Гордість і упередженість - Сторінка 57

Щоб зустріти молодих у ****; послали карету, якою вони мали прибути на час обіду. Дві старші сестри панічно боялись їхнього приїзду, а особливо Джейн, яка мучилася думкою про можливі переживання Лідії, бо наділяла останню тими почуттями, котрі мала б сама, якби була на її місці.

І ось нарешті молоді приїхали. Щоб зустріти їх, родина зібралася в їдальні. Коли карета під'їжджала до ґанку, то на обличчі місіс Беннет сяяла посмішка, а чоловік її навпаки — виглядав непорушно-серйозним; дочки ж почувалися стурбовано, схвильовано та стривожено.

Ось у вестибюлі почувся голос Лідії; двері розчинились, і вона вбігла у кімнату. Мати вийшла їй назустріч, обняла її та палко привітала; потім із люб'язною усмішкою подала руку Вікхему, котрий ішов слідом за своєю дружиною, і побажала їм обом щастя з таким ентузіазмом, котрий не залишив сумнівів, що так воно і буде.

Містер Беннет, до якого вони потім звернулися, зустрів їх далеко не так привітно. Навпаки — його і без того суворе обличчя стало ще суворішим, і розмовляв він крізь зуби. Невимушеної самовпевненості молодих було достатньо, щоб його роздратувати. Елізабет стало гидко, і навіть старша міс Беннет була неприємно вражена. Якою Лідія була, такою вона й залишилася: нестриманою, безсоромною, шумливою, невгамовною та безцеремонною. Вона по черзі сіпала своїх сестер, вимагаючи від них поздоровлень, а коли нарешті всі вони всілися, жваво оглянула кімнату, підмітивши при цьому деякі зміни, що сталися в ній, а потім зазначила, сміючись, що давненько вона в них не була.

Вікхем теж виглядав не менш упевненим у собі, ніж Лідія, але ж його манери були завжди настільки приємними, що якби характер його та обставини одруження були такими, як слід, то його посмішки та невимушена поведінка під час офіційного родичання викликали б загальний захват. Елізабет раніше й гадки не мала, що він може бути таким самовпевненим; і вона сіла, вирішивши більше ніколи не встановлювати меж нахабству нахабної людини. Тож почервоніла саме вона, і почервоніла Джейн, а щоки тих, хто викликав їхнє сум'яття, не зазнали ніяких змін кольору.

Розмов вистачало. Молода та її мати ніяк не могли перебалакати одна одну; а Вікхем, котрому випало сидіти поруч із Елізабет, почав питатися про своїх знайомих у їхній окрузі з доброзичливою невимушеністю, на котру Елізабет ніяк не могла відповісти тією ж мірою доброзичливості та невимушеності. Здавалося, що в них лишилися тільки щонайприємніші спогади. Минуле згадувалося безболісно; Лідія сама підводила розмову до тем, котрих її сестри не наважилися б торкнутися ні за що на світі.

— Ви лишень подумайте, — вигукнула вона, — минуло вже три місяці відтоді, як я поїхала, а здається, що пройшло всього два тижні! А скільки всього сталося за цей час! Боже правий! Коли я від'їздила, то й гадки не мала, що вийду заміж! Хоча я часто думала, що було б вельми непогано це зробити.

її батько підвів очі, Джейн розстроїлась, а Елізабет промовисто подивилася на Лідію; та вона, котра ніколи не чула й не бачила того, чого вирішила не помічати, отож весело продовжувала:

— Ой, матусю, а наші сусіди знають, що я сьогодні вийшла заміж? Я боялася, що не знають, тому, коли ми обганяли Вільяма Гулдінга в його двоколці, мені закортіло, щоб він про це дізнався; тож я опустила вікно з його боку, зняла рукавичку й поклала руку на рамку вікна, щоб він міг бачити обручку, а потім усміхнулась і вклонилася йому, наче якась гранд-дама.

Терпець у Елізабет урвався. Вона підвелась і вибігла з кімнати; і більше не поверталася, доки не почула, як усі пішли через хол до їдальні. Тоді вона знову приєдналася до них — і якраз вчасно, бо встигла побачити, як Лідія, хизуючись, підійшла до матері з правого боку, і почути, як вона сказала своїй найстаршій сестрі:

— Ага, Джейн! Тепер я сидітиму на твоєму місці, а ти — відсунешся подалі, бо я тепер — заміжня жінка.

Щось не схоже було, що з часом у Лідії з'явиться хоч якась стриманість, котрої раніше їй цілковито бракувало. Навпаки — вона стала ще більш безцеремонною та веселою. Їй кортіло якомога швидше побачитися з тітонькою Філіпс, Лукасами і з усіма сусідами, щоб почути, як ті кличуть її "місіс Вікхем"; а поки що вона відразу ж після обіду побігла до місіс Хілл та двох служниць, аби похвалитися своїм заміжжям та показати їм обручку.

— Ну що, матусю, — сказала вона, коли всі повернулися до сніданкової кімнати, — якої ти думки про мого чоловіка? Привабливий мужчина, правда ж? Мої сестри просто луснуть від заздрощів. Що ж, буду сподіватися, що їм хоч трохи поталанить так, як поталанило мені. Треба їм їхати до Брайтона. Саме там треба шукати чоловіків. Шкода, матусю, що ми всі туди не поїхали.

– І дійсно шкода; була б на те моя воля, то поїхали б. Але ж, Лідонько, мені зовсім не подобається, що ти їдеш так далеко. Це що — обов'язково?

— На жаль, так. Тут нічого не вдієш. Однак гадаю, що мені там сподобається. Неодмінно приїздіть до нас — ти з татом та сестри. Всю зиму ми пробудемо у Ньюкаслі, гадаю, що бали там все ж таки будуть, і я потурбуюся, щоб усі мої сестри мали гарних кавалерів.

— Ото було б добре! — вигукнула її мати.

— А потім, коли ви будете повертатися додому, то залишите в нас одну чи дві з них. Я майже не сумніваюся, що до весни я спроможуся знайти їм чоловіків.

Гості не могли залишатись у них довше десяти днів. Містер Вікхем уже отримав звання перед від'їздом із Лондона і мусив прибути до полку протягом двох тижнів.

Ніхто, крім місіс Беннет, не жалкував, що їхні гостини будуть такими нетривалими, і вона намагалась якомога краще використати цей час, роблячи зі своєю дочкою візити та влаштовуючи численні прийоми вдома. Ці прийоми подобалися всім, бо всім хотілося хоч на деякий час вирватися з сімейного кола — і розумним, і не надто розумним.

Почуття Вікхема до Лідії були саме такими, як і очікувала Елізабет: набагато слабшими, ніж почуття Лідії до нього. І їй не обов'язково було бачити молодих нині, щоб із усього ходу подій зробити такий висновок: до їхньої втечі спричинилася сила саме її любові, а не його. Елізабет було б не зрозуміло — чому, не надто люблячи її, він узагалі наважився на втечу, якби не була переконана, що Вікхем просто змушений був тікати через свої борги; а якщо вже тікати, то тікати з подругою — перед такою спокусою цей молодик устояти явно не міг.

Лідія ж у ньому душі не чула. Вона називала його не інакше як "мій любий Вікхем" і вважала, що ніхто не здатен був із ним зрівнятися. Що б він не робив, він робив краще за інших. Вона не сумнівалася, що першого вересня, коли відкриється мисливський сезон, Вікхем встрелить більше дичини, ніж будь-хто інший в окрузі. Якось уранці, невдовзі після приїзду, Лідія, сидячи з двома старшими сестрами, звернулася до Елізабет:

— Ліззі, здається, я так і не розповіла тобі про своє одруження. Коли я про все це розповідала матусі та іншим, тебе тоді не було поруч. Тобі що — нецікаво почути, як усе це сталося?

— Якщо по правді, то не хочу, — відповіла Елізабет, — гадаю, що про твоє одруження взагалі треба говорити якомога менше.

— Ти ба! Яка ти дивна! Але все одно слухай, як це відбувалося. Так от — ми повінчались у церкві Св. Елемента, бо помешкання Вікхема розташовувалось у тій парафії. Було домовлено, що всі ми мусили там бути об одинадцятій. Я мала приїхати туди зі своїми дядечком та тітонькою, а всім іншим належало зустріти нас у церкві. І ось настав ранок призначеного дня — це був понеділок, — а я просто місця собі не знаходила від хвилювання. Знаєш, я боялася, що станеться щось таке, через що вінчання буде відстрочено, а тоді б я точно звихнулася з розуму. А тут іще тітонька набридала мені своїми проповідями та напучуваннями, поки я вдягалася! Та я її майже не чула, бо думала в той час, як ти можеш здогадатися, про мого любого Вікхема. Мені страх як кортіло дізнатися, чи вдягне він на церемонію свого голубого мундира. Ага, значить, ми поснідали, як завжди, о десятій; я ніяк не могла дочекатися закінчення сніданку, бо, між іншим, мушу вам сказати, що тітка та дядько не переставали картати мене ввесь той час, що я з ними пробула. Ви просто не повірите — я жодного разу не вийшла з будинку за два тижні мого перебування там. І за весь час жодної вечірки, жодної зустрічі — нічого взагалі! Зрозуміло, що зараз у Лондоні не відбувається майже нічого цікавого, бо всі пороз'їжджалися відпочивати, але принаймні Малий Театр усе ж таки працює! Так от — тільки-но карета під'їхала до ґанку, дядька покликали у справі до того жахливого містера Стоуна. А знаєте, коли вони сходяться разом, то це вже надовго. Я так перелякалася: не знала, що й робити, бо саме мій дядько мав видавати мене заміж, і коли б ми хоч трохи спізнилися, то день пропав би надаремне. Але, на щастя, він повернувся через десять хвилин, і ми вирушили до церкви. Однак уже потім я згадала, що навіть якби ми запізнилися, то вінчання не довелося б відкладати, бо містер Дарсі й за це б потурбувався.

— Містер Дарсі?! — повторила за нею Елізабет украй здивовано.

— Еге ж! Він мав приїхати туди разом із Вікхемом. Ой, леле! Як же я могла забути?! Та я ж не мусила ні півслова про це розповідати! Я ж обіцяла їм щиро нічого про це не казати! І що тепер подумає Вікхем? Це ж мало бути великою таємницею!

— Якщо це мало бути таємницею, — сказала Джейн, — то нічого більше не говори на цю тему. Даю слово, що я більше нічого не питатиму.

— Так, звичайно! — підтвердила Елізабет, уся згоряючи від цікавості. — Ми не будемо тебе розпитувати.

— От і слава Богу, — мовила Лідія, — бо в противному разі я не втрималася б і все вам розповіла, й тоді б Вікхем дуже розлютився.

Але ж Елізабет так і не знайшла в собі сил устояти перед спокусою, і тому їй довелося похапливо залишити кімнату.

Та жити в невіданні про такий важливий момент було просто неможливо; принаймні неможливо було не прагнути про щось дізнатися-таки. Отже, містер Дарсі був присутнім на вінчанні її сестри. Майже не доводилося сумніватися, що це була саме та подія, в якій він найменш за все хотів би брати участь, і що люди, які там були, не викликали в нього палкого бажання з ними зустрічатися. Найнеймовірніші здогадки щодо його можливих мотивів блискавкою шугонули в її голові, та жодна з них не принесла їй задовільного пояснення.