Хліб по воді - Сторінка 30

Знаете, останнім часом я багато чого забуваю.

— Це мине —запевнив його Хейзен.— У всякому разі, вона виявила бажання, щоб спершу з вами побалакав я. Не хотіла надміру впливати на ваше рішення. Так вона мені сказала.

Стренд кивнув головою.

— Відколи я вийшов з лікарні, Леслі поводиться зі мною так, ніби я з крихкої порцеляни!

Хейзен засміявся.

— Я помітив,— сказав він.— Мине й це, як і все інше, коли ви одужаєте і наберетеся сили. Ось устанете нарешті, вийдете погуляти й аж здивуєтесь — як же по-іншому все виглядає!

— Дякую, сюрпризів я більше не хочу,— сказав Аллен.

Коли Хейзен пішов, Стренд нарешті дозволив собі зітхнути. Йому треба подумати про те, як жити далі, сказав Хейзен. Крім усього іншого, це означало: йому слід поміркувати про те, як він надалі зароблятиме гроші. Завжди гроші, гроші, гроші. Аллен розумів, як дорого обійшлося те, що з ним сталося, але вперше більш ніж за тридцять років він не спитав, скільки ж воно коштує. Та скоро рахунок виставлять, і його доведеться сплачувати.

Він знову глибоко зітхнув.

Стренд заплющив очі й задрімав. А коли прокинувся, то невиразно пригадав, що в кімнаті був Хейзен і говорив про школу. Одначе Аллен не запам'ятав ні як називається та школа, ні де вона є, ні як звати, чоловіка, що мав прийти до нього на розмову. Забув він і про те, чи Хейзен згадував про платню. Аллен відкинув голову на подушку і знову задрімав.

Того ранку, коли доктор Колдуелл дозволив йому зійти вниз, Стренд наполіг, щоб його одяґли, хоч Леслі й переконувала чоловіка просто накинути на піжаму халат.

— Я не хочу, щоб тераса Рассела Хейзена скидалася на балкон богадільні! — заявив він. Ще й сам поголився. Це вперше Аллен подивився на себе в дзеркало, відколи сталася "халепа", як він називав той нещасливий випадок.. Він був блідий, дуже схуд, а очі на витягнутому обличчі здавалися, величезними і схожими на знаки запитання, намальовані чорним чорнилом. Поки він лежав, його через день голив містер Кетлі, і не було потреби дивитися в дзеркало.

Одягаючись, Аллен рухався поволі, обережно, розуміючи, що кістки й артерії у хворому тілі ослабли. І все ж таки він рухався. Коли спускався сходами, Леслі підтримувала його під руку, а він брався за поручень. Містер Кетлі, повернувшись до нього обличчям, задкував попереду, так наче боявся, що Стренд ось-ось упаде і його треба буде підхопити.

На терасі Аллен улігся у вимощений подушками шезлонг на теплому осонні, ноги йому вкрили до колін ковдрою, і він утішався сонцем і свіжим подихом океану. Аллен бачив і відчував усе зовсім по новому: білі хмаринки на літньому небі, барви океану, повітря в легенях.

"Небезпека минула, — сказав йому доктор Колдуелл.— Тільки треба ще поберегтися". А берегтись, пояснив Колдуелл, це не підійматися сходами більш як раз на день, розумно харчуватись, утримуватися від спиртного, кохання та інших збудників, а найголовніше—не хвилюватися. Стренд пообіцяв берегтися.

— Я намагатимусь якомога більше бувати на свіжому повітрі й не хвилюватися,— сказав він Колдуеллові.

Керолайн розповідала, нібито всі хвалять його за мужність. Стренд не запитував, хто ті "всі", й не почував себе ні мужнім, ні легкодухим.

Лежачи на терасі,— поруч сиділа Леслі й тримала його за руку,— Аллен раптом збагнув, що вже багато тижнів він цікавиться лише собою.

— Розкажи мені все й про всіх,— попросив він дружину, так ніби щойно повернувся з тривалої подорожі до місця, цілком відокремленого від світу. До царства тіней. Чи сягає туди пошта, телебачення, людський голос? — Спершу розкажи... про себе. Як у тебе з уроками?

— Я усе владнала,— ухильно відповіла Леслі.

— Як саме?

— Тепер усі вони приходять до мене одного дня на тиждень, Влп> ку це влаштувати легко. Багатьох немає в місті.

Аллен кивнув головою.

— Як там квартира?

— Усе гаразд,— сказала Леслі.— Місіс Кертіс прибирає тричі ш тиждень.

— А Керолайн?

Леслі завагалася.

— Вчора вона довідалася, що її прийняли. Але заявила, що не поїде, якщо ти скажеш "ні".

— Я не скажу "ні".

— Вона покинула ґрати в теніс і віддала спортивний костюм разом з ракеткою подрузі.

— Навіщо вона це зробила? — здивувався Аллен.

— Каже, стомилася грати.—^ Обличчя в Леслі спохмурніло, і вона відвернулась від Аллена.— Я думаю, вона власкавлює богів,— провадила Леслі безвиразним голосом.— Зрікається того, що любить, і обирає найдорожче... Розповідати далі?

— Не треба.

Якийсь час вони сиділи мовчки, рука Леслі в його руці. Кожне Покоління йде на свої жертви, подумав Аллен. А якби він помер, чи забрала б його дочка назад свої гарненькі білі шорти, бавовняну теніску й ракетку, розчарована несправедливою жорстокістю богів? Яка атавістична віра штовхнула її на це зворушливе й по-дитячому безглузде зречення?

— А Джіммі? — запитав Аллен. Якщо хлопець закинув гітару, го як оцінять таку жертву боги, чи не вище за тенісну ракетку?

— Він у Нью-Йорку,— сказала Леслі.— В нього була зустріч Із Гербертом Соломоном. Віриш чи ні, а Джіммі виявився надто сором'язливим, щоб подзвонити Соломонові самому, і побачення їм улаштував Рассел.

— Може, призначити Расселові щорічну платню як головному опікунові всієї нашої родини? — сказав Аллен.— Дивно, як ми досі "стільки років жили без нього!

— Я рада, що ти одужуєш,— промовила Леслі,— До тебе повертається почуття невдячності.

— Я дуже вдячний,— відповів Аллен і помовчав.— Так мені здається. Подякуй йому від мого імені за нас усіх. Він щораз уриває мене, коли я, на його думку, збираюся заговорити про це.

— Я знаю.— мовила Леслі.— Він не дасть тобі й словом згадати про вдячність. Я вже раз чи двічі пробувала, але він повівся зі мною дуже різко. Хтозна, чи то він був сердитий, чи йому просто незручно про це слухати.

— Він казав тобі, що дав тисячу доларів Конроєві й золотого браслета Лінді Робертс за те, що вони витягли мене з води?

— Ні,— відповіла Леслі.— Вони розповіли мені самі.

— Тобі ке здається, що це досить дивний спосіб винагороджувати людей, які, по суті, ризикували життям, рятуючи майже незнайомого чоловіка?

— Трохи здається,— погодилась Леслі.— Така вже він людина — надто замкнутий у собі. Рассел не вміє показувати своїх почуттів, вони проступають у нього тільки у вигляді вчинків. Через те він і роздає гроші, подарунки... допомагає...

— І все ж таки,— сказав Аллен,— мені трохи не по собі. Ніби я читаю про себе у шпальті повідомлень про загублені речі. Мовляв, пропав шкільний учитель середнього віку, востаннє бачили в Атлантичному океані. Того, хто поверне загубленого в доброму стані, чекає винагорода...

— Гляди не прохопися Расселові, що в тебе виникають такі думки! Великодушність — його хобі. Вона відшкодовує йому ті почуття, яких йому бракує на роботі. Одного вечора ми з ним розмовляли про це, і він сказав: "Великодушність для юриста — однаково що легкодухість". Звичайно, що Расселу не до вподоби, коли його вважають легкодухою людиною.

— Він сказав мені, що розмовляв з тобою про оту школу,— мовив Аллен, радий, що до нього повертається память.— І ти нібито схвалюєш його пропозицію.

— Навіть більше — я його за це поцілувала.

— йти на такі крайнощі не було потреби,— сухо кинув Аллен.

— Це найкращий вихід,— мовила Леслі.— Для всіх нас.

— Ти любиш жити в Нью-Йорку,— сказав він.— Як же ти почуватимеш себе в невеликому сонному містечку серед кількох сотень підлітків?

— Виживу,— запевнила Леслі.— Принаймні не це головне. Головне— щоб ти жив і добре себе почував. А Нью-Йорк буде всього за кілька годин їзди. Я з цим звикнуся.

— Може, коли той чоловік прийде і поговорить зі мною...

— Містер Бебкок.

— Атож, містер Бебкок. Може, він вирішить, що я — не та людина, яка йому потрібна.

— Про це не турбуйся,— сказала Леслі.— Я розмовляла з ним по телефону, і він у захваті від того, що ти у нього працюватимеш.

— У захваті...— повторив Аллен.— Оце сказала!

Він подивився довкола — на блакитну воду в басейні, на бездоганно чисті підстилки на пляжі, на білі дюни, на сріблястий океан...

— Ти знаєш,— мовив Аллен, зітхнувши,— ми не зможемо сидіти тут аж до початку занять у школі. Приїхати сюди на вихідні, ну й залишитися ще трохи в разі гострої потреби— це одне, а...

— Але ж він і слухати про це не хоче! Я вже йому казала. Принаймні пробувала поговорити.,.

— Про що саме?

— Мовляв, я заберу тебе до міста, як тільки можна буде тебе перевозити.

— А він?

— Спитав, чи я не маю наміру тебе вбити,— відповіла Леслі.

-— Ох, яким же я став тягарем!

— Помовч! — кинула Леслі.— Він, звісно, згущує барви, але тут тобі, без сумніву, незрівнянно краще. Місіс і містер Кетлі, морське повітря... В нас удома кондиціонерів немає, а в місті задуха. Рассел хоче, щоб ти залишився тут. Це, каже, найменше, що він може зробити для людини, яка мало не втопилася, по суті, з його вини і в нього на очах.

— Дивна в нього система цінностей! — зауважив Аллен.

— Я б хотіла, щоб таких людей, як він, було більше,— сказала Леслі.— До речі, я майже певна: це не Лінда Робертс.

— Що — не Лінда Робертс?

— Його коханка.

— А, он ти про що! Це ж зовсім інший світ. Інші люди... А чому не вона?

— Він тільки піклується пре неї та її гроші,— пояснила Леслі.— Виконує заповіт її чоловіка. Той залишив Лінді чималу суму, і Рассел каже, що коли її покинути напризволяще, то в неї не зостанеться й цента. Вона вірить кожному, хто розповість їй баєчку про свою нещасливу долю. Рассел каже, що її "пообсідали пявки". Він уже двічі утримував Лінду від шлюбу з чоловіками, які зазіхали на її гроші. Він піклується про цю жінку через те, що в неї добре серце, а також через те, що її чоловік був його щирим товаришем і вона самотня. Тим-то вона, каже Рассел, і теревенить без упину, коли трапиться нагода. Це ще один вияв його великодушності. У властивому йому стилі. В дусі його епохи, його вдачі та всього іншого...

— Вій і справді такий,— погодився Аллен.— Але хіба це заважає...

— Я бачила, як він прогулювався на березі з Неллі Соломон.

— То й що?

— Коли між чоловіком та жінкою щось є і вони прогулюються й думають, що їх ніхто не бачить, вони поводяться досить-таки своєрідно.

— Ох, облиш, Леслі!

— Він прогулювався на березі й зі мною,— провадила Леслі.— Я бачила його на пляжі і з Ліндою Робертс, і з Елінор.