Гра Ендера - Сторінка 24

Найважливіше, що він зовсім не такий, як Пітер.

— Невже можна його побачити?

— Ні, напиши йому листа.

— Лист нічого не дасть. Ендер не відповів на жоден мій лист.

Графф зітхнув.

— Він відповідав на кожен лист, який отримував.

Їй знадобилася секунда, аби все зрозуміти.

— Ну й паскудна ж ви людина.

— Ізоляція — оптимальне середовище для творчості. Нам потрібні були його ідеї, а не… Не зважай. Я не збираюся виправдовуватися перед тобою.

"То чого виправдовуєтесь?" — але вона не запитала цього.

— Проте зараз він розслабився. Ми намагаємося його підштовхнути, а він не хоче.

— Може, я зробила б Ендерові послугу, якби побажала вам провалитися.

— Ти вже нам допомогла. Але можеш зробити більше. Напиши йому.

— Обіцяйте, що нічого не виріжете.

— Такого я обіцяти не можу.

— Тоді забудьте.

— Згода. Тоді я сам напишу твого листа. Використавши попередні листи, ми відтворимо твій власний стиль. Немає нічого простішого.

— Я хочу побачитися з ним.

— Першу відпустку він отримає у віці вісімнадцяти років.

— Ви ж казали — у дванадцять.

— Ми змінили правила.

— Чому я маю вам допомагати?

— Не допомагай мені. Допоможи Ендеру. Яка різниця, якщо це допоможе нам також?

— Що ви такого жахливого з ним робите?

Графф захихотів.

— Валентино, дівчинко моя люба, жахливе лише починається.

Прочитавши чотири рядки листа, Ендер зрозумів, що надіслав його не боєць із Бійцівської школи. Лист надійшов звичним способом: "ОЧІКУЄ ПОВІДОМЛЕННЯ", — побачив він, щойно увійшов у комп. Ендер прочитав чотири рядки, тоді пробіг очима до кінця й побачив підпис. Він згорнувся клубочком у ліжку й із самого початку знову й знову читав кожне слово.

ЕНДЕРЕ,

ЦІ ВИЛУПКИ ДО СИХ ПІР НЕ ПРОПУСКАЛИ ДО ТЕБЕ ЖОДНОГО МОГО ЛИСТА. І ХОЧ Я СОТНІ РАЗІВ ПИСАЛА ТОБІ, ТИ, ПЕВНЕ, ДУМАВ, ЩО НІ. Я ПАМ'ЯТАЮ ТЕБЕ. ПАМ'ЯТАЮ ПРО ТВІЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ. УСЕ ПАМ'ЯТАЮ. ХТОСЬ МОЖЕ ПОДУМАТИ, ЩО ТИ, СТАВШИ СОЛДАТОМ, ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ГРУБУ Й ЖОРСТОКУ, ЗДАТНУ НА НАСИЛЛЯ НАД ІНШИМИ ЛЮДИНУ, ЯК ДЕСАНТНИКИ З КІНОХРОНІКИ, ТА Я ЗНАЮ — ЦЕ НЕ ТАК. ТИ НЕ СХОЖИЙ НА САМ-ЗНАЄШ-КОГО. ВІН ПРИКИДАЄТЬСЯ ДОБРИМ, А САМ ТАК І ЛИШИВСЯ НАВОЛОЧЧЮ. МОЖЕ, ТИ ЗДАЄШСЯ ЗЛИМ, АЛЕ МЕНЕ НЕ ОБДУРИТИ. ДОСІ ГРЕБУ В СТАРОМУ КАНОЕВІ. З ЛЮБОВ'Ю. ГУСЯЧІ ГУБИ.

Валя

НЕ ВІДПОВІДАЙ, ВОНИ ТОЧНО СІКОКАКОАНАЛІЗУВАТИМУТЬ ТВІЙ ЛИСТ.

Звісно, лист було написано за повної згоди вчителів. Проте його точно писала Валентина. Уживання слова "вилупки" й викривлення слова "психоаналізуватимуть", жарт із відмінюванням "каное" — про все це могла знати лише вона.

Що ж, підійшли до цього серйозно, наче хтось хотів, аби Ендер не мав жодних сумнівів, що лист написано самою Валентиною. Якщо це правда, то чому вони так хвилюються?

Він несправжній. Навіть якби Валя написала його власною кров'ю, він несправжній, адже вони змусили її це зробити. Писала вона й раніше, та жодного листа не пропустили. Попередні могли бути справжніми, а цей вимагали, він став частиною їхніх маніпуляцій.

Ендера охопив відчай. Тепер він зрозумів, чому. Він з'ясував, що саме так сильно ненавидів. Він не мав жодного контролю над власним життям. Вони заправляли всім. Вони робили вибір за нього. Йому залишилася тільки гра, все решта — їхнє: правила, плани, уроки й програми. Ендерові доводилося лише виконувати, як вони вимагають у бійцівській кімнаті. Єдиною справжньою річчю, єдиною дорогоцінністю для нього був спогад про Валентину — ту, яка любила його до того, як він увійшов у гру, любила, незважаючи на війну з жучарами, а тепер вони взяли й переманили її на свій бік. Вона стала однією з них.

Ендер ненавидів їх із їхніми іграми. Ненавидів так страшно, що, читаючи порожнього примушеного листа від Валентини, плакав. Хлопці Армії Феніксів помітили й відводили очі. Як, Ендер Віггін плаче? Ого, коїлося щось небачене. Кращий солдат будь-якої армії ліг і плаче. У кімнаті запала важка тиша.

Ендер видалив листа, стер його з пам'яті й почав гру. Він і сам поки не розумів, чому хоче грати, чому так кортить дістатися Краю Світу, проте він не марнував часу. Лише опинившись на хмарині, що літала в осінніх барвах пасторального світу, він осягнув, через що лист йому не сподобався. Кожне слово там було про Пітера. Про те, як він на Пітера не схожий. Усі ті слова, які Валентина вимовляла, обіймаючи його, заспокоюючи, коли він тремтів від страху й люті після Пітерових знущань, були в цьому листі.

Саме цього вони в неї просили. Ці покидьки знали про це й про відображення Пітера у дзеркалі. Вони все знали. А тепер використовують Валю, щоби контролювати його, щоби грати в свої ігри. Дінк мав рацію: вони — справжній ворог, який не любить нікого й нічого. Та він більше не збирається робити те, що вони хочуть, не збирається, хай їм грець, нічого для них робити. У нього був один-однісінький світлий спогад, одна приємність, а ці покидьки облили все брудом. З нього досить. Він більше не гратиме.

Як і завжди, гадюка чатувала на нього в кімнаті, скрутившись на килимі. Але цього разу Ендер не наступав на неї. Натомість він зловив її, став на коліна і дуже обережно підніс її до вуст.

І поцілував.

Звісно, цього він не планував. Ендер хотів, аби змія його вкусила. Чи, може, він збирався з'їсти її живою, як робив у дзеркалі Пітер. Підборіддя в нього було закривавлене, а з рота стирчав зміїний хвіст. Натомість Ендер поцілував зміюку.

Раптом у його руках змія потовщала й набула іншої подоби. Людської. То була Валентина. Вона поцілувала його.

Змія не могла бути Валентиною, адже він убивав її занадто часто. Пітер беріг її, тож це могла бути вона.

Цього вони домагалися, дозволивши прочитати листа від Валентини? Йому було байдуже.

Валентина підвелася з підлоги й підійшла до дзеркала. Ендер і собі встав і підійшов до неї. Вони стояли перед дзеркалом, де замість жорстокого відображення Пітера були дракон та єдиноріг. Ендер простягнув руку і торкнувся люстра. Стіна зникла, і за нею з'явилися великі сходи, що вели донизу. Вони були вкриті хідником, а вздовж стояли натовпи, які вітали їх. Разом, тримаючись за руки, вони з Валентиною пішли сходами вниз. Очі Ендера були повні сліз радості через те, що нарешті він вирвався з Кінця Світу. Однак саме сльози завадили йому помітити, що в кожного з натовпу було обличчя Пітера. Тепер Ендер був певен, що, хоч куди б він подався в цьому світі, Валентина буде з ним.

Валентина прочитала листа, який їй дала доктор Лінберрі. "Дорога Валентино, — йшлося у листі, — ми вдячні Вам за ваші спроби взяти участь у війні. Цим листом інформуємо, що Вас нагороджено Зіркою ордену Ліги Людства, першого ступеню, — це найвища відзнака, яку військові можуть надати цивільному. На жаль, Служба Безпеки Міжнародного флоту забороняє оприлюднювати цю інформацію до успішного розв'язання поточних операцій. Та ми хочемо запевнити Вас, що ваші намагання досягли успіху. З найкращими побажаннями генерал Шимон Леві, Стратег".

Коли Валентина прочитала листа двічі, Лінберрі забрала його.

— Мене інструктували дати тобі прочитати, а тоді знищити листа.

Вона дістала з тумби запальничку й підпалила папірець. Він яскраво палав у попільничці.

— Добрі чи погані новини? — запитала вона.

— Я продала свого брата, — відповіла Валентина. — І мені за це заплатили.

— Ти не драматизуєш?

Валентина мовчки повернулася до класу.

Того вечора Демосфен надрукував викривальний коментар до законів, які обмежували кількість населення. Люди повинні мати дітей стільки, скільки хочуть, надлишок населення слід розселяти по інших світах. Людську расу потрібно відіслати далеко через галактику, щоб ніяка біда чи завоювання не загрожували людям.

"Найблагородніший титул для будь-якої дитини, — писав Демосфен, — це Третяк".

"Для тебе, Ендере", — пишучи, промовила про себе Валентина.

Читаючи це, Пітер задоволено сміявся.

— На це вони звернуть увагу. Третяк! Благородний титул! Валентино, ну ти дала жару!

10. Дракон

— Тепер?

— Можливо, так.

— Це має звучати як наказ, полковнику Графф. Армії не рухаються, коли командир каже: "Можливо, прийшов час атакувати".

— Я не командир. Я вчитель малих дітей.

— Полковнику, визнаю, що напосідав на вас, був голкою в одному місці, але все працювало, як вам потрібно. Останні тижні Ендер навіть був…

— Щасливим.

— Задоволеним. Він у нормі. Ясний розум, відмінна гра. У нас ніколи не було хлопця, настільки ж готового до командування. В одинадцять років — так, але в свої дев'ять із половиною він просто вищий клас.

— Так. За декілька хвилин присутності мені спало на думку, що ж то за людина, яка вилікує пригніченого хлопця, а потім кине його знову до бою. Невеличка особиста моральна дилема. Не зважайте, я був утомлений.

— Ви рятували світ, не забувайте.

— Покличте його.

— Ми робимо те, що мусимо.

— Припиніть, Андерсон, вам же до смерті хочеться побачити, як він впорається з тими навмисно підлаштованими іграми, що ви вигадали.

— Досить підступно…

— А я і є підступна людина, майоре Андерсон. Що й казати, ми з вами обоє — наволоч. Я теж дуже хочу подивитися. По суті, життя наші залежать від його норми. Чи як?

— Ви вже його манерою говорите?

— Кличте його, майоре. Я скину списки до його файлів і дам йому його систему безпеки. Нічого такого поганого ми йому не робимо. Він знову отримає свою відокремленість.

— Ізольованість, маєте на увазі.

— Самотність влади. Ідіть, покличте його.

— Так точно, сер. За п'ятнадцять хвилин повернуся з ним.

— Так точно, так точно, тотожно… До побачення. Сподіваюся, вам було добре. Сподіваюся, ти був дуже щасливим, Ендере. Можливо, останній раз у своєму житті. Ласкаво просимо, любий хлопчику, ти потрібен дядькові Граффу.

Ендер одразу здогадався, що відбувається. Очікували, що він стане командиром рано. Можливо, не так рано, але останні три роки він постійно очолював рейтинг. Останнім часом ніхто навіть близько не підступався до нього, а вечірні заняття перетворилися на найпрестижнішу групу школи. Були й такі, хто дивувався, чому вчителі так довго чекали.

Він замислився, яку саме армію йому можуть довірити. Незабаром випускалися три командири, зокрема й Петра, однак марно сподіватися, що він отримає саме Армію Феніксів. Жодному не пощастило командувати армією, до якої він належав у момент підвищення.

Спершу Андерсон відвів Ендера до його нового житла.