Гробниці Атуану - Сторінка 16

"Холодна могила, холодна могила," — сумно думала Арха. Але небавом знову поринула в сон, бо була надто втомлена, щоби прокинутись остаточно. Тепер їй наснилися душі мертвих істот, вирізьблених на стінах Карбованої Зали, — схожі на велетенських птахів із людськими руками, ногами й обличчями. Птахів, яким не дано літати... Вони сиділи навпочіпки по запорошених темних закутках і живилися глиною та пилом. То були давні люди, нечестивці, душі яких поглинули Безіменні. Вони тихо оточили Арху і вряди-годи дивно попискували, наче намагаючись щось їй сказати. Одна із тих істот, з пташиним обличчям та золотим волоссям, наблизилась до неї впритул. Арха злякалася, хотіла відійти, однак не змогла навіть поворухнутися.

— Тенар, — сказала істота жіночим голосом. — Тенар...

Арха прокинулася. Її рот був забитий глиною. Вона лежала у кам'яній могилі у підземеллі, а її руки та ноги були сповиті поховальним саваном. Вона не могла ні поворухнутися, ні закричати... Розпач Архи став таким сильним, що розірвав їй груди і, розкидаючи каміння, вогняним птахом вирвався назовні — до денного світла, яке ледве мріло у темних коридорах Малого Дому.

Цього разу дівчина й справді прокинулася. В голові у неї стояв туман. Вона сіла, намагаючись отямитися після нічних марень. Потім одягнулася і вийшла в обгороджений муром двір Малого Дому. Вмилась у джерелі, а тоді занурила голову в крижану воду, аж доки кров шалено не зануртувала в жилах. Хапаючи дрижаки, Арха відкинула назад мокре волосся, підвелася і поглянула в небо.

Сонце зійшло недавно — щойно займався ясний зимовий день. Небо було дуже чисте, хоча на обрії мало ледь помітний жовтий відтінок. Високо над землею, так високо, що сонячне сяйво перетворювало його на палаючу золоту цятку, ширяв птах — сокіл чи орел— пустельник.

— Я Тенар, — мовила вона тихо і здригнулася — від холоду, жаху і торжества, стоячи під безкраїм сонячним небом. — Я знову маю ім'я. Я — Тенар!

Золота цятка в небі перемістилася на захід до гір і зникла з поля зору. Вранішнє сонце позолотило карниз Малого Дому, а внизу, в ярах, брязкали дзвоники на шиях овець. Легкий ранковий вітерець приніс запах диму і гречаної каші.

— Ой, так смачно пахне... Але звідки він довідався? Як він дізнався моє ім'я?.. Ні, я таки мушу щось з'їсти, я така голодна...

Арха накинула на голову каптур і побігла снідати.

* * *

Після трьох днів упроголодь їжа додала Арсі енергії та сили. Вона вже нічого не боялась і могла думати розважливо. Поснідавши, Арха відчула, що тепер вона зможе впоратися навіть із хитрою Косіль. Повертаючись із трапезної зали, дівчина наздогнала товстуху і тихенько промовила:

— Я поквиталася із грабіжником... Чудовий день сьогодні!

З-під каптура на неї глипнула пара холодних сірих очей.

— А хіба Єдина Жриця після людського жертвопринесення не повинна три дні постити?

Косіль мала рацію. Арха геть забула про цей закон, і це було написано у неї на обличчі.

— Ну, він іще не мертвий, — відказала вона нарешті, намагаючись і далі говорити безтурботно. — Він похований живцем під Гробницями, у дерев'яній домовині. Мабуть, у тій труні ще є трохи повітря, тож помре він не відразу. А коли я знатиму напевне, що чаклун сконав, тоді й почну триденний піст...

— А як ти це дізнаєшся?

Арха трохи занепокоїлась.

— Знатиму. Мої... мої Повелителі скажуть мені!

— Розумію. І де саме ти його закопала?

— У Підмогиллі. Я наказала Манану поховати чаклуна під Чорною брилою.

Либонь, їй не варто відповідати Косіль таким дурним запобігливим тоном. Арха має поводитися з гідністю.

— Живий, у дерев'яній домовині... Як на мене, це дещо ризиковано, повелителько. Ти певна, що маг не зможе скористатися своїми чарами? А руки в нього зв'язані? Навіть якщо відрізати йому язика, чаклун уміє чарувати єдиним порухом пальця...

— У його магії немає нічого особливого, це звичайне штукарство, — сказала Арха, підвищуючи голос. — Він похований, Безіменні чекають на його душу. І хай це тебе не обходить, жрице!

Це вже було занадто. Адже їхню розмову могли почути інші — Пенте, Дюбі, жриця Мебет. Крім того, слова Архи привернули увагу кількох послушниць, котрі йшли неподалік. Вони нашорошили вуха і Косіль помітила це.

— Жрице, мене обходить усе, що тут відбувається. Адже це не може не стосуватися Його Величності Богокороля, Невмирущого Володаря, якому я служу. Він може зазирнути не лише у підземелля, а й у людські серця. І ніщо не стане йому на заваді!

— Я стану! Ніхто не увійде до Гробниць, якщо на те воля Безіменних. Вони існували до твого Богокороля, існуватимуть і після нього! Не забувай про покору, жрице, не накликай на себе кари Безіменних. Бо вони полонять твої сни, заповнять темні закутки твого розуму — і ти його втратиш.

Очі Архи палали! Косіль мовчала, сховавши побуряковіле обличчя під чорною відлогою. Налякані послушниці завмерли, немов зачаровані, і не зводили очей зі жриць.

— Безіменні — дуже древні, — озвалася Косіль тихим свистячим голосом. — Вони старі, як світ. Їм уже давно ніде не поклоняються — лише тут, у Гробницях. Їхня сила вичерпалася. Вони — тільки похмурі, моторошні тіні. Тож не пробуй залякати мене, Поглинута! Зараз ти — Перша Жриця, але, врешті, можеш стати й останньою... І годі мене дурити! Я бачу, що в тебе на гадці. Пітьма нічого від мене не сховає. Стережися, Архо!

Косіль повернулася і навпростець, через іскристу від паморозі траву, важким неквапним кроком подалася до храму Богокороля.

Приголомшена Арха немов примерзла до землі. Вона похмуро стояла перед Великим Домом. А навколо, скільки сягало око: у дворі, коло храмів, на пагорбі, на пустельній рівнині, навіть у горах — усе завмерло... Рухалася тільки Косіль.

— Нехай Сили Пітьми поглинуть твою душу, Косіль! — закричала Арха голосом, схожим на соколиний клекіт. Вона високо підняла правицю, розчепірила пальці і прокричала прокляття у спину жриці, коли та якраз ступила на сходи храму Богокороля. Косіль спіткнулася, але не зупинилась і не озирнулася. Піднявшись сходами, вона зникла за дверима королівського святилища.

* * *

Цілий день просиділа Арха на сходах перед Порожнім Троном. Вона не наважилася спуститись у Лабіринт, але й серед людей їй було незатишно. Дівчина відчувала, що її тіло обважніло, що вона не може підвестися і покинути цю холодну, занурену в сутінки, неозору залу. Її погляд блукав по колонах, що тяглися подвійними рядами і зникали у темряві; по скісних стовпах світла, що падали на підлогу крізь діри в даху; по клубах густого диму, що здіймався з чаші на високій тринозі біля Трону. Схиливши голову, вона складала візерунки з мишачих кісток, якими були всіяні мармурові сходи. В її голові крутилася єдина думка: "Хто я?" — і у неї не було відповіді на це запитання.

Коли вже смерклося, а холод у залі став нестерпним, з-за подвійного ряду колон, шаркаючи капцями, вийшов Манан. Його обшарпаний плащ волочився по підлозі, а одутле обличчя почорніло від смутку. Не доходячи до Архи, він зупинився, опустивши руки.

— Маленька повелителько...

— Що сталося, Манане? — Арха поглянула на нього із зачаєною приязню.

— Крихітко, дозволь мені зробити те, про що ти мені казала... Те, про що ти розповіла Косіль. Чаклун має померти, Архо. Він зачарував тебе. Косіль помститься. Вона стара та жорстока, а ти ще надто молода... Тобі не вистачить снаги боротися з нею!

— Вона не заподіє мені лиха.

— Навіть якщо вона вб'є тебе привселюдно, то в цілій Імперії не знайдеться сміливця, який би наважився покарати її. Адже вона — Верховна Жриця Богокороля, а Богокороль — наш правитель. Проте Косіль не стане вбивати тебе при свідках. Вона зробить це потай — приміром, хіба їй важко дати тобі отрути?

— Тоді я знову відроджуся.

Манан у розпачі звів руки вгору і промимрив:

— А що, коли вона вигадає щось страшніше?

— Що ти маєш на увазі?

— Вона може замкнути тебе там, унизу... Так само, як ти замкнула чаклуна. Можливо, ти проживеш іще багато років. І нова Жриця не народиться доти, доки ти залишатимешся живою. І хто ж тоді танцюватиме перед Троном, хто приноситиме жертви, хто литиме кров на Могильні брили? Тоді Безіменних забудуть назавжди. Мабуть, це дуже сподобається Косіль і її володареві!

— Безіменні порятують мене, Манане!

— Ні, не порятують, маленька повелителько, поки що вони гніваються на тебе.

— Гніваються?

— Так, через чаклуна... Ти не покарала його за блюзнірство. О, крихітко, крихітко! Вони не подарують цього!

Арха сиділа на запиленій мармуровій сходинці, похиливши голову. Вона поглянула на мишачий череп, який тримала у долоні. На кроквах прокидалися сови. У Тронній Залі стояла нічна темрява.

— Не ходи сьогодні до Лабіринту, — дуже тихо попросив Манан. — Іди у свою кімнату і виспися. А вранці навідайся до Косіль і скажи, що ти зняла з неї прокляття. І на цьому все скінчиться. Тоді можна буде не хвилюватися. А я покажу їй тіло...

— Тіло?

— Звичайно. Тіло мертвого чаклуна...

Арха мовчала. Вона стиснула кулак, крихкий череп хруснув у долоні і розсипався. Розтиснувши пальці, вона побачила на долоні уламки кісток, які перетворилися на порох.

— Ні! — відповіла Арха, струсивши пил на підлогу.

— Чаклун має померти! Він зачарував тебе! Архо, твій розум затьмарився!

— Ніхто не зачаровував мене! Манане, ти — старий боягуз! Злякався старої баби! І розкажи мені, як же ти думаєш дістатися до чаклуна і вбити його, щоби показати мертве тіло жриці Богокороля? Невже ти пам'ятаєш дорогу до Скарбниці? Ти зможеш самотужки порахувати всі повороти, знайти сходи, обійти Яму та відшукати двері? А чи вистачить тобі сили відчинити їх?.. Манане, бідолахо, твої мізки геть заплили салом. А Косіль нагнала на тебе страху. Повертайся до Малого Дому, лягай спати і забудь про все, що ти мені отут теревенив! І про смерть даремно не патякай... А я прийду пізніше. Ну ж бо, йди собі, старий телепню!

Арха підвелася, м'яко стусонула Манана в широкі груди, поплескала по плечу і підштовхнула до виходу.

— На добраніч!

Манан неохоче підкорився і поволі рушив геть між колонами довгої зали. Арха подивилася йому вслід. Коли прислужник пішов геть, дівчина зникла у темряві за Порожнім Троном.

КАБЛУЧКА ЕРЕТ-АКБЕ

Час у Скарбниці Гробниць Атуану зупинився. Жодного проблиску світла.