Гордість і упередженість - Сторінка 5

Елізабет, яка грала далеко не так гарно, зате невимушено і природно, слухали з набагато більшим задоволенням; а Мері — під кінець свого тривалого виступу — нарешті дочекалася похвали та вдячності, загравши шотландські та ірландські мелодії на прохання своїх молодших сестер, котрі — разом із Лукасами і двома чи трьома офіцерами — розпочали жваві танці в іншому кінці кімнати.

Містер Дарсі стояв поруч із ними та обурено мовчав з того приводу, що вечір проводився у спосіб, котрий виключав будь-яку можливість розмови. Він надто заглибився у свої думки і не помічав поруч із собою сера Вільяма Лукаса, аж доки той не почав розмову:

— Яка це чудова розвага для молоді, містере Дарсі! Що може зрівнятися з танцями! Я вважаю танці одним із найвидатніших досягнень високорозвинених суспільств.

— Безперечно, сер. А ще вони відзначаються тією перевагою, що мають популярність і в суспільствах менш розвинених. Танцювати може кожен дикун.

Сер Вільям у відповідь лише всміхнувся.

— Ваш приятель танцює просто прекрасно, — продовжив він після нетривалої паузи, помітивши, як до групи танцюючих приєднався Бінглі. — І я ані хвилини не сумніваюся, що і ви, містере Дарсі, чудовий знавець цієї науки.

— Гадаю, що ви бачили, як я танцював у Меритоні, сер.

— Так, дійсно бачив і отримав од цього чимале задоволення. Ви часто танцюєте у Сент-Джеймсі?

— Ніколи, сер.

— Чи не здається вам, що це було б доречним компліментом його мешканцям?

— Цей комплімент я намагаюся не робити нікому, якщо є можливість його уникнути.

— Я так розумію, що ви маєте будинок у Лондоні?

Містер Дарсі кивнув головою.

— Я колись сам подумував про те, щоб осісти в Лондоні, бо дуже люблю вишукане товариство; але мав сумніви щодо нешкідливості тамтешнього повітря для леді Лукас.

Сер Вільям замовк, сподіваючись на відповідь, але його співрозмовник не мав для цього відповідного настрою; цієї миті в їхній бік рушила Елізабет, і йому страх як захотілося зробити щось дуже галантне, тож він вигукнув до неї:

— Шановна міс Елізо, а ви чому не танцюєте? Містере Дарсі, дозвольте мені представити вам цю дівчину як вельми бажану партнерку. Ви ж не відмовитеся потанцювати, забачивши перед собою таку вроду. — І, взявши її за руку, він уже хотів був передати її містеру Дарсі, котрий — хоч і вкрай здивувавшись — був зовсім не проти прийняти її, як Еліза відразу ж висмикнула її і, дещо знітившись, сказала серу Вільяму:

— Що ви, добродію, я зовсім не збираюся танцювати. Невже ви думаєте, що я підійшла до вас тому, що займалася пошуками кавалера?

Містер Дарсі, як і належить, із серйозним виглядом попросив дозволу мати честь повести її до танцю, але марно. Елізабет була невблаганною, і цю невблаганність не зміг похитнути навіть сер Вільям, коли спробував умовити її.

— Ви танцюєте настільки гарно, міс Елізо, що з вашого боку було б просто жорстоко позбавити мене радості споглядати вас під час танцю; і хоча містер Дарсі це заняття загалом недолюблює, я впевнений, що він не заперечуватиме — зробить милість і півгодини потанцює.

— Містер Дарсі — сама ввічливість, — мовила Еліза і посміхнулася.

— Безперечно, але, зважаючи на таку спокусу у вашій особі, шановна міс Елізо, чи можемо ми дивуватися такій люб'язності, бо хто ж заперечуватиме проти такої партнерки?

Еліза грайливо поглянула на нього й відвернулась. Її небажання зовсім не образило містера Дарсі, і він із приємністю думав про неї; якраз у цю мить до нього звернулася міс Бінглі.

— Я здогадуюся, про що ви зараз думаєте.

— А от і не здогадуєтеся.

— Ви думаєте про те, як це нестерпно — проводити численні вечори в такий спосіб і в такому товаристві, і тут я з вами цілком згодна. Я вкрай незадоволена! Яка нудота і при цьому такий гармидер! А всі ці люди — такі нікчемні, але ж такі набундючені! Так хочеться, щоб ви сказали про них щось дуже саркастичне!

— Ваша здогадка зовсім неправильна, запевняю вас. Мої думки рухаються в напрямку більш приємному. Я думаю про ту радість, яку можуть подарувати прекрасні темні очі на обличчі гарненької жінки.

Міс Бінглі негайно ж утупила в нього очі й побажала знати, якій же це жінці вдалося надихнути його на такі роздуми. Містер Дарсі набрався мужності й мовив:

— Міс Елізабет Беннет.

— Міс Елізабет Беннет?! — вигукнула міс Бінглі. — Я вкрай здивована. І давно вона у вас у такому фаворі? Коли ж мені поздоровляти вас, скажіть, будь ласка?

— Саме такого запитання я від вас і чекав. Жінки мають надто рухливу уяву — вона вмить перескакує від симпатії до кохання, від кохання до шлюбу. Тому я не сумнівався, що ви бажатимете мені щастя.

— Що ж, коли ви налаштовані так серйозно, то я вважатиму цю справу вже вирішеною. Ви матимете просто чарівливу тещу; вона, звичайно ж, мешкатиме разом з вами в Пемберлі.

Поки вона тішилася в такий спосіб, він слухав міс Бінглі з незворушною байдужістю; а оскільки його спокійність переконала її у відсутності підстав для занепокоєння, то вона ще довго демонструвала свою дотепність.

Розділ VII

Багатство містера Беннета майже повністю складалося з маєтності, котра давала дві тисячі фунтів доходу на рік і котру, за відсутності спадкоємця по чоловічій лінії, — на превеликий жаль для його дочок — мав успадкувати як родове майно якийсь далекий родич; статок же їхньої матері, незважаючи на свої цілком пристойні (як для неї) розміри, ніяк не міг компенсувати цього недоліку. Її батько був адвокатом у Меритоні і залишив їй у спадок чотири тисячі фунтів.

Вона мала сестру, яка була дружиною такого собі містера Філіпса, котрий служив у її батька клерком, а потім став його наступником у цьому бізнесі, і брата, що мешкав у Лондоні і був респектабельним і процвітаючим торговцем.

Село Лонгберн було розташоване лише за милю від Меритона — відстань дуже зручна для молодих дівиць, яких приваблювала туди три-чотири рази на тиждень необхідність робити візити ввічливості своїй тітоньці та наявність крамниці галантерейних товарів, якраз по дорозі. Особливо часто такі походи здійснювали двоє наймолодших у родині дівчат — Кетрін та Лідія; їхні голови були ще менш зайняті думками, ніж голови їхніх сестер, тож коли не випадало чогось кращого, то можна було пройтися до Меритона, щоб чимось зайняти ранок і мати тему для розмов увечері; і хоч якою бідною на новини була б округа взагалі, вони завжди примудрялися про щось дізнатися від своєї тітоньки. Однак наразі вони мали вдосталь і новин, і підстав для радісного збудження, бо неподалік нещодавно зупинився на постій полк міліційної армії, який прибув на всю зиму; штаб його був у Меритоні.

Тепер візити сестер до місіс Філіпс стали багатим джерелом надзвичайно цікавої інформації. Кожний день додавав щось нове до їхніх знань про імена офіцерів та їхні родинні зв'язки. Місця їхнього мешкання недовго залишалися таємницею, а з часом вони познайомилися і з самими офіцерами. Містер Філіпс у всіх у них побував, і цей факт став для його племінниць джерелом досі невідомої їм наснаги — вони тільки й говорили що про офіцерів; тепер велике багатство містера Бінглі, при згадці про яке їхня матінка сповнювалась ентузіазмом, було в їхньому розумінні нічого не вартим у порівнянні з мундиром прапорщика.

Вислухавши якось уранці чергові виливи захоплення на цю тему з боку своїх дочок, містер Беннет прохолодно зауважив:

— Усе, що я можу збагнути з вашої манери розмовляти, це те, що ви — найдурніші дівчата в усій окрузі. Я вже давно це підозрював, але зараз переконавсь у цьому остаточно.

Кетрін знітилась і промовчала, Лідія ж, не звертаючи ніякої уваги на сказане, продовжувала висловлювати свій захват капітаном Картером і надію побачити його протягом дня, бо наступного ранку він мав поїхати до Лондона.

— Мій любий, — звернулася до нього місіс Беннет, — мене вражає ваша готовність вважати власних дочок дурепами. Можна відзиватися зневажливо про чужих дітей, але не про своїх.

— Якщо мої діти нетямущі, то я мушу про це знати і не забувати.

— Так, але ж насправді всі вони — дуже розумні.

— Хочеться сподіватися, що це — єдиний момент, щодо якого наші думки різняться. Раніше я вірив, що вони збігаються в кожній дрібниці, тепер же я бачу: вони різняться так сильно, що я вважаю двох наших наймолодших дівчат дурепами, яких світ не бачив.

— Вельмишановний містере Беннет, хіба можна очікувати від дівчат у такому віці, щоб вони були так само ж розумними, як їхні батько чи мати? Повірте мені, коли вони досягнуть нашого віку, то думатимуть про офіцерів не більше, ніж ми з вами. Пам'ятаю, мені теж колись дуже подобалися червоні мундири — в глибині душі вони мені подобаються й досі; і коли справний молодий полковник із доходом п'ять-шість тисяч фунтів на рік попросить руки моєї дочки, то я не скажу йому "ні"; на мою думку, полковник Форстер виглядав дуже презентабельно у своєму мундирі на одному з прийомів у сера Вільяма.

— Мамо! — скрикнула Лідія. — Моя тітка кажуть, що полковник Форстер і капітан Картер уже не ходять до міс Вотсон так часто, як це вони робили відразу по прибутті; тепер же вона помічає, що вони часто стирчать у бібліотеці Кларка.

Місіс Беннет не встигла відповісти, бо прийшов слуга — він приніс записку для міс Беннет. Записка була з Недерфілда — слуга чекав на відповідь. Очі місіс Беннет сяяли від задоволення, і вона нетерпляче вигукувала, коли її дочка читала цю записку:

— Ну що, Джейн, від кого вона? Про що там йдеться? Що він пише? Джейн, не барися, скажи нам, нумо — скажи!

— Це записка від міс Бінглі, — відповіла Джейн, а потім прочитала її вголос.

"Люба подруго!

Якщо вам незнане співчуття і ви не прийдете сьогодні, щоб пообідати зі мною та Луїзою, то ми ризикуємо зненавидіти одна одну на всю решту нашого життя, бо цілоденний тет-а-тет двох жінок не може не завершитися сваркою. Як тільки отримаєте цю записку — приходьте. Мого брата та інших чоловіків запросили на обід офіцери.

Ваша Керолайн Бінглі".

— Запросили на обід офіцери! — вигукнула Лідія. — А тітонька нам про це нічого не сказали!

— Обідають у гостях, — мовила місіс Беннет, — який жаль!

— Можна я поїду каретою? — спитала Джейн.

— Ні, моя люба, краще б ти їхала верхи, бо збирається на дощ; тож тобі доведеться залишитися там на ніч.

— Це було б непоганою задумкою, якби тільки бути певним, що Бінглі самі не запропонують відвезти її додому.

— Цього не станеться, бо джентльмени поїдуть до Меритона у фаетоні містера Бінглі, тож Герсти залишаться без коней і не зможуть скористатися власним екіпажем.

– І все ж я б хотіла поїхати каретою.

— Але ж, серденько, тато не в змозі виділити коней, я це знаю напевне.