Хліб по воді - Сторінка 31

Запевняю тебе, різниця є. І дуже велика!

— А ти оце не розпускаєш плітки, га?—спитав Аллен, хоч і знав, що Леслі ніколи не мала такої звички.

— Це просто здогад,— сказала вона.— Не сприймай його як святе одкровення.

Та Аллен знав, що Леслі каже правду. Він відчув заздрощі до Рассела Хейзена й був розчарований у Неллі Соломон. Пригадалися розмови за столом і те, як місіс Соломон легенько штовхнула його ногою, коли Лінда Робертс недоречно згадала про Францію.

— У нього добрий смак! — мовив Аллен. Цікаво, промайнуло в нього, що за чоловік той Герберт Соломон — поблажливий він чи ні? З вигляду він на такого не схожий. Аллен хотів, щоб усім було добре. Він згадав про нерозпечатаний лист від Юдіт Кінлін і зрозумів, що й сам не без гріха. Сексуальна революція з її неперебірливим зляганням — то для молоді. Він завжди додержувався суворіших звичаїв.

Аллен заплющив очі й відчув на повіках тепло сонячних променів. Якийсь час обоє мовчали. Потім згадалося ще одне.

— Мені дуже прикро,— озвався він,— що я зіпсував Елінор відпустку.

— Греція ніде не дінеться й на той рік,—сказала Леслі.

— Вона думала, я помру? — Очей він усе не розплющував, — Тому й залишилася?

— Я не знаю, що вона думала,— відповіла Леслі. — Елінор просто вирішила залишитись. Вона вже вийшла на роботу. А за власний рахунок тижня ке брала. Гадаю, скоро ми почуємо від неї важливу звістку.

— Яку саме?

— А таку, що вона, мовляв, збирається заміж!

— І як ти до цього ставишся?

— Як усі матері. Мені сумно й радісно. Вони гарна пара.

— І цього досить?

Леслі зітхнула.

— Перші років двадцять ми про це нічого не знатимемо.

— Ми були тільки наполовину гарна пара, — сказав Аллен.

Леслі засміялася.

— Я дзвонила своїм батькові й матері і розповіла про тебе. Вони щиро бажають тобі якнайскорішого одужання. Батько зауважив, нібито вже з першого погляду збагнув, що ти чоловік не дуже міцного здоров'я.

Аллен кволо всміхнувся.

— Палм-Спрінгс його не змінив!

— Батько сказав, що просто дивина, як це в Нью-Йорку інфаркт не розбиває всіх підряд. Радить нам перебратися до Палм-Спрінгса. Там у людей, мовляв, із серцем діються чудеса!

— Перекажи йому, що я переберуся до Палм-Спрінгса тоді, коли він звідти вибереться!

— Бачу, ти одужуєш! — весело мовила Леслі.

— Зі мною принаймні це сталося не в Нью-Йорку. Я був на півдорозі до Португалії.

Якусь мить вони мовчали. Очей Аллен усе не розплющував.

— Ти думаєш, я міг померти?

— Ніколи!

— Чому?

— Тому що я б цього не пережила.

Герб Соломон вийшов на терасу, де лежав Стренд. Той був сам. Леслі з Ліндою Робертс пішли десь на берег. Леслі малювала, а Лінда, думав Аллен, мабуть, з кимось базікала. Тиждень тому в Леслі був день народження, і Хейзен здивував її подарунком — портативним складаним мольбертом і розкішним набором олійних фарб та пензлів. Керолайн працювала у ветеринарній клініці в місті. Залишився на кілька днів у Нью-Йорку й Джіммі. Хейзен теж був там. Соломон і тепер скидався на Джорджа Вашінгтона, навіть у бавовняних штанях та футболці. Він прийшов з великою дерев'яною тацею, на якій лежало щось загорнене в сріблясту фольгу.

— Доброго ранку! — привітався Герб.— Я чув, ви вже приймаєте відвідувачів.

— І чим їх більше, тим краще! — відповів Аллен.— Прошу, сідайте.

Соломон поставив тацю на стіл.

— Неллі спекла вам хлібину,— сказав він, розгортаючи фольгу. Хлібина була велика, шкуринка запечена, і запах від неї йшов просто райський.— Вона ще тепла. Неллі дуже вірить у домашній хліб. Непросіяне борошно кам'яні жорна і таке інше. Каже, що хліб треба пекти з любов'ю. Він, мовляв, має збуджувати апетит.

— Так воно й буде, — відповів Стренд, не певний, як за етикетом слід приймати хліб від чоловіка, чию дружину мають за коханку господаря цього дому. "Скрізь устигає — і на кухні теж".— Подякуйте від мого імені вашій дружині!

Він простяг руку, відломив окрайчик і покуштував. Хліб мав не тільки райський вигляд і запах,, а й смак.

— М-м-м! — аж прицмокнув Аллен.— Не хочете скуштувати? — "І хліб, ісіль, і спільна таємниця... Оце і є щира дружба..."

— — Мушу стежити за. своєю вагою,-—сказав Соломон, сідаючи.

— "Треба стежити не тільки за цим",— промайнуло в Стренда.

Соломон задоволено розглянувся довкола.

— Щасливий ви чоловік, Аллене,— промовив він.

— Ви не помилилися.

— Я маю на увазі не те, що вас витягли з водоверті. Я про те, що одужувати в такому місці... Одне слово, ви розумієте, що я маю на увазі.

— Розумію.

— Нема нічого такого, чого б Рассел Хейзен не зробив для друга,— сказав Соломон.— Останню сорочку віддасть. Я це добре знаю. Він п'ятнадцять років був моїм адвокатом. У музичному бізнесі я своєрідний гігант. Але в справжньому бізнесі —в тому, де працює фірма Рассела, я — карлик. Але він дбає про мене, ніби я — національна гордість. Я вже кілька разів міг би опинитися за бортом, якби не його поради. А в житті він чоловік нещасливий...— Соломон завбачливо роззирнувся довкола.— Ви, певно, дещо чули?

— Дещо,— кинув Стренд, не маючи охоти нічого слухати.

— Рассел чоловік нещасливий, зате він — щось дивовижне й рідкісне. Він — добра людина. Добра, одначе невдатна. Просто дивина, як часто таке поєднується! Особисто я намагаюся підтримувати з своєму житті розумні пропорції! — Соломон засміявся густим, гримким басом.— Рассел побоюється, що ви себе не берегтимете — Раптом голос у Соломона став серйозний.— Він дуже прихилився до вас душею. До всієї вашої родини. І, я вважаю, він мав для цього всі підстави.

— Бо він, як ви сказали, чоловік самотній.

Соломон похмуро кивнув головою.

— Якось увечері,ч коли Рассел трохи забагато випив, він сказав мені, що знає, коли припустився фатальної помилки, що визначила все його подальше життя,— коли вперше сказав: "Так, тату".— Соломон ледь помітно скривився.— Давні американські сім'ї... На щастя, я вийшов з американської сім'ї нового типу. Ви були одружені раніше?

— Ні.

— Це й видно,— мовив Соломон.— Неллі в мене друга — і остання. Я маю двох жахливих дітей. Не від неї,— додав він поквапно.— Ну й поріддя, ці діти! Гірше від смерті.— Обличчя, в нього потемніло, коли він це сказав.— Розмовляйте іноді з Расселом. Маючи таку родину, як у вас, можна написати підручник: "Як виховувати людину в двадцятому столітті", його купуватимуть краще, ніж Біблію. Тримайтеся, друже! Вам є за що дякувати долі.

— Я знаю,— мовив Стренд, хоч і не був певен, що вони з Соломоном мають на увазі ті самі причини, за які він, Аллен, має дякувати долі.

Соломон у задумі скоса подивився, на Стренда. "Вашінгтон оглядає своє військо. Де це було — в долині Фордж чи в Йорктауні?"

— А у вас досить непоганий вигляд,—зауважив Соломон, — Хіба що трохи схудли. Зате добре засмагли.

— Лікарі кажуть, я можу прожити до ста років.

— А кому охота жити до ста? — сказав Соломон.— Це ж просто мука!

— Я думаю так само!

Обидва засміялися.

— Я мав з вашим сином цікаву розмову, — сказав Соломон. — Він таки справді обдарований хлопець. Він розповідав вам, що з понеділка почав працювати у мене?

— Ні.

— Та невже? — здивувався Соломон.

— Він, мабуть, думає, що я поставлюся несхвально до його зв'язків з музичним бізнесом,— пояснив Стренд.

— А насправді?

— Мені не хочеться, щоб він зазнав розчарування. Це надто ризиковано, і до того ж я не маю ніякого уявлення про його здібності.

Соломон стримано кивнув головою.

—: Я йому все пояснив. Я послухав його ще раз і запросив послухати його декого з моїх людей. Я виклав хлопцеві все відверто, без манівців. Наш бізнес здається привабливим тільки здалеку, а насправді— це каторга або лотерея. Я так йому й сказав. На кожного, хто вибирається нагору, припадає десять тисяч тих, хто зазнає поразки. Тяжке це життя — не один рік, може, багато років, чекати свого шансу, а діставши його, раптом зазнати поразки. Це, мабуть, найгірше. Я йому так і сказав. Я сказав, що він уміє триматись і має непоганий голос, але в його грі та співі нема нічого своєрідного, а власні пісні — ті, що він написав сам,—то все наслідування. Я сказав, що в нього, як на мене, нема тієї іскри, яка запалює публіку і робить співака популярним.

— І як він це сприйняв?

— Як солдат!

— Але ж ви сказали, він почав у вас працювати...

— В конторі,— мовив Соломон.— Не співаком. Може, за кілька років він дозріє і знайде свій стиль. "Гармонію", як хлопець сам висловлюється. А втім, я, звісно, можу й помилятися. І вже не раз помилявся.— Він гірко посміхнувся, пригадавши втрачені можливості.— Але в нього, як я вже сказав, тонкий слух, і він знає майже все про сучасних співаків — у чому вони сильні, в чому програють, хто й що написав. Гадаю, він стане мені у великій пригоді, щоб віднаджувати безнадійних людей, які плавом пливуть до моєї контори, й відібрати з усього того натовпу одного-двох, які справді мають шанси на успіх. Це робота не творча, як він хотів, і водночас у ній є елемент творчості. Ви розумієте, про що я кажу?

— Мабуть, розумію. І Джіммі погодився за це взятися-

— Так.

— Спасибі за вашу доброту — ви дали йому шанс.

— Це не доброта. Це бізнес. Я відчуваю, що можу покластись на його думку. Таке трапляється у мене з людьми не часто.

Поки Соломон розповідав, у Стренда поступово склалося нове уявлення про цього чоловіка. Він бачив перед собою вже не веселого жартівника, що розважає товариство за столом, розмовляючи з типово нью-йоркським акцентом, не приємного сусіда, що приносить у подарунок хлібину, а розумного і тверезого ділка, безкомпромісного у своїй оцінці людських здібностей, вад і чеснот.

— Джіммі пощастило, що він працюватиме у вас,— сказав Стренд.

— Сподіваюся, він теж так думає. І, гадаю, ви з ним не помиляєтесь. А втім, усяке трапляється.— Соломон підвівся.— Я вас більше не стомлюватиму. Пора йти.

— Ви зовсім мене не стомлюєте. Лікар каже, що завтра я вже повинен почати ходити. По милі в день.

— Річ у тім,— сказав Соломон,— що мені треба їхати до міста.

О другій я маю бути в конторі. Одна співачка щойно в нас записалася, а тепер чи то запис їй не подобається, чи то так вирішив за неї її гомик-чоловік, але вона хоче все переробити. Будуть сльози.— Він криво посміхнувся, наперед смакуючи сцену в конторі.— Будуть ультиматуми. Це може коштувати мені тисяч п'ятдесят доларів.