Гордість і упередженість - Сторінка 35

Його обличчя стало блідим від гніву, кожна його риса свідчила про величезне сум'яття, що коїлося в його душі. Він усіляко намагався принаймні виглядати спокійним і не наважувався заговорити, доки не опанує себе. На Елізабет його мовчання справило вкрай гнітюче враження. Нарешті підкреслено спокійним голосом він мовив:

– І це вся відповідь, яку мені судилося почути?! Дозвольте запитати: а чому, власне, ви мені відмовили саме в такий спосіб, не турбуючись при цьому хоч про якусь позірну чемність? Хоча це вже не має великого значення.

— Мені теж цікаво, — відповіла Елізабет, — як це ви, з явним наміром образити і принизити, насмілилися сказати, що любите мене попри свою волю, попри своє почуття здорового глузду і навіть попри ваш характер? Чи не було це певним виправданням для вашої нечемності, якщо ви вже заговорили про нечемність мою? Крім того, я маю й інші підстави бути нечемною, і ви це знаєте. Навіть якщо б я не була налаштована проти вас, чи почувалася байдуже, чи навіть ставилася до вас прихильно, то все одно — жодне з міркувань не змусило б мене прийняти пропозицію чоловіка, котрий зруйнував — і, можливо, назавжди — щастя моєї улюбленої сестри!

При цих словах колір обличчя містера Дарсі знову змінивсь, але він швидко впорався зі своїми емоціями і надалі слухав Елізабет, уже не намагаючись перебивати, в той час як вона продовжувала:

— Я маю абсолютно всі підстави думати про вас зле. Жодна причина не спроможеться виправдати вашу несправедливу та негідну поведінку в цій справі. Ви не смієте, ви не можете заперечувати, що були головним, якщо не єдиним винуватцем їхнього розлучення, піддавання одного з них осуду світського товариства через примхливість і непослідовність, а другої — осміянню через надії, що не справдилися, винуватцем того, що обоє вони зазнали величезного нещастя і приниження.

Вона зробила паузу і з обуренням побачила, що він слухав її з виглядом, котрий свідчив про відсутність у нього будь-якого почуття розкаяння. Більше того — Дарсі дивився на неї з посмішкою, крізь яку прозирав якийсь показний скептицизм.

— Ви ж не будете заперечувати, що це ваших рук справа? — повторила Елізабет.

Він відповів — із напускним спокоєм:

— Я не збираюся заперечувати, що зробив усе від мене залежне для того, щоб розлучити свого друга з вашою сестрою, і що я радію своєму успіхові. Щодо нього я виявився милостивішим, ніж супроти себе.

Обурена Еліза проігнорувала останню його фразу, що містила якийсь натяк на самовиправдання; але вона не могла не вхопити її смисл, котрий, однак, не здатен був її заспокоїти.

— Але моя антипатія викликана не тільки цим випадком, — продовжила вона. — Моя думка про вас сформувалася ще до того, як він стався. Докладно про ваш характер я дізналася з розповіді, котру почула багато місяців тому від містера Вікхема. То що ж ви скажете з цього приводу? Який акт дружньої допомоги ви придумаєте на своє виправдання цього разу? Яку перекручену версію подій будете нав'язувати іншим?

— Вас, я бачу, дуже цікавлять проблеми цього джентльмена, — сказав Дарсі вже менш спокійним тоном, а його обличчя знову почервоніло.

— А хіба можна не співчувати йому, знаючи про всі його нещастя?

— Його нещастя! — презирливо відізвався Дарсі. — Так, він дійсно пережив великі нещастя.

— Які накликали на нього ви! — запально вигукнула Елізабет. — Це ви довели його до нинішнього злиденного стану — відносно злиденного. Ви позбавили його тих благ, котрі, як ви знаєте, призначалися саме йому. У найкращі роки його життя ви позбавили його тієї матеріальної незалежності, яку він і заслужив і мав отримати по праву. У всьому цьому винуваті саме ви! Однак при згадці про завдані вами містеру Вікхему нещастя ви ще й маєте нахабство виказувати презирство і зневагу!

— Так ось яку думку ви про мене маєте! — скрикнув Дарсі — і почав швидко ходити кімнатою. — Ось яку вашу оцінку я заслужив! Що ж, дякую за таке детальне пояснення. Гріхи мої — згідно з вашим підрахунком — дійсно тяжкі. Але може, — додав він, зупинившись і обернувшись до неї, — може, ви і закрили б очі на ці мої провини, якби я не образив вашу гордість своїм чесним зізнанням про ті перешкоди, котрі довгий час заважали мені вдатися до серйозних кроків. Ви могли б стриматись і не висловлювати цих жорстоких звинувачень, якби я, повівшись хитріше, приховав своє внутрішнє боріння та лестощами змусив би вас повірити, що мною рухає щире і непідробне почуття, вдавшись при цьому до умовлянь, компліментів — до будь-чого. Але всяке удавання викликає в мене огиду. Мені не соромно за почуття, про які я вам повідав. Вони є природними і виправданими. Ви що, хотіли, щоб я радів із недостатньої знатності ваших родичів? Млів од бажання породичатися з людьми, чиє суспільне становище так сильно поступається становищу моєму?

Елізабет відчувала, як гнів її зростає щомиті, але, знову заговоривши, чимдуж намагалася тримати себе в руках:

— Ви помиляєтеся, містере Дарсі, гадаючи, що коли б ви поводилися шляхетніше, то мені було б важче вам відмовити. Спосіб, у який ви зробили свою заяву, не мав у цьому сенсі великого значення.

Вона помітила, що його аж пересмикнуло, але він не сказав нічого, тож вона продовжила:

— Хоч у який би спосіб ви зробили свою пропозицію, я б усе одно на неї не спокусилася.

І знову Дарсі не зміг приховати свого здивування; він дивився на неї зі змішаним виразом недовіри та приниження. А Елізабет продовжувала говорити:

– Із самого початку, навіть із найпершої миті нашого знайомства я була вражена вашими манерами, вони повністю переконали мене, що ви — людина пихата, марнославна, егоїстично-з неважлива до почуттів інших людей. Саме ваші манери стали своєрідним фундаментом негативного ставлення, на якому наступні події спорудили таку непорушну антипатію; не минуло й місяця, як я відчула, що ви — найостанніший чоловік на світі, за котрого я коли-небудь наважилася б вийти заміж.

— Ви вже сказали достатньо багато, пані. Я чудово розумію ваші почуття, і тепер мені тільки й лишається, що соромитися своїх. Вибачте, що я забрав так багато вашого часу, і прийміть мої найкращі побажання доброго здоров'я та щастя.

Із цими словами містер Дарсі похапцем вийшов із кімнати, і Елізабет невдовзі почула, як він відчинив двері й пішов з будинку. Сум'яття, що її охопило, було величезним і болючим. Їй було несила триматися, тож, відчувши фізичну слабкість, вона опустилася на стілець і проплакала півгодини. Її спантеличене здивування зростало з кожною згадкою про те, що сталося. Отримати пропозицію заміжжя від містера Дарсі! Виявляється, що він кохав її вже протягом багатьох місяців! Неймовірно: він кохає її так сильно, що бажає побратися з нею попри всі ті заперечення, котрі змусили його перешкоджати одруженню його друга з її сестрою і котрі з не меншою силою виявляться у його власному випадку! А все-таки приємно, що вона, сама того не бажаючи, викликала в нього таку жагучу пристрасть. Але його гордовитість, ота його гидотна пихатість, його ганебні вихваляння своїм вчинком щодо Джейн, ота непростима самовпевненість, із якою він у цьому зізнався, навіть не намагаючись хоч якось виправдатися; та бездушність, із якою він згадав про містера Вікхема, свою жорстокість щодо якого він навіть не намагався заперечувати, — все це незабаром допомогло Елізабет перебороти те співчуття, яке вона на хвилину відчула до містера Дарсі, коли думала про його любов.

Отак і сиділа Елізабет — поринувши у схвильовані роздуми, — аж доки звук карети леді Кетрін не змусив її усвідомити свою повну неготовність до зустрічі з Шарлоттою, котра обов'язково звернула б увагу на її обличчя; тому вона поквапилася до своєї кімнати.

Розділ XXXV

Наступного ранку Елізабет прокинулася з тими ж самими думками та почуттями, з якими минулого вечора заплющила очі. Її подив од того, що сталося, ще не минув; а думати про щось інше було просто неможливо. Чимось займатись їй зовсім не хотілося, тому невдовзі після сніданку вона вирішила подихати свіжим повітрям і прогулятися. Попрямувала було до своєї улюбленої стежини в парку, та зупинилася, бо згадала, що туди інколи приходив і містер Дарсі. Тож замість того, щоб увійти до парку, вона звернула на прохід, що вів у інший від дороги бік. З одного боку все ще тягнулась огорожа, і невдовзі Елізабет пройшла повз ворота до парку. Прогулявшись декілька разів туди-сюди цією частиною проходу, вона — під впливом чудового ранку — не встояла перед спокусою й зупинилася біля воріт, аби помилуватися парком. Ті п'ять тижнів, що Елізабет їх встигла провести у Кенті, для сільської місцевості — чималий термін, і з кожним днем на ранніх деревах ставало все більше й більше зеленого листя. Тільки-но Елізабет зібралася піти далі, як у невеличкому гаю на околиці парку вона помітила якогось чоловіка, котрий рухався в її напрямку. Злякавшись, що це може бути містер Дарсі, вона негайно пішла назад, але джентльмен, що наближався, був уже надто близько до неї. Він жваво вискочив із-за дерев і погукав її. Елізабет уже була відвернулася, та зачувши, що її покликали — хоча, судячи з голосу, це дійсно був містер Дарсі, — вона знову рушила до воріт. На той момент він теж устиг до них дійти і, простягнувши їй листа (який Елізабет інстинктивно взяла в руки), гордовито і стримано мовив:

— Деякий час я прогулювався в гаю, сподіваючись вас зустріти. Зробіть честь — прочитайте мого листа!

Потім він злегка вклонився, повернув до насаджень і незабаром зник з очей.

Без передчуття задоволення, але з величезною цікавістю відкрила Елізабет листа і здивувалася ще більше, побачивши, що конверт містив два аркуші поштового паперу, геть усі списані дуже дрібним почерком. Так само списаною була навіть внутрішня сторона конверта. Продовжуючи рухатися алеєю, вона почала читати листа, котрий був датований восьмою годиною ранку і написаний, як зазначалося, в Розінгсі. В ньому було таке:

"Не бійтеся, пані, коли отримаєте цього листа, що він містить якесь повторення тих почуттів чи тих пропозицій, котрі видалися вам такими огидними минулого вечора. Я пишу без будь-якого наміру завдати вам болю чи принизити себе, знову згадуючи про свої сподівання, котрі — хоч як би нам обом цього хотілося — не вдасться забути дуже швидко.