Гра в бісер - Сторінка 60

Тегуляріус захоплено й завзято, як завжди, коли робив щось стороннє, не те, що стосувалося його особисто, взявся виконувати доручене йому завдання. Він, непоправний індивідуаліст, діставав дивну, жорстоку втіху від тих студій, які давали йому можливість довести ієрархії та бонзам їхню нікчемність і ненадійність їхнього існування чи хоча б подратувати їх.

Йозеф Кнехт не поділяв цієї втіхи і не вірив, що заходи його друга матимуть успіх. Він твердо вирішив розірвати пута теперішнього свого становища й звільнитися для завдань, які — він відчував — чекали на нього в іншому місці, але й розумів, що ніякими розважними доказами не подолає опору Колегії і не зможе перекласти на плечі Тегуляріуса частину тягаря, який судився йому самому. Проте він був радий, що Фріц матиме на що звертати свою енергію і увагу, поки вони ще житимуть поряд. Розповівши про це під час наступної зустрічі Плініо, він додав: — Мій друг Тегуляріус тепер поглинутий працею і винагороджений за все, що він, на його думку, втратив після твоєї появи. Він уже майже зцілився від своїх ревнощів, а праця на мою оборону і проти моїх колег пішла йому на користь, він, можна сказати, щасливий. Але не думай, Плініо, що я сподіваюся великих наслідків від його праці, крім цієї користі для нього самого. Не вірю, що Колегія задовольнить моє прохання, такого просто не може бути; в найкращому разі вона відповість мені лагідною доганою. Адже між моїми планами і їхнім здійсненням стоїть основний закон нашої ієрархії, мені й самому не сподобалася б та Колегія, що відпустила б свого Магістра Гри в бісер і дала б йому роботу за межами Касталії, хоч би як переконливо обгрунтував він своє прохання. Крім того, Магістр Александр, що стоїть тепер на чолі Ордену, — 1незламна людина. Ні, цю боротьбу мені доведеться витримати самому. Але поки що хай Тегуляріус дасть волю своїй дотепності! Щоправда, через це все трохи відкладеться, але мені однаково потрібний час: я хочу лишити тут цілковитий лад, щоб своїм відходом не завдати шкоди Вальдцелю. А ти тим часом повинен знайти мені там у себе притулок і якусь роботу, хай навіть найскромнішу. В крайньому разі я вдовольнюся, скажімо, посадою учителя музики, мені потрібен тільки початок, трамплін.

Десиньйорі зауважив, що робота знайдеться, а коли до того дійдеться, його дім буде відкритий для друга кожної хвилини. Проте Кнехта це не влаштовувало.

— Ні, — мовив він, — для ролі гостя я не придатний, мені потрібна робота. До того ж, хоч як мені гарно в тебе гостювати, коли я залишуся в твоєму домі довше, ніж на кілька днів, незгоди й напруження в твоїй родині тільки збільшаться. Я тобі цілком довіряю, і твоя дружина вже звикла до моїх відвідин і стала привітна, та все зразу зміниться, якщо я з принагідного відвідувача й Магістра Гри обернуся у втікача й постійного гостя.

— Ти надто делікатний, — сказав Плініо. — Можеш бути певний, що як тільки ти звільнишся від своїх тутешніх обов'язків і оселишся в столиці, то дуже швидко отримаєш гідну тебе працю, щонайменше місце професора в університеті. Але на такі речі потрібен час, ти й сам це знаєш, і я, звичайно, тільки тоді зможу для тебе щось зробити, коли ти підеш звідси.

— Авжеж, — мовив Магістр, — до того часу мій намір має лишитися таємницею. Я не можу пропонувати свої послуги вашому начальству, поки не поставлю до відома своє і воно не вирішить, що зі мною зробити; це й так зрозуміло. Але я поки що й не шукаю офіційної посади. Мої потреби дуже малі, менші, ніж ти собі можеш уявити. Мені досить кімнатки й шматка хліба, але я хочу мати роботу, посаду вчителя або вихователя, одного чи кількох учнів або вихованців, з якими я міг би жити й на яких міг би впливати. Університет мене вабить найменше, з таким самим задоволенням, ні, з багато більшим, я став би домашнім учителем у якійсь родині абощо, де в мене взагалі був би єдиний учень. Я шукаю і потребую тільки одного: простих, природних обов'язків, людини, яка потребує мене. Призначення в університет з самого початку знов зробило б мене часткою традиційного, освяченого, механізованого апарату, а я прагну зовсім іншого.

І тоді Десиньйорі нерішуче висловив прохання, яке вже давно виношував у своєму серці.

— Я б хотів тобі щось запропонувати, — мовив він, — і прошу тебе, вислухай мене до кінця і спокійно, без упередження зваж мої слова. Якщо ти вирішиш, що мою пропозицію можна прийняти, то зробиш мені велику послугу. Ти вже мені багато в чому допоміг від того дня, коли я вперше завітав сюди до тебе. Ти познайомився також з моїм життям, з моїм домом і знаєш, яка там панує атмосфера. Не дуже добра, але вже краща, ніж була протягом багатьох років. Найтяжче для мене — мої стосунки з сином. Він розпещений, зухвалий і поставив себе в нашому домі в привілейоване, виняткове становище. Він хотів І легко домігся цього, ще коли був дитиною і між мною та його матір'ю точилася боротьба за те, хто має більше на нього впливати. Він тоді твердо став на бік матері, і я помалу був позбавлений усіх дійових методів виховання. Я змирився з цим, як і взагалі зі своїм не вельми вдалим життям. Одне слово, скорився. Але тепер, коли з твоєю допомогою я трохи вилікувався, в мене знов з'явилася надія. Ти бачиш, до чого я хилю. Мені б дуже хотілося, щоб Тіто, який, крім того, ще й має неприємності в школі, отримав на певний час вихователя, що знає свою справу і не боїться труднощів. Це егоїстичне прохання, я розумію, і не знаю, чи тебе могло б звабити таке завдання. Але ти сам додав мені сміливості зробити цю пропозицію. Кнехт усміхнувся й простяг йому руку: — Дякую тобі, Плініо. Приємнішої пропозиції для мене й бути не може. Тільки треба, щоб погодилася твоя дружина. А потім ви обоє повинні зважитись і на перший час цілком віддати сина під мою опіку. Щоб я взяв хлопця в руки, треба відгородити його від щоденного впливу батьківського дому. Поговори про це з дружиною і переконай її, що мою умову треба прийняти. Берися до цієї справи обережно, я вас не кваплю.

– І ти гадаєш, що тобі пощастить щось зробити з Тіто? — Звичайно, а чому ж ні? Він успадкував від батька добру породу й неабиякі здібності, треба тільки звести все це в гармонію. Збудити чи, швидше, розвинути в ньому потяг до цієї гармонії, домогтися, щоб він кінець кінцем усвідомив цей потяг, — ось у чому полягатиме моє завдання, і я охоче беру його на себе.

Таким чином Йозеф Кнехт знав, що обидва його друзі, кожен по своєму, працюють для здійснення його намірів. Поки Десиньйорі в столиці викладав дружині свої нові плани й намагався зробити їх прийнятними для неї, у Вальдцелі, в читальні бібліотеки, сидів Тегуляріус і за Кнехтовими вказівками збирав матеріал для листа, який вони мали скласти. Магістр, визначаючи, що треба простудіювати для цієї мети, закинув йому добру принаду; Фріц, що понад усе ненавидів історію, піймався на ту принаду й закохався в історію войовничої доби. Завжди великий трудівник у Грі, він з дедалі більшим смаком збирав характерні випадки з тієї доби, похмурої доби перед виникненням Ордену, й накопичив стільки матеріалу, що, коли через кілька місяців праці показав їх другові, той лишив хіба десяту частину.

За цей час Кнехт кілька разів побував у столиці. Пані Десиньйорі проймалася до нього все більшою довірою, бо часто буває, що здорові й гармонійна людина легко знаходить стежку до натури складної, обтяженої всілякими комплексами, і незабаром вона погодилася з планами чоловіка. Про Тіто ми знаємо ще й таке: під час одних відвідин Магістра він трохи пихато дав йому зрозуміти, що не хоче, щоб той звертався до нього на "ти", бо всі, навіть учителі в школі, кажуть йому "ви". Кнехт дуже ввічливо подякував йому й вибачився, пояснивши, що в них у Провінції кажуть "ти" всім учням і студентам, навіть Уже цілком дорослим. Після обіду він попросив хлопця трохи погуляти з ним і показати йому місто. Під час прогулянки Тіто повів його також на одну з найкращих вулиць Старого міста, де майже суцільним рядом стояли будинки, яким було вже по кілька сторіч і які належали заможним патриціанським родинам. Перед одним таким міцним, вузьким і високим будинком Тіто зупинився, показав на герб над порталом і спитав:

— Ви знаєте, що то таке?

І коли Кнехт відповів, що не знає, він сказав:

— То герб роду Десиньйорі, а це наш старий дім. Він належав нашій родині протягом трьох сторіч. А ми тепер сидимо в звичайнісінькому будинку, схожому на сотні інших, тільки тому, що батькові після дідової смерті заманулося продати цей гарний, старовинний дім і побудувати собі новий, у сучасному стилі, який, до речі, тепер уже не такий і сучасний. Можете ви таке зрозуміти?

— А вам дуже шкода цього старого дому? — привітно спитав Кнехт.

— Дуже, — палко підтвердив Тіто й ще раз запитав: — Можете ви таке зрозуміти? — Можна все зрозуміти, — сказав Кнехт, — якщо добратися до суті. Старовинний дім — гарна річ, і якби новий стояв поряд із ним і ваш батько мав вибір, то він, мабуть, лишився б у старому. Так, старовинні будинки гарні й гідні пошани, особливо такий, як цей. Але в бажанні побудувати свій дім теж є щось гарне, і коли діяльний, шанолюбний юнак має вибір або зручно й покірно осісти в готовому гнізді, або побудувати собі зовсім нове, то його можна цілком зрозуміти, якщо він захоче будувати. Наскільки я знаю вашого батька, — а я знав його, коли він був ще у вашому віці, сміливим і запальним, — продаж і втрата цього будинку, мабуть, найбільше горя завдала йому самому. Він мав тяжкий конфлікт з батьком та з родиною, і, здається, його виховання в нас, у Касталії, не дуже пішло йому на користь, принаймні воно не змогло вберегти його від деяких надто квапливих, нерозважних вчинків. Одним із них, мабуть, і став продаж цього будинку. Цим він хотів кинути виклик і оголосити війну родинним традиціям, батькові, всьому своєму минулому і своїй залежності від нього, — я принаймні, мабуть, розумію це. Але людина — дивна істота, а тому мені здається не зовсім безпідставною й інша думка: продаючи цей старовинний дім, ваш батько хотів зробити боляче не тільки своїй родині, а насамперед собі самому. Родина розчарувала його, вона послала його в нашу елітарну школу, доручивши нам виховати його посвоєму, а коли він повернувся, зустріла його такими завданнями, вимогами й претензіями, з якими він не міг упоратись.