Гра в бісер - Сторінка 45

А тепер ти його часто бачиш? — Ні, — відповів Карло, — тобто я, звичайно, бачу його і не так уже й рідко, скажімо, коли він виходить на прогулянку, а я саме повертаюся з бібліотеки, проте розмовляти з ним мені вже не доводилось кілька місяців. Він дедалі більше усамітнюється і, мабуть, важко вже витримує товариство. Раніше він призначав, бувало, вечір для таких людей, як я, колишніх своїх репетиторів, що служать у Монтпорті, але вже з рік, як ці вечори скасовано, і всі страшенно здивувалися, коли він поїхав до Вальдцеля на ваш вступ на посаду.

— Ну добре, — мовив Кнехт, — але як ти часом бачиш його, тобі не впадають в око ніякі зміни в ньому? — О так! У нього гарний вигляд, він веселий і якось дивно променіє — ви, мабуть, це мали на увазі? Звичайно, ми всі помітили це. Він помалу занепадає на силі, але стає все веселіший. Ми звикли до цього, але вам це не могло не впасти в око.

— Його доглядач Петрус, — мовив Кнехт, — бачить його ще частіше, ніж ти, але він не звик, як ти кажеш, до цього. Він навмисне приїхав до Вальдцеля — звичайно, знайшовши переконливий привід, — щоб намовити мене відвідати старого. А якої ти думки про нього? — Про Петруса? Він дуже добрий знавець музики, але скоріше педантичної, ніж творчої натури, трохи неповороткий тугодум. Він безмежно відданий старому Магістрові музики, не пошкодував би для нього й життя. Мені здається, що служіння обожнюваному володареві й кумирові поглинає його цілком, він одержимий ним. У вас не склалося теж такого враження? — Одержимий? Так, але мені здається, що цей юнак не просто одержимий пристрастю, не просто закоханий у свого старого зчителя і молиться на нього, а одержимий і зачарований справжнім, не вигаданим феноменом, який він краще бачить чи краще відчуває, ніж ви. Я розповім тобі, як мене самого вразив цей феномен. Отже, я сьогодні прийшов до старого Магістра, якого вже не бачив півроку. Після деяких натяків його доглядача я майже нічого чи таки й нічого не сподівався від цих відвідин: я просто злякався, що наш шановний учитель може нас невдовзі покинути назавжди, і поквапився сюди, щоб хоч раз іще побачити його. Коли він упізнав і привітав мене, обличчя його засвітилося, проте він нічого не сказав, тільки вимовив моє ім'я й подав руку, і мені здалося, що й той порух, і та рука світяться, весь він, чи принаймні його очі, сиве волосся й білорожева шкіра випромінювали якесь тихе, холодне сяйво. Я сів поряд із ним, він відіслав студента самим тільки поглядом, і між нами почалася найдивовижніша розмова з усіх, у яких я будьколи брав участь. Щоправда, спершу мене бентежило й пригнічувало, навіть соромило те, що я весь час звертався до старого й про щось питав, а він відповідав мені тільки поглядом; я не міг зрозуміти, чи моя мова, мої запитання щось для нього означають, чи просто здаються йому набридливим галасом. Це мене спантеличувало, розчаровувало і стомлювало, я сам собі здавався зайвим і набридливим: хоч би що я казав Магістрові, той на все відповідав тільки усмішкою чи коротким поглядом. Навіть більше — якби ті погляди не були такими приязними й щирими, я подумав би, що старий відверто глузує з мене, з моїх розповідей і запитань, з моєї непотрібної подорожі і з моїх відвідин. Зрештою, щось таке й було в його мовчанці і в його усмішці, вони справді виражали опір і догану, але інакше, на іншому рівні й іншою мірою почуттів, ніж, скажімо, могли б виражати глузливі слова. І вже зовсім знесилівши й зазнавши цілковитої невдачі в своїх, як здавалось мені, терплячих і ввічливих спробах залучити його до розмови, я нарешті почав розуміти, що цей старий чоловік легко впорався б і не з такою, а в сто крат більшою терплячістю, наполегливістю і ввічливістю, ніж були в мене. Можливо, мої потуги тривали чверть години чи півгодини, але мені здавалося, що минуло півдня, я вже почав занепадати духом і каятися, що приїхав сюди, піддаватися втомі й невдоволенню, в роті в мене пересохло. Ось він сидить переді мною, мій шановний патрон і друг, якому я завжди, відколи пам'ятаю себе, довіряв і був відданий цілим серцем і який ніколи не лишав без відповіді жодного мого слова, сидить і слухає, як я говорю, чи, може, й не слухає, цілком сховавшись за своєю променистою усмішкою, за золотою маскою, як за оборонним валом, недосяжний, приналежний до іншого світу з іншими законами. Все, що я хотів словами передати йому від себе, з нашого світу в його світ, відскакувало від нього, як морська піна від скелі. Нарешті — я вже втратив останню надію, — він пробив чарівні мури, якими оточив себе, нарешті прийшов мені на допомогу, нарешті щось сказав! Це було все, що я почув сьогодні від нього. "Ти стомлюєш себе, Йозефе", — тихо промовив він, і в голосі його я відчув зворушливу доброту й турботу, яку й ти добре знаєш у нього. І це все. "Ти стомлюєш себе, Йозефе". Наче він довго дивився, як я тяжко пра1цюю над чимось, і надумав застерегти мене. Слова він вимовляв трохи натужно, ніби давно вже не розтуляв уст для балачки. Одночасно він поклав руку, легеньку, як пір'їна, мені на плече, пильно глянув мені у вічі і всміхнувся. Тієї миті він скорив мене. Щось від його веселої німотності, від його терплячості й спокою перейшло на мене, і раптом я серцем своїм зрозумів старого й ту зміну, яка відбувалася в ньому: він пішов від людей у німоту, від слів — у музику, від думок — до згоди з самим собою. Я збагнув, що мені судилося тут побачити, збагнув цю усмішку, збагнув, чому він весь світився: то був взірець людини, святий, що дав мені годину побути в своєму сяйві, а я, недолугий, хотів його залучити до розмови, ставив йому нікчемні запитання. Хвалити бога, прозріння прийшло не надто пізно. Він міг би відіслати мене й тим самим назавжди відвернутися від мене. І я б тоді не пережив найдивовижнішого й найкращого з усього, що мені траплялося будьколи переживати.

— Отже, — задумливо мовив Ферромонте, — ви побачили в нашому колишньому Магістрові ніби святого. Добре, що я почув це саме від вас. Признаюся, що якби мені розповів про це хтось інший, я поставився б до його слів дуже й дуже недовірливо. Я, щиро казати, не вельми полюбляю містику, а як історик і теоретик музики педантично додержуюсь чітких категорій. Оскільки ж наша Касталія — не християнська конгрегація і не індійський чи даосійський монастир, то й залучати когось із нас до сонму святих, тобто до якоїсь чисто релігійної категорії, здається мені, просто недоречно, і якби я почув про цю канонізацію не від тебе — вибачте, не від вас, domine, — а від когось іншого, то полаяв би його за такі дивні химери. Але мені здається, що ви навряд чи збираєтесь порушувати справу про канонізацію шановного Магістра, та й у нашому Ордені не знайдеться інституції, що могла б виконати цю процедуру. Ні, не перебивайте мене, я зовсім не жартую. Ви розповіли мені про своє переживання, і я повинен признатися, що мене ваша розповідь трохи приголомшила, бо хоч я та мої монтпортські колеги й не зовсім недобачили змальованого вами феномена, проте не звернули на нього особливої уваги, просто взяли його до відома. І я думаю: в чому ж причина моєї помилки і моєї байдужості? Звичайно, те, що зміна в старому Магістрі зразу впала вам у вічі й стала для вас сенсацією, а я її ледве помітив, можна пояснити ось чим; ця зміна постала перед вами несподівано, в готовому вигляді, а переді мною відбувалася поступово, з дня на день. Той старий Магістр, якого ви бачили багато місяців тому, і той, якого побачили сьогодні, дуже відрізняються один від одного, але ми, його сусіди, майже не помічали змін у ньому, що відбувалися від зустрічі до зустрічі. Проте визнаю, що це пояснення не задовольняє мене. Перед очима в нас сталося ніби якесь чудо, і хай навіть воно відбувалося тихо й повільно, все ж таки, якби ми були об'єктивними, воно мало б дужче вразити нас, ніж вразило насправді. І тут я приходжу до причини своєї байдужості: я був зовсім не об'єктивний. Я не помітив феномена тому, що не хотів його помітити. Я помітив, як і всі, що наш Превелебний стає дедалі замкнутіший і мовчазніший, але водночас зростає і його доброзичливість, чимраз дужче, якось не поземному променіє його обличчя, коли він під час зустрічі киває головою у відповідь на моє вітання. Все це я, певна річ, помічав, як і будьхто в Монтпорті. Але я не хотів побачити за цим щось більше, і не тому, що мало шанував старого Магістра, а трохи через свою неприязнь до того особливого обожнювання, до того культу, який ми спостерігаємо в студента Петруса. Ось що я остаточно з'ясував для себе, поки слухав вашу розповідь.

— Таким кружним шляхом ти з'ясував свою неприязнь до бідолашного Петруса! — засміявся Кнехт. — То що ж виходить? Я теж містик і фанатик? Теж віддаюся забороненому культові святих? Чи ти визнаєш за мною те, чого не визнаєш за студентом, а саме: що я щось побачив і пережив, не химеру й фантазію, а щось реальне, дійсне? — Звичайно, я визнаю це за вами, — повільно, задумливо мовив Карло, — ніхто не сумніватиметься щодо вашого переживання й щодо краси чи погідного настрою старого Магістра, який здатен обдаровувати всіх такою неймовірно гарною усмішкою. Мене тільки ось що турбує: що нам робити з цим феноменом, як його назвати і як пояснити? Я говорю, наче вчитель у школі, але ми, касталійці, і є шкільні вчителі, і коли я намагаюсь якось класифікувати ваше і наше переживання, знайти йому назву, то не тому, що хочу абстрагуванням і узагальненням позбавити його реальності й краси, а тому, що волів би якнайточніше і якнайпевніше зафіксувати його, закріпити в дійсності. Коли я десь у дорозі чую, як селянин чи дитина наспівують якусь не відому мені мелодію, то для мене це також переживання, і якщо я потім пробую якнайшвидше і якнайточніше записати ту мелодію нотами, то це спроба не позбутись свого переживання, а звеличити й увічнити його.

Кнехт приязно кивнув йому головою.

— Шкода, Карло, — сказав він, — що ми тепер так рідко бачимося. Не всі друзі юнацьких років витримують іспит часу. Я прийшов розповісти тобі про старого Магістра тому, що ти тут єдиний, чия думка й тепле слово щось для мене важать. Ти вже тепер сам вирішуй, як поставитися до моєї розповіді і як назвати просвітлий стан нашого Магістра.