далі. Ельфи провели його до безпечного броду й, не намочивши, переправили на другий берег. Там він

попрощався зі своїми провідниками й подався обережно назад до брами. Відчуваючи дедалі більшу втому, встиг усе-таки задовго до півночі видертися на мур по мотузці — вона висіла там, де він її залишив. Тоді відв'язав мотузку й сховав і, сівши на мурі, став гадати тривожно, що ж то воно буде.

Опівночі Більбо розбудив Бомбура й собі скрутився калачиком у своєму куточку, не слухаючи, як старий гном дякує не надякується,— розумів, що навряд чи заслуговував на подяку. Скоро й заснув міцним сном, забувши до ранку всі свої гризоти. І знаєте, що йому снилося? Яєчня з шинкою.

Розділ сімнадцятий

БУРЯ

Наступного дня рано-вранці заграли сурми в таборі людей та ельфів. Незабаром гноми побачили гінця, що сам-один поспішав вузькою стежкою. Зупинившись віддалік, він окликнув гномів і спитав, чи вислухає Торін нове посольство, оскільки надійшли свіжі вісті, які міняли становище.

— Напевне, почули про Даїна,— сказав, почувши ці слова, Торін.— Дійшли й до них вісті про його наближення. Я так і знав, що вони стануть лагідніші від цього.— І крикнув гінцеві:—Нехай прийдуть невеликим гуртом, та без зброї, і я вислухаю їх!

Близько полудня знову замайоріли, винесені наперед, знамена Лісу й Озера. Потім показався загін із двадцятьох воїнів. Там, де починалася вузька стежка, загін склав на землю мечі й списи й підійшов до брами. Вражені гноми побачили серед посланців Барда й короля ельфів, а попереду виступав якийсь дідок: закутаний у плащ, із насунутим на чоло каптуром, він ніс в руках важкеньку дерев'яну скриньку, окуту залізом.

— Вітаю, Торіне!— гукнув Бард.— Ти досі не змінив свого рішення?

— Моє рішення не міняється від того, що зійшло й зайшло кілька разів сонце,— відказав Торін.— Невже ти прийшов, щоб ставити пусті запитання? І військо ельфів досі не відійшло, як я бажав! Поки цього не буде, ти марно ходиш на переговори до мене.

— І немає нічого, за що ти відступив би частину свого золота?

— Нічого, що ти чи твої друзі можуть запропонувати.

— А що ти скажеш про Гори-камінь Траїна?— спитав Бард, і тієї самої миті старий відчинив скриньку й підніс самоцвіт угору. З його долоні бризнуло навсібіч сяйво, біле та яскраве навіть при світлі дня.

Вражений і спантеличений, Торін онімів. Довго ніхто не порушував мовчанки.

Нарешті Торін заговорив, і голос його був здушений від гніву.

— Той камінь належав моєму батькові, отже він мій. Чому це я маю купувати свою власність?— Але подив охопив ватажка гномів, і він додав: — Але як ви добралися до цієї спадщини мого роду — коли варто взагалі питати про те, про що питають злодіїв?

— Ми не злодії,— відказав Бард.— Твоя власність буде віддана тобі за те, що належить нам.

— Як ви добралися до нього?— закричав Торін, якого вже охоплювала лють.

— Це я віддав їм камінь!— писнув Більбо, що визирав через мур і на ту хвилину був уже страшенно переляканий.

— Ти! Ти!— загримів Торін, обертаючись до гобіта й хапаючи його обома руками.— Ти, жалюгідний гобіте! Ти, куций... злодію!

Ватажкові гномів забракло слів, і він трусив бідолашного Більбо, мов кролика.

— Клянуся Дуріновою бородою! Хотів би я, щоб тут був Гандальф! Хай він буде проклятий, що вибрав тебе! Хай йому борода вилізе! А тебе я скину вниз на каміння!— закричав він і високо підняв гобіта.

— Стривай! Твою волю уволено!— мовив голос. Старий, що ніс скриньку, відкинув геть свого плаща з каптуром.— Ось Гандальф! І, як видно, прийшов я саме вчасно.

Якщо тобі не подобається мій Викрадач, то, прошу тебе, не завдавай йому шкоди.

Постав його на землю й вислухай, що він має сказати!

— Ви, бачу, всі в спілці проти мене!— сказав Торін, впустивши гобіта на верх муру.— Щоб я ще коли мав справу з яким чарівником чи його друзями! Ну, то що ти маєш сказати, пацючий нащадку?

— Леле! Леле!— мовив Більбо.— Я певен, усе це дуже прикра історія. Може, ви пам'ятаєте, як казали, що я можу вибрати сам свою чотирнадцяту частку? Можливо, я зрозумів вас надто дослівно — чував я, що гноми бувають чемніші на словах, ніж на ділі. А проте був же час, коли ви нібито вважали, що я вам даю якусь користь.

Пацючий нащадок — отак! Оце й є всі ті послуги ваші й вашої рідні, що їх ви обіцяли мені, Торіне? Вважайте, що я розпорядився своєю часткою, як хотів, та й ділу кінець!

— Я так і вважатиму,— похмуро відказав Торін.— 3 тим я тебе й відпущу — і хай ми більш ніколи не здибаємося з тобою!— Тоді одвернувся й заговорив через мур:— Мене зраджено! Ви добре вгадали, що я не знесу втрати Гори-каменя, що викуплю цей скарб мого дому. За нього я віддам чотирнадцяту частку всього багатства сріблом і золотом, не рахуючи коштовних каменів. Але все це буде в рахунок частки, обіцяної цьому зрадникові, і з тим він і піде, а ви розподілите одержане, як захочете! Не сумніваюся, що він дістане мізерію.

Забирайте його, коли бажаєте, щоб він жив,— віднині він мені не друг, а ворог.

— Спускайся до своїх приятелів!— обернувся він до Більбо.— А то я скину тебе додолу.

— А як же золото й срібло?— спитав Більбо.

— Видамо тоді, як усе розподілимо,— заявив Торін.— Злазь!

— А доти ми затримуємо Гори-камінь у себе! — крикнув Бард.

— Не вельми гарним показуєш ти себе королем Самітної гори,— сказав Гандальф.— Та все ще може змінитися.

— А може,— відгукнувся Торін. Скарб так затуманив йому голову, що вже цієї хвилини він прикидав, чи не вдасться з Даїновою допомогою відвоювати Гори-камінь, щоб не віддавати обіцяної винагороди.

Тож гноми спустили Більбо на мотузці з муру, й гобіт пішов собі, не діставши нічогісінько за свої заслуги. Ото тільки, що зостався на ньому обладунок, якого Торін подарував раніше. Не один із гномів відчував сором і жаль від того, що так повівся з гобітом їхній ватажок.

— Прощавайте!— гукнув їм Більбо.— Може, ще зустрінемося друзями.

— Вшивайся!— крикнув Торін.— На тобі обладунок, зроблений руками гномів, і ти його недостой-ний. Його не пробити стрілою, але, якщо ти не поквапишся, я пронижу тобі нікчемні твої ноги.

— Не жени так!— порадив йому Бард.— Ми дамо тобі час до завтра. Опівдні повернемося і подивимося, чи виніс ти ту частину скарбу, яку пообіцяв віддати за свій камінь. Якщо це буде зроблено без обману, тоді ми підемо звідси, а військо ельфів повернеться назад до лісу.

Тим перемовини й скінчилися, і люди з ельфами вернулися до свого табору. Але Торін негайно через Роака послав гінців до Даїна — із звісткою про те, що сталося, і з проханням прийти якомога швидше. Минув той день і ніч. Назавтра вітер перемінився — повіяв із заходу, і небо спохмурніло. Ще був ранній ранок, коли в таборі почувся гамір. Прибігли гінці із звісткою, що потуга гномів

обійшла східну відногу Самітної гори й швидко наближається до Долу. Прийшов Даїн. Він ішов, не зупиняючись, цілу ніч і тому наспів швидше, ніж сподівалися люди й ельфи. Воїни його були в довгих, до колін, кольчугах із сталевих кілець, а на ногах мали панчохи з тонкої і гнучкої металевої сітки, таємницю виготовлення якої знали тільки Даїнові зброярі. Гноми взагалі неймовірно дужі, як на їхній невисокий зріст, але ці здебільшого були ще дужчі за гномів з інших племен. Звичайним їхнім озброєнням були важкі кайла з двома гостряками, але кожен з них мав також короткого широкого меча при боці й круглого щита, перевішеного через плече. Бороди, роздвоєні й заплетені в коси, були запхані за пояси. Шапки в них були залізні й черевики залізні, а обличчя випромінювали суворість і рішучість.

Залунали сурми, кличучи людей та ельфів до зброї. Скоро й показалися гноми, що швидко бралися вгору долиною. Ось вони зупинилися між річкою і східною відногою, але декілька гномів пішли далі й, перебрівши річку, наблизилися до табору; тут вони поклали свою зброю на землю й піднесли руки догори на знак миру. Назустріч їм вийшов Бард і з ним Більбо.

— Нас послав Даїн, син Наїна,— відповіли посланці, коли Бард запитав, хто вони й чого їм треба.— Ми поспішаємо до наших родичів, що сидять у Самітній горі, бо почули, що відвойовано наші давні володіння. А хто ви такі, що, як вороги, облягли захищені мури?

Ця чемна й трохи старомодна мова, якої вживали на переговорах, означала, звичайно: "Нічого вам тут робити.