Гробниці Атуану - Сторінка 19

— Я прийшов сюди злодієм, налаштованим проти тебе, а ти пощадила мене й виказала довіру. І я теж одразу повірив тобі. Лише на єдину мить я побачив у пітьмі Підмогилля твоє прекрасне обличчя. Я не хочу тебе обманювати і тепер мені немає дороги назад. Я дам тобі те, що маю дати. Моє істинне ім'я — Гед. Воно — у твоїх руках...

Маг підвівся і подав їй половину каблучки Ерет-Акбе.

— Давай з'єднаємо її, — запропонував він.

Дівчина взяла з його руки уламок реліквії, а тоді зняла з шиї срібний ланцюжок, на якому висіла друга половинка. Склавши на долоні два уламки докупи, вона замилувалася цілою каблучкою.

— Я піду з тобою, — зрештою сказала дівчина, не відводячи очей від долоні.

ГНІВ ТЕМРЯВИ

Я піду з тобою, — сказала вона, а тоді маг на ім'я Гед узяв з її долоні зламаний амулет. Дівчина здригнулася, поглянула на нього — і побачила його усміхнене обличчя, що ясніло життям і радістю. Вона все ще трохи побоювалася чарівника, не довіряла йому.

— Ти звільнила нас обох, — сказав він. — Поодинці ніхто з нас не вийде на волю. Ходімо, не марнуймо часу, доки він у нас іще є... Покажи-но мені каблучку ще раз, лише на хвильку.

Арха міцно тримала в кулаці уламки срібної каблучки, але на його прохання знову розклала їх на долоні.

Гед торкнувся срібла пучками пальців. А тоді промовив кілька слів і рясний піт зросив його обличчя. Дівчина відчула у своїй долоні дивне дрібне тремтіння — так ніби уві сні заворушилося якесь звірятко. Гед зітхнув, а тоді розслабився і витер із чола піт.

— Ось, — він узяв каблучку Ерет-Акбе та надів її на зап'ясток дівчини. — Ти ба! — Гед задоволено дивився на неї. — Як для тебе зроблене! Мабуть, на жіночу руку, а може, й на дитячу...

— Воно триматиметься? — напружено пробурмотіла дівчина, відчуваючи на зап'ястку холодний ніжний дотик срібла.

— Триматиметься. Я не міг злютувати каблучку Ерет-Акбе так само, як сільська ворожка запаює дірявий чайник. Довелося вдатися до чарів Кшталтування і зробити з уламків єдине ціле. Тепер каблучка — суцільна, так ніби й не ламалася ніколи... Але нам пора тікати звідси! Я візьму торбу та баклагу, а ти накинь плащ...

Коли дівчина відмикала двері, Гед сказав:

— Шкода, що ти забрала у мене патерицю!

— Вона за дверима, — пошепки відповіла дівчина. — Я взяла її з собою...

— Навіщо ти це зробила? — здивовано запитав Гед.

— Я думала... Думала, що доведеться гнати тебе до входу...

— Але ти не зробила цього! Ти могла залишити мене рабом, і сама би залишилася рабинею. Або звільнити мене — і піти зі мною... Ходімо, Тенар, опануй себе та відімкни двері!

Дівчина взяла ключ із фігуркою дракона і відчинила двері, що вели в тісний темний тунель. Вона вийшла із Скарбниці, маючи на руці каблучку Ерет-Акбе, а чоловік ішов услід за нею...

Нараз кам'яними стінами підземелля пробігло ледь чутне тремтіння, схоже на відлуння грому — так, наче десь далеко впала на землю величезна брила.

У Тенар аж волосся на голові дибки стало. Дівчина, не вагаючись і не зупиняючись, погасила свічку у бляшаній ліхтарні. Вона добре чула, як за нею тихо ступав чаклун — близько, так близько, що було чути його подих. До вух Тенар долинуло:

— Залиш ліхтар тут. Коли буде потрібно, я запалю світло. Яка зараз пора там, нагорі?

— Коли я прийшла сюди, було вже за північ...

— Тоді ми мусимо йти далі!

Однак Гед стояв на місці. І Тенар зрозуміла, що першою має йти вона. Тільки вона знала дорогу з Лабіринту, тож маг чекав, щоби піти за нею. Зігнувшись у низькому тунелі, Тенар рушила вперед. Із темряви тягло вогким холодом, тхнуло мертвим духом порожнечі, що простиралася під ними. Коли прохід став трохи вищим і можна було випростатися, Тенар стишила ходу, підраховуючи кроки, що залишилися до прірви. Чоловік ішов позаду, відчуваючи кожен її порух. Зупинялася вона — спинявся й він.

— Тут Безодня, — прошепотіла дівчина. — Не можу намацати карниз. Ні, тут. Обережно, мені здається, що каміння хитається... Ні, ні, ось цей... — камінь захитався під її ногами, і вона про всяк випадок відступила назад, щоби не полетіти у прірву. Чоловік притримав дівчину, схопивши за лікоть. Серце лунко калатало у неї в грудях. — Над урвищем небезпечно, там камені ходором ходять...

— Я запалю трохи світла і подивлюся на них. Може, знайду доречне слово, щоби їх угамувати. Не хвилюйся, крихітко!

Дівчину здивувало, що маг звернувся до неї так само, як це зазвичай робив Манан. Тимчасом на вершечку патериці з'явилося кволе сяйво, що скидалося радше на світіння гнилого дерева. Гед ступив на вузьку стежку над безоднею, і раптом у темряві за ним Арха помітила велику тьмяну постать. Вона зрозуміла, що це Манан, хотіла закричати, але голос застряг у горлі, ніби здушений арканом.

Манан уже потягнувся, щоби зіпхнути чаклуна у прірву, але цієї миті Гед підвів очі і побачив старого. Чи то з подиву, чи то від гніву маг закричав і вдарив Манана патерицею. Просто перед очима слуги сяйнуло сліпуче біле світло. Старий змахнув рукою, затуляючи лице, відчайдушно спробував ухопити Геда за лікоть, але промахнувся — і полетів униз... Падіння було беззвучним. Ані крику з чорної безодні, ні удару тіла об дно, ні передсмертного зойку — геть нічого! Колінкуючи над урвищем, Гед і Тенар нашорошили вуха, але з темряви не долинало жодного звуку. Натомість сяйво патериці поблякло, стало тьмяно-сірим.

— Ходімо! — зрештою сказав Гед і подав дівчині руку. А тоді трьома впевненими кроками перевів її повз прірву. Світло згасло. Тенар знову йшла попереду, показуючи шлях. Їй немов заціпило, вона ні про що не могла думати. І лише через деякий час її мозок пронизала думка: "Ліворуч чи праворуч?"

Дівчина зупинилася. Гед і собі став за кілька кроків од неї.

— Що сталося?

— Я заблукала. Запали світло.

— Заблукала?

— Так... я збилася з ліку поворотів.

— Я рахував, — сказав Гед, наблизившись до неї. — Після ями — ліворуч, тоді праворуч і знову праворуч.

— Отже, зараз теж треба повертати праворуч, — завчено сказала Тенар, продовжуючи стояти на місці. — Запали світло!

— Світло не покаже нам дорогу, Тенар...

— Ніщо нам її не покаже. Ми збилися на манівці. Заблукали.

Мертва тиша поглинула її шепіт. Крізь холодну пітьму дівчина відчула рух і близьке тепло Гедового тіла. Він узяв її за руку.

— Ходімо, Тенар. Наступний поворот праворуч.

— Запали світло, — знову попросила вона. — Ці тунелі так звиваються...

— Ні, Тенар. Зараз мені не можна марнувати сили. Безіменні знають, що ми покинули Скарбницю. Знають, що пройшли повз урвище. Тепер вони шукають нас, щоби поглинути нашу волю, щоби знищити наші душі. Я мушу бути напоготові, і це забирає всю мою силу. Ми з тобою маємо вистояти проти них! А зараз нам час іти.

— Звідси немає дороги, — сказала Тенар, однак зробила крок уперед. Потім ступила другий — непевно, так ніби на кожному кроці на неї чигала прірва, підземна порожнеча. Гед міцно тримав її правицю у своїй теплій долоні. Вони рушили вперед.

Здавалося, минула ціла вічність, поки вони дісталися до сходів, які зараз чомусь видавалися особливо стрімкими і майже не відрізнялися від слизьких виїмок у камені. Тенар і Гед, зрештою, здолали їх і пішли трохи швидше. Тенар знала, що тепер попереду — лише довгий звивистий тунель без жодних відгалужень. І раптом її пальці, якими вона для певності вела по стіні, наткнулися на порожнечу — то був вхід до бокового тунелю.

— Сюди, — прошепотіла вона, але щось у поведінці дівчини насторожило Геда. Він зупинився. — Ні, — зніяковіло сказала Тенар. — Це не тут, далі треба повернути ліворуч. Я не знаю. Не знайду. Звідси немає виходу...

— Ми йдемо до Карбованої Зали, — озвався із пітьми тихий голос Геда. — Як туди дістатися?

— Наступний поворот ліворуч.

Тенар повела далі. Вони зробили великий гак, минули два оманних відгалуження і вийшли до тунелю, що відгалужувався праворуч і прямував до Карбованої Зали.

— Тепер уперед, — прошепотіла дівчина. Орієнтуватись у цій темній плутанині ходів стало легше, бо вона вже сотні разів бувала тут, повертаючись до залізних дверей Лабіринту. Навіть важкий тягар страху, що стискав її мозок у лещатах пітьми, зараз не міг завадити Тенар. Проте вони дедалі ближче підходили до центру підземелля, і все важчим здавався цей тягар, все більше затьмарював її розум. Тіло дівчини налилося свинцем, вона так стомилася, що аж схлипувала від зусилля, переставляючи ноги. А чоловік поруч із нею дихав глибоко, раз-по-раз тамуючи подих, як людина, котра напружує все своє тіло. Час від часу він прохоплювався якимсь словом, і голос його звучав стишено та різко. Отак вони, зрештою, дійшли до залізних дверей. Долаючи раптовий напад страху, Тенар боязко простягла вперед руку... Двері були незамкнені.

— Швидше! — гукнула дівчина і потягнула Геда за собою.

Коли вони відійшли подалі, Тенар зупинилась і запитала:

— Чому двері були відчинені?

— Мабуть, твої Повелителі хочуть, щоби ти замкнула їх власноруч.

— Ми йдемо до... — вона затнулася.

— До серця Пітьми, я знаю. Щойно ми вийшли з Лабіринту. Але як нам вибратися із Підмогилля?

— Є тільки один шлях. Невільницькі двері, через які ти ввійшов, зсередини не відчиняються. Вийти звідси можна лише через печеру Підмогилля, а далі — тунелем до ляди у Тронній Залі.

— Отже, доведеться йти цим шляхом...

— Але ж Косіль тут, у Підмогиллі, — прошепотіла дівчина. — Порпається у порожній могилі... Я не можу пройти повз неї! Ні, я нізащо не зможу пройти повз неї вдруге!

— Вона вже, напевно, забралася звідти.

— Все одно я не можу...

— Тенар, оце саме зараз я тримаю стелю, щоби вона не впала на наші голови, утихомирюю стіни, щоби вони не розчавили нас, чарами угамовую землю, щоби вона не розверзлася під нашими ногами. Відтоді, як ми пройшли повз прірву, біля якої чатував твій слуга, я тільки те й роблю, що борюся із Силами Пітьми. Тож якщо я можу стримати землетрус, то невже ти боїшся пройти зі мною повз одну людину? Довірся мені, як я довірився тобі! Ну ж бо, ходімо!

І вони подалися далі.

Незабаром довжелезний тунель скінчився. Вони зрозуміли це, зауваживши, що темрява стала густішою. Гед і Тенар увійшли до велетенської печери під Могильними брилами і, тримаючись правої стіни, рушили вперед. Ступивши кілька кроків, Тенар спіткнулася.

— Що це? — ледь чутно промовила вона.

Під чорним склепінням щось тривожно гуділо.