Гра в бісер - Сторінка 61

Але я не хотів би посуватися далі в своїх психологічних здогадах. У кожному разі, випадок з продажем вашого родинного будинку показує, яка це страшна сила — конфлікт між батьками й дітьми, їхня ненависть, чи любов, що обернулася в ненависть. У діяльних, обдарованих натур рідко обходиться без таких конфліктів, світова історія дає безліч прикладів цього. А втім, я легко можу собі уявити молодого Десиньйорі з іншого покоління, що поставив би перед собою мету будьщо повернути цей дім своїй родині.

– І хіба б ви не виправдали його, якби він так зробив? — вигукнув Тіто.

— Я б не хотів бути йому суддею, мій юний друже. Якщо котрийсь Десиньйорі з наступних поколінь усвідомить велич свого роду і обо1в'язки, які накладає на нього в житті приналежність до цього роду, якщо він добре служитиме своєму місту, державі, народові, справедливості, загальному добру і при цьому набуде такої сили, що принагідно ще й поверне собі родинний дім, то така людина заслуговує на пошану, і ми скинемо перед нею шапку. Та якщо він не знатиме іншої мети в житті, крім цієї історії з будинком, то буде просто одержимим маніяком, іграшкою пристрастей, і дуже можливо, що він ніколи не збагне суті таких юнацьких конфліктів з батьками і ціле життя, вже змужнівши й постарівши, буде приречений носити на собі цей тягар. Ми можемо зрозуміти його, можемо поспівчувати йому, проте слави своєму родозі він не додасть. Гарно, коли старовинний рід любить і цінує свій дім, але відмолодіти й набути нової величі він зможе тільки тоді, коли його сини служитимуть більшій меті, ніж родинна.

Якщо під час тієї прогулянки Тіто уважно й досить охоче вислухував, що казав йому батьків гість, то при іншій нагоді він знов не раз уперто виявляв свою неприязнь, бо в цьому чоловікові, якого так високо ставили і батько, і мати, хоч звичайно між ними не було згоди, відчував силу, що могла стати небезпечною для його власної, нестримуваної ніякою дисципліною волі. І тоді він навмисне хизувався своєю невихованістю. Щоправда, після цього він кожного разу каявся і ладен був загладити свою провину, бо його самолюбство було вражене тим, що він повівся гірше, ніж Магістр, якого оточувала, мов блискучий панцир, весела ввічливість. А крім того, в глибині свого недосвідченого і трохи здичавілого серця він відчував, що бачить перед собою людину, яка, мабуть, заслуговує великої любові і пошани.

Особливо відчув він це, побувши якось півгодини на самоті з Кнехтом, коли той чекав на батька, заклопотаного якимись справами. Зайшовши до кімнати, Тіто побачив, що гість непорушно сидить, приплющивши очі, завмерлий, мов статуя, і в своєму самозаглибленні неначе випромінює тишу і спокій. Хлопець мимоволі сповільнив ходу й хотів навшпиньки вислизнути за двері. Але тієї миті гість розплющив очі, тепло привітався з ним, підвівся, показав на рояль, що стояв у кімнаті, і спитав, чи він любить музику.

Так, відповів Тіто, хоч уже давно не бере уроків музики й не пробує грати, бо в школі успіхи в нього не найкращі і вчителі добре йому допікають, але слухати музику йому завжди приємно. Кнехт сів за рояль, відкрив віко, перевірив, чи він настроєний, і зіграв уривок із сонати Скарлатті, який цими днями поклав в основу однієї вправи з Гри в бісер. Потім зупинився, побачив, що хлопець його слухає уважно й зачаровано, і почав коротко пояснювати йому, що приблизно відбувається під час такої вправи з Гри в бісер, розклав музику на її компоненти, показав кілька способів аналізу, які можна було в цьому випадку застосувати, і в небагатьох словах розповів, яким чином музику перекладають в ієрогліфи Гри. Вперше перед очима Тіто Магістр постав не як учений гість, не як славнозвісна особа, що гнітюче діяла на його самолюбство і тому й викликала неприязнь, — цього разу хлопець побачив його за роботою, це був чоловік, що володів дуже тонким, точним мистецтвом і майстерно показував його; про сенс цього мистецтва Тіто міг тільки здогадуватись, але вже розумів, що воно, мабуть, вимагає від людини цілковитої самопосвяти. До того ж йому імпонувало, що його мають за досить дорослого й розумного, щоб цікавитись такими хитромудрими речами. Він притих і за ці півгодини дістав перше уявлення про те, з якого джерела походять ясність і спокійна впевненість цієї дивовижної людини.

Службова діяльність Кнехта останнім часом була майже така сама напружена, як у ті важкі дні, коли він тількино вступив на посаду. Для нього було важливо залишити всі ланки в системі Ордену, за які він відповідав, у зразковому порядку. Цього він досяг, зате не досяг другої мети, яку теж поставив перед собою, — привчити всіх до думки, що без нього можна обійтись чи що його легко замінити. Так майже завжди буває з нашими найвищими керівниками: Магістр ширяє десь угорі, над складним комплексом справ і обов'язків, що входять до його компетенції, мало не як коштовна прикраса, як голий символ; він швидко з'являється і так само швидко зникає, мимохідь, як привітний гість, скаже слово чи двоє, кивне головою, жестом натякне на якесь доручення, і вже його немає, він уже в сусідів, він володіє своїм службовим апаратом, як музикант інструментом, начебто не потребуючи для цього ні сили, ні роздумів, і все йде, як по шнурочку. Проте кожен службовець у тому апараті знає, що буває, коли Магістр десь поїде чи захворіє, як важко його замінити хоча б на один день чи на кілька годині Поки Кнехт ще раз оглядав і перевіряв свою маленьку державу, Vicus Lusorum, особливо дбаючи про те, щоб непомітно призвичаїти свою "тінь" до необхідності в майбутньому цілком замінити його, він пересвідчився, що внутрішньо вже звільнився і відійшов від усього цього, що його більше не сповнюють щастям і не захоплюють чари цього добре продуманого маленького світу. Він дивився на Вальдцель і на свою посаду вже майже як на щось залишене позаду, як на перейдений шлях, що багато чого йому дав і багато чого навчив його, але вже не може збудити в ньому нових сил, прагнення до нових досягнень. І йому під час цього поступового звільнення й прощання ставало дедалі ясніше, що справжньою причиною його повільного відчуження і бажання піти, звідси було, мабуть, не усвідомлення небезпек, які загрожують Касталії, і не турбота про її майбутнє, а просто те, що частка його єства, його серця лишилась порожньою, незайнятою і тепер заявила про свої права й захотіла їх задовольнити.

Він іще раз грунтовно простудіював статут і закони Ордену й побачив, що піти з Провінції, власне, буде не так важко, не так майже неможливо, як йому здавалося спершу. Він мав право, якщо йому так підказувало сумління, відмовитись від посади й залишити Орден, тому що давав обітницю не на ціле життя, хоч члени Ордену дуже рідко користувалися цим правом, а члени Колегії не користувались ним ніколи. Ні, не через суворий закон цей крок здавався йому таким тяжким, а через самий ієрархічний дух Ордену, через вірність і відданість йому, що вкоренилася в його власному серці. Звичайно, він не хотів тікати тайкома, а готував докладне, обгрунтоване прохання надати йому волю, над яким Тегуляріус, щира душа, вже напрацювався до мозолів на пальцях. Але Кнехт не вірив, що те прохання матиме успіх. Його будуть уласкавлювати, вмовляти, може, запропонують піти у відпустку й відпочити, наприклад, у Маріафельсі, де недавно помер отець Якоб, чи в Римі. Але відпустити не захочуть, він дедалі більше впевнювався в цьому. Відпустити його означало б піти всупереч усім традиціям Ордену. Якби Колегія задовольнила його бажання, то тим самим визнала б, що воно справедливе, визнала б, що життя в Касталії, навіть на такій високій посаді, може за певних обставин не вдовольняти людину, стати для неї самообмеженням і полоном.

ЗАЯВА

Розповідь наша закінчується. Ми вже згадували, що знаємо про цей кінець далеко не все, та й те, що нам відомо, швидше схоже на легенду, ніж на історичне повідомлення. Мусимо цим і вдовольнитися. Але тим приємніше для нас, що ми можемо доповнити цей передостанній розділ Кнехтового життєпису справжнім документом, великою заявою, в якій Магістр Гри в бісер сам пояснює Колегії, що спонукало його просити звільнення від цієї посади.

Хоч треба зазначити, що Йозеф Кнехт, як ми вже давно знаємо, не тільки перестав вірити в успіх цієї заяви, так старанно підготовленої, а й що він, коли прохання було вже в основному готове, ладен був не переписувати його й не посилати. З Кнехтом сталося те, що й з усіма людьми, які мають природжену і спочатку неусвідомлену владу над іншими: ця влада не минається без наслідків для того, хто нею користується, і якщо Магістр спершу радів, що намовив Тегуляріуса служити своїй меті, зробив його своїм однодумцем і помічником, то тепер, коли все дійшло кінця, обставини виявились сильнішими за його плани і бажання. Він спонукав чи звабив Фріца до праці, в доцільність якої сам уже не вірив, хоч був її ініціатором; коли Тегуляріус нарешті подав ту працю, він не міг ні скасувати її, ні відкласти чи лишити невикористаною, бо цим дуже образив і розчарував би друга, — адже вона була й затіяна саме для того, щоб полегшити йому розлуку. Наскільки нам відомо, десь на той час Кнехт дійшов висновку, що краще було б просто скласти з себе повноваження й оголосити про свій вихід з Ордену, а не йти кружним шляхом, компонувати цю заяву, що вже почала йому здаватися мало не комедією. Але, пам'ятаючи про Фріца, він вирішив ще на якийсь час набратися терпіння.

Мабуть, було б цікаво познайомитися з рукописом працьовитого Тегуляріуса. Загалом він складався з історичного матеріалу, зібраного Для доказів і для ілюстрації, проте ми навряд чи помилимося, коли висловимо здогад, що там було й чимало гострих, дотепно сформульованих критичних зауважень, спрямованих не лише проти ієрархії, а й проти світу та світової історії. Та якби навіть цей рукопис, наслідок кількамісячної пильної праці, зберігся й досі, що цілком можливе, і якби він потрапив нам до рук, ми однаково не змогли б навести його тут, бо наша книжка — не місце для таких публікацій.

Для нас важливо тільки довідатись, як скористався Magister Ludi З праці свого друга. Коли Тегуляріус урочисто віддав Кнехтові рукопис, той тепло подякував, похвалив його за сумлінну працю й попросив прочитати свій твір уголос, знаючи, що це для нього буде велика радість.